-А ти куди йшла? Приїхала тільки? У нас село маленьке, я майже всіх знаю, а тебе не бачила, – питала Уляна Василівна незнайомку, яку зустріла в магазині. – Приїхала, ось з вокзалу тільки, вирішила зайти води купити. Тут жінка дістала папірець, розгорнула і прочитала: – Вулиця Свободи, будинок 17. Підкажіть де це? Уляна Василівна помітно захвилювалася. Їй стало жарко. Це була її адреса

Дбайливо складаючи в сумку розсипані по підлозі карамельки, Уляна Василівна висловлювала невдоволення:

-Що ж це за пакети такі? Навіть жменю карамельок не витримали.

-Бабусю, давайте допоможу.

Уляна Василівна випросталася і побачила перед собою невисоку жінку середніх років: повненьку, з великим животом, схоже що вагітна, світловолосу, простенько, але чисто одягнену.

-Зібрала вже, спасибі, пакети такі зараз, що трохи зачепи і рвуться, – старенька показала пакет жінці, як доказ і потрясла. Уляна Василівна не побачила в цій незнайомці чогось поганого, тому розговорилася.

Жінка у відповідь уважно вислухала бабусю, допомогла вийти з магазина, запропонувала донести сумку і як тільки старенька переклала ручки своєї сумки з тканини в чужі руки – побігла. Бігла вона, правда, не швидко, перевальцем.

Уляна Василівна тільки і охнула.

-Допоможіть, сумку забрали, – нарешті закричала вона.

Але жінка вже зникла за рогом. Уляна Василівна покрутилася на місці, зі схрещеними руками. Всі проходили мимо, ніхто з людей не звернув на неї уваги.

Уляна Василівна дійшла до кута. Сумка її лежала на дорозі, всі її обходили. Старенька дошкандибала до сумки, підняла її, обтрусила. У сумці все було на місці: хліб, молоко і карамельки.

-У бабусі відняла, що ж робиться! – сварилася жінка.

Маленький свій гаманець Уляна Василівна завжди ховала в пришитій на одязі кишеню і дбайливо накривала кофтою, яку носила влітку; взимку ж гроші теж зберігала у внутрішній кишені пальто.

-Бабуся, мила, пробач, сумку твою кинула! – закричала жінка, повернувшись до старенької.

-У мене валізу потягнули! Я її до поручнів біля магазину на замок причепила, ми з вами вийшли, я бачу моєї валізи немає, а чемодан мій, якийсь чоловік вже потягнув туди, – і жінка показала в бік паралельної вулиці.

-Наздогнала?

-Та куди там! – жінка пригорнула долоню до обличчя, приховати емоції і сльози, що наверталися, хапаючись за живіт.

-А виглядав як?

-Невисокий такий чоловічок, в смішних штанях червоних, як шаровари.

-Ольки Іванко це був, пішли, – старенька діловито вийшла вперед, показуючи дорогу.

Через кілька вулиць жінки звернули в приватний сектор. Бабуся підійшла до хвіртки одного зі стареньких, зарослих травою і кущами будинків і голосно гукнула:

-Олько!

Вікна старенького будиночка відчинилися, і з дому виглянула жінка, розпатлана вся якась.

-Олько, Іванку скажи, щоб валіза віддав, а то зараз подзвоню куди треба.

-А немає Іванка вдома, Уляно Василівно, – відповіла жінка і зникла.

-Олько, я вже дільничому набираю, – бабуся діловито дістала із внутрішньої кишені телефон і витягнула руку, щоб з дому було видно, що старенька налаштована серйозно.

З боку будинку почулися звуки. Хвіртка відкрилася, й Олька викотила жовтий чемодан.

-Бери, що стоїш, – вказала на валізу Уляна Василівна.

-Це не мій, – відповіла жінка.

-Олько, – нахмурила брови бабуся.

Олька зникла у дворі, почулася метушня, а після в відчинені двері вона викотила чорний маленький чемодан.

-Мій, – зраділа жінка і схопилася за ручку.

Олька закрила двері. Жінки залишилися стояти біля будинку.

-Іванко цей з особливостями, не ображайся на нього. А ти куди йшла? Приїхала тільки? У нас село маленьке, я майже всіх знаю, тебе не бачила, – поцікавилася бабуся.

-Приїхала, ось з вокзалу тільки, вирішила зайти води купити, а тут такі пригоди.

Жінка дістала папірець згорнутий навпіл, розгорнула і прочитала:

-Вулиця Свободи, будинок 17. Підкажіть де це?

Уляна Василівна помітно здивувалася. Руки її від хвилювання затремтіли. Стало жарко. Вона трохи послабила затягнутий вузлик хустки.

-А до кого ти?

-Родичка там у мене живе.

Уляна Василівна здивувалася ще більше. Вона ще раз уважно розглянула обличчя жінки, посилено намагаючись в пам’яті знайти хоч якийсь натяк…

-Підемо, проведу, нам по дорозі.

Жінка зраділа, взяла валізу, і вони неспішно пішли вздовж дороги.

-А як звуть тебе ти мені говорила, а я забула? – запитала Уляна Василівна.

-Я не говорила.., Олена я, – відповіла жінка і подивилася на бабусю, чекаючи, що та у відповідь теж представитися.

Але бабуся думав про щось своє, неспішно перебирала ногами. Біля одного з будинків вона зупинилася, відкрила хвіртку і сказала.

-Ну, заходь, раз приїхала.

Жінка трохи зніяковіла і подивилася на будинок. Майже під самим дахом на будинку була причеплена табличка з номером “17”.

-Так ви Уляна Василівна Сидоренко? – не приховуючи радості, вигукнула Олена.

-Сидоренко, Сидоренко, – підтвердила бабуся, розмахуючи рукою, – проходь.

Уляна Василівна увімкнула чайник, дістала з сумки хліб і молоко, прибрала в холодильник. Неспішно розлила по горнятках заварку, налила води, поставила на середину столу блюдце з сушками і, нарешті, сіла за стіл навпроти Олени.

-Ну, Олено, думаю, розмова буде довгою, розповідай, я тебе послухаю.

-Ой, Уляно Василівно, а я… я ваша дочка! – почала Олена.

-Хто? – бабуся відвела погляд від кухля і перевела його на незнайомку.

-Дочка. Точніше я дочка Степана, вашого чоловіка, пасербиця вам виходить. Батько забрав мене до себе і 7 років я у нього жила. Я від батька дізналася, що у нього друга дружина є, але більше він нічого не розповідав.

Уляна Василівна трохи помовчала, явно приголомшена даною новиною, але після взяла себе в руки і задала найбільш хвилююче її питання:

-Нічого не зрозуміла. А до мене навіщо приїхала?

Олена посміхнулася і дістала з сумки якісь папери.

-Батько не залишив заповіту. Квартиру, в якій я зараз живу, він купував у шлюбі з вами, ось документи. Там і записочка з вашою адресою…

-А до мене навіщо приїхала? От чудна. А якби я переїхала, – повторила питання бабуся, – дочекалася б, коли мене не буде вже, і жила собі спокійно би, як спадкоємиця.

Уляна Василівна усвідомлено сказала останню фразу, щоб простежити за реакцією Олени. Та помітно похмурніла.

-Навіщо ви так. Я ж іще й під материним прізвищем. Дитина народиться, прописати треба буде, та й ось днями в керуючій компанії попросили договір укласти… А я полізла дивитися документи, а там не тільки тато власник, а.., – почала плутатися в фактах жінка, ймовірно, бажаючи викласти якомога більше хвилюючих її питань.

-Степан мені замість тої квартири ось цей будинок взяв, так би мовити, відкупився. Раз домовилися, я і не збиралася претендувати, і про тебе я не знала, і що документи він на себе не оформив, більше 10 років пройшло вже, та й що немає його, мені теж ніхто не повідомив, – заперечила Уляна Василівна.

-По вашій із ним домовленості може і так, а на папері інакше. Я безправна, а повідомити куди я не знала, номеру телефону не мала, – Олена зробила страдницьке обличчя, і бабусі стало її шкода. Видно ж, що хороша, така ж проста і нерозбірлива, як її батько. Уляна Василівна знову подивилася на жінку, але вираз обличчя тієї так і не змінився.

-Ой, – сказала Олена, – здається… народжую.

-Телефон де мій, – заметушилася Уляна Василівна, – потерпи, мила, зараз, зараз…

Через три дні на виписку Олену з донькою приїхав зустрічати чоловік. Уляна Василівна всі ці три дні дзвонила і цікавилася як там породілля і новонароджена. На виписку теж прийшла. Стала в сторонці.

Двері відділення весело розчинялися і виштовхували назовні нових людей в блакитних, рожевих і кремових кульках. Уляна Василівна відчула, як навертаються на її очі сльози.

Вона ніколи не виходила з таких дверей, не стояла на сходинках, а тут під старість років така подія. Нехай і не рідна кров, нехай Степана дочка, але хоч трохи радості в безпросвітному цьому житті.

-Уляна Василівна! – закричала Олена і замахала рукою.

Поки медсестра вручала новоспеченому батькові рожевий конверт, жінка стала спускатися зі сходів і продовжувала махати бабусі.

-Як я рада, що ви прийшли! Спасибі вам за все.

Уляна Василівна підійшла ближче.

-Це Олег, мій чоловік, – представила вона чоловіка.

-А може до мене підемо, перед дорогою важко з дитиною? Відпочинете, а потім і в дорогу, га? – з надією запитала Уляна Василівна.

-Було б добре, я тільки з автобуса, – відповів чоловік.

-Ходімо тоді, – зраділа бабуся.

-Дивіться, Уляно Василівно, така світленька, як дідусь, – Олена трохи підвела ковдру і показала голову дитини в шапочