Євген прокинувся. Перед очима її посмішка. Підвівся вийшов зі спальні. Жінка сиділа на дивані. – Валя! – Та, не Валя я! – вигукнула вона і, уткнувшись у долоні, заплакала. – Галино, Галино, вибач! – сон остаточно відпустив чоловіка. – Женю, я так більше не можу. Ти мене жодного разу Галею не назвав, тільки Галина. Вибач! Я йду!!!

Ліс. Сонце заплуталося у кроні величезної берези. Вони з Вальою ще молоді, Діма ще до школи не ходить. Син радісно бігає між кущів, шукає суниці:

– Тату, мамо, дивіться, їжачок!

– Не чіпай його, синку! – Валя намагається говорити серйозним голосом, але на обличчі усмішка. – Раптом у нього дітки. Нехай біжить до них.

***

Євген прокинувся. Перед очима її посмішка. Підвівся вийшов зі спальні. Жінка сиділа на дивані.

– Валя!

– Та, не Валя я! – закричала вона і, уткнувшись у долоні, заплакала.

– Галино, Галино, вибач! – сон остаточно відпустив чоловіка.

– Вже більше року минуло, як її не стало. Ми з тобою вже два місяці разом живемо, – сльози буквально лилися з очей жінки. – А ти продовжуєш називати мене її іменем.

– Галино, Галино, ну, вибач! – Він став перед жінкою на коліна, обійняв її.

– Женю, я так більше не можу. Ти мене жодного разу Галею не назвав, тільки Галина. Вибач! Я йду!!!

Вона кинулася до коридору, вибігла з квартири. А він так і залишився стояти на колінах із низько опущеною головою.

Довго сидів. Прийнявши якесь рішення, почав збиратися.

Вийшов, сів у свою машину, що стояла біля під’їзду, і поїхав на цвинтар до своєї Валі.

***

Ось і її могила. Усередині гарний надгробок, з якого вона посміхається йому, зовсім молода.

“Тоді її тридцять п’ять було, а зараз – сорок п’ять … було б”, – по його щоках потекли сльози.

Трохи заспокоївшись, поклав на надгробок квіти:

– Привіт, Валю! Це тобі, – важко зітхнув. – Пішла від мене наша сусідка, Галина. Я її знову твоїм ім’ям назвав. Вона хороша, але схоже, не зможу її покохати. Вона знає.

Дістав із сумки велику ганчірку і почав ретельно протирати надгробок. Протер. По обличчю ковзнула скороминуща посмішка:

– Я тобі цукерок приніс. Твої улюблені, – поставив на надгробку пакет з цукерками. – Онук наш, Ігорчик, вже бігає і говорити намагається. Пам’ятаєш, коли йому тільки місяць був, ми втрьох гуляли. Коляску везли поперемінно.

Сльози знову покотилися з його очей:

– Як же так? Ми завжди поряд були. Чому ти заслабла, а я – ні? Чому все так швидко сталося? Хотіли до золотого весілля дожити, а дожили тільки до срібного і ще три місяці.

***

До вечора просидів він біля могилки дружини. Попрощався та поїхав до сина. Дорогою заїхав у магазин, купив онуку іграшку.

Двері відчинив син. З жалем подивився на батька:

– Заходь, тату!

У коридор вийшла невістка.

– Привіт, тату! – важко зітхнула. – Щось ви так схудли.

– Все нормально, Катю! – Спробував усміхнутися. – А де мій онук?

– Ігорчик – жінка зазирнула в кімнату, – дідусь прийшов!

– Діду! – З кімнати вибіг малюк і відразу звернув увагу на яскраву коробку в руках дідуся.

– Дивись, що я тобі купив, – обличчя Євгена Костянтиновича осяяла радісна посмішка. – Ходімо подивимося!

Добру годину він грав із онуком, поки до кімнати не зайшов син:

– Тату, пішли вечеряти!

Сіли за стіл. Повечеряли, попили чай:

– Слухай, тату, що я тобі скажу, – обличчя сина стало серйозним. – За два дні до того, як не стало мами, вона подзвонила мені і сказала: якщо мене не стане, синку, нехай тато знайде гарну жінку. Я його дуже люблю, і він мене дуже любить, але попереду у нього ще довге життя. Він не витримає сам.

– Дмитре, перестань!

– Тату, мені мамині слова спочатку теж здалися дуже дивними, але зараз я бачу, вона має рацію.

– Синку, я не можу її забути…

– І не треба забувати. Тату, подумай над моїми словами. Повір, я маму люблю і завжди любитиму. Але я тебе люблю, і хочу, щоб у тебе в житті були і світлі дні.

