Баба Марія зібралася заміж. Усі родичі сиділи з відкритими ротами. – От так Марія, от так тихоня. Що ж там за дідок такий? Хто ж цей щасливчик? – дивувалися родичі. – Скоро я вам його представлю, – таємниче відповіла Марія. І от Петро Петрович постав перед новою ріднею. – Нічого я не нажив за своє життя, признаюся чесно, – почав він

Шість років тому баба Марія зібралася заміж, і цю новину вона повідомила своїм дітям та онукам.

Усі сиділи з відкритими ротами:

-От так наша Марія, от тихоня, що ж там за дідок такий, що зміг розтопити її кам’яне серце? З того часу, як вона розлучилася зі своїм чоловіком, у це було більше 30 років тому, вона заявила, що заміж більше не вийде ніколи, хоча поважати чоловіків не перестала.

-Як так вийшло? Хто ж цей щасливчик? – дивувалися родичі.

-Скоро я вам його представлю, – таємниче відповіла Марія.

І справді, після того, як «молодята» подали заяви, Петро Петрович постав перед новою ріднею. Одноліток Марії, колишній учитель, а тепер пенсіонер, який любить те, що й бабуся: книги, мистецтво, театри та музеї. Сухенький, сивий з окладистою борідкою, він дуже чемно всім розкланявся і представився, а бабуся, хвилюючись, сяяла від щастя.

-Зізнаюся чесно, нічого не нажив у своєму житті, – сказав він рідні. – Одружений не був, ну який із мене сім’янин чи здобувач, якщо я майже всю свою вчительську зарплату витрачав на книги? Жив із мамою у власному будинку, мами не стало, будинок зго*рів разом із моїми книгами. Дали мені муніципальну кімнату в гуртожитку і на тому спасибі. Якщо ви не проти, чи можна я стану членом вашої родини?

Ніхто й не був проти, Петро Петрович подобався всім, тим паче Марія була щаслива. Відзначали весілля у родинному колі – молодята, син Василь із дружиною, дочка Олена з чоловіком та онуки. Петро Петрович найбільше приділяв увагу молодшому поколінню і дивно, що не маючи дітей, він їх так любив. Здавалося б – сиди на власному весіллі, гуляй, веселися, але ні – він уважно слухав малюків, сам розповідав їм багато цікавого, за що одразу ж і заслужив звання «дідусь Петя».

У бабусі Марії почалася друга молодість – походи по театрах та музеях, довгі вечори у розмовах про мистецтво і навіть одного разу вони поїхали у відпустку за кордон до Праги – на бабусин ювілей купили путівки на двох.

-Як же так, Василю? – зворушився до сліз Петро Петрович. – Ну, хто я вам такий, щоб ви на мене витрачалися? Це ж величезні гроші!

-Ви зробили мою маму щасливою своєю появою, – відповів Вася. – Тим більше ви обоє так любите музеї.

Здавалося б – для кохання Петра і Марії і життя не вистачить, але доля розпорядилася інакше. Щойно Марії виповнилося 67 років, як вона заслабла. Прогноз був невтішний, і Марії залишалося жити зовсім небагато. Петро Петрович намагався триматися молодцем, але було видно, як він внутрішньо переживає і вірить у диво.

Але дива не сталося, Марія пішла тихо, уві сні. Здавалося, що Петро Петрович заціпенів – він не міг плакати, їсти, пити і навіть ворушиться. На поминки приїхала рідна сестра Марії, розважлива та скупа Лідія. Вона багато років не бачилася з сестрою і розмовляла з нею лише телефоном. Лідії не подобалося те, що Марія вийшла так пізно заміж, вона вважала Петра пройдисвітом і альфонсом.

-Нічого не нажив, прийшов у чужий будинок, підлестився до всієї родини – він явно ш*храй, – казала Лідія ще живій сестрі. – Дивись, як би ти сама не лишилася без квартири.

І ось зараз, приїхавши на поминки, вона з огидою подивилася на старого, який ледве рухався від горя.

-І це ще тут? – здивувалася вона. – Пора б йому вже йти звідки прийшов, він своє вже отримав.

Її слова почув тільки Петро Петрович, іншим було ніколи, всі метушилися з поминками. Прийшли сусіди, їх треба було розсаджувати. Петро Петрович розгублено стояв посеред кімнати і не знав, куди йому подітися – він чудово усвідомлював, що тепер усе зміниться і йому треба буде повертатися до своєї крихітної кімнати в гуртожитку, яка ще значилася за ним. А втім, яке це мало значення, коли його Марійки вже немає.

-Дідусю Петю, сідай сюди, на своє головне місце, – сказала 15-річна внучка Анечка. Вона теж чула слова Лідії, і їй хотілося сп*пелити цю малознайому тітку одним поглядом.

Всі розсілися по своїх місцях, почали поминати Марію. Лідія спочатку мовчала, скособочившись, але потім взяла слово:

-Марійка була світлою людиною, ми з нею постійно були разом! Коли вона розлучилася, то поклялася, що заміж уже не вийде, загалом, і тримала своє слово, а потім ось, старість, дурість, наївність, незрозуміло, що нею рухало. Але явно останні роки були в неї несолодкими – так рано пішла бідолаха.

Пауза затяглася, всі дивилися на Лідію з подивом – що вона несе? Тільки Василь постарався тактовно виправити незручність:

-Неправда, мама була щаслива останніми роками, і все завдяки нашому дідусеві Петі.

Лідія стиснула губи і промовчала. Що ж, доведеться зайти з іншого боку.

-Цікаво, що ж ви робитимете з цією квартирою? Якщо продавати, але не здешевіть! Квартира в центрі міста, високі стелі, якщо ще ремонт зробити, то збагатитися можна! Скільки така зараз на житловому ринку приблизно коштує? – звернулася вона до сусідів.

-Не збираємося ми нічого продавати! – здивувався Василь.

-Ну і правильно! – підтримала його Лідія. – А й справді, можна здати квартиру і буде вам на дві родини постійний дохід, хоч потроху, але для підтримки штанів вистачить.

-Та ви що, з глузду з’їхали! – обурилася Олена. – Нічого ми здавати не збираємось, тут до кінця своїх днів житиме наш дідусь Петя. Це навіть не обговорюється.

-Та ви що здуріли? – верещала Лідія. – Пора вже й гнати цього альфонса! Хто він вам такий?

-А ви хто така? – перегнувшись через стіл, закричав на неї Василь.

–Ах-ах! “Ми з Марійкою постійно були разом!” Та ми вас ледве знаємо, хто ви така?

-Тітка ваша, рідня, між іншим! – пирхнула Лідія.

-Рідні багато, рідних мало, – посміхнувся сусід.

-Ось, дід Петро нам рідний! – не вгавав Василь. – Найрідніший, він нам як батько та дід онукам. А ти йди звідси! З якою метою цікавишся? Думаєш, перепаде тут тобі копієчка? Та ось тобі!

Василь скрутив д*лю. Та миттєво зібралася та поїхала. Василя ледь заспокоїли – він ридав, як дитина і все казав Петру Петровичу:

-Живи тільки, тату! Живи тут! Мама тебе дуже кохала!

З того часу минуло ще шість років. Петро Петрович так само живе в цій квартирі, у нього багато книг, яких він нескінченно читає. Його поважають діти, обожнюють онуки, а Анечка вже вийшла заміж і чекає поповнення – хлопчика. Обіцяє його назвати Петром на честь дідуся…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.