***

Повернувся Євген Костянтинович до своєї квартири, порожньої квартири. Речі Галини ще лежали на місці, але її не було. Євген розумів, що сьогодні йому не заснути, але завтра неділя, і він просто сів за комп’ютер.

У них з Валею був один комп’ютер на двох, все було відкрито, і вони могли будь-коли заходити один до одного. І зараз почав відкривати її папки.

Переглядав файли з гороскопами, з різними порадами на всі випадки життя, не вникаючи у зміст. Так тривало довго поки не наткнувся на файл із написом: ПРОЧИТАЙ!!!

Відчинив. Це був лист йому від його коханої Валі:

«Женя! Я тебе шалено люблю, як і чверть століття тому. Але я знаю, що завтра приїде швидка допомога та відвезе мене до лікарні. Якщо повернуся звідти, видалю цей файл. Якщо не повернуся, прочитай та зроби, як я прошу!

Знаю, що ти мене любиш так само шалено, як і я тебе. Але попереду маєш довге життя, і ти не зможеш прожити його один. Мине рік, знайди собі жінку. Ту ж Галю. Я не ображуся. Я люблю тебе! І бажаю тобі щастя!»

Довго він сидів, не відриваючи погляду від листа:

«Вона тоді вже відчувала, що піде. А мені здавалося, що це проста недуга, яка швидо мине. Просто не міг уявити, що її не буде. Купував ліки, щодня приходив до лікарні, носив передачі. Кожен день! Цих три дні. На четвертий прийшов і мені сказали … »

Євген упустив голову на руки і заплакав навзрид.

Коли втихомирився, вимкнув комп’ютер і пішов на кухню. Думки про кохану так і не залишали його голову:

«Все одно колись ми будемо разом. Місце на кладовище поруч із тобою куплено… Завтра понеділок піду на роботу. Там люди, і я забуваюсь на якийсь час, розмовляю, іноді посміхаюся. Після роботи часто заходжу до сина. Граю чи гуляю з нашим онуком. Але все одно повертаюся додому, де все нагадує про тебе.

Два місяці зі мною мешкала Галина. Уявляю, як їй було тяжко. Дивлюся на неї, а перед очима ти. Сьогодні вона не витримала та пішла. Може, ще повернеться. Ключ у неї від нашої квартири є.

***

Пройшов тиждень. Дедалі частіше відвідували Євгенія думки про майбутнє життя:

«Адже мені всього сорок вісім. Син із невісткою подумують про другу дитину. Квартира у них двокімнатна. Пора на трикімнатну міняти. А краще на чотирикімнатну. Я в когось таку квартиру бачив, там дві маленькі кімнатки якраз для дітей. Гроші маю. Треба йому зателефонувати».

Дістав телефон. Натиснув на виклик.

– Тату, що трапилося? – пролунав голос.

– Сину, ви там начебто про поповнення подумуєте?

– Тату, ти вже здогадався? – у голосі сина почулися радісні нотки.

– Значить, я правий! – Радість сина передалася і йому. – І коли?

– Ой, тату, ще не скоро. Приблизно на день народження Ігорчика. У них якраз різниця у два роки буде.

– А хто?

– Катя вчора до поліклініки ходила. Сказали, що із ймовірністю вісімдесят відсотків дівчинка.

– Це добре, і онука в мене буде.

– Та ми й самі дівчинку хотіли.

– Я ось, що дзвоню. Потрібно вам квартиру на чотирикімнатну міняти.

– Тату, ми вже про це думали. Є на прикметі квартира чотирикімнатна, там дві маленькі кімнатки.

– Сину, я все зрозумів. Грошей скільки треба додам.

– Тату, ми хотіли в іпотеку.

– Діма, перестань дурниці говорити!

– Тату, ти це серйозно?

– Хочу, щоб мою внучку вже до нової квартири принесли. До того ж там, напевно, ремонт треба зробити.

– Тату, дякую тобі велике!

Поговорили із сином і так легко й радісно стало на душі. З’явилася якась мета у житті. А найголовніше, наче Валя благословила його на нове життя. Він був упевнений, що після того, як він покине цей світ він буде з нею. Але й це життя ще не закінчилося.

Поголився, освіжився.

Спустився поверхом нижче. Підійшов до квартири … постояв з хвилину не наважуючись постукати.

Раптом на його обличчі майнула усмішка і він кинувся вниз сходами. Швидким кроком дійшов до кіоску. Купив три білі троянди і кинувся назад.

Підійшов до її дверей і рішуче постукав. Вона відчинила двері. Її очі розширилися до неймовірних розмірів.

– Галю, повертайся! – Схвально посміхнувся і простяг квіти.

Жінка уткнулася йому в плече і заплакала.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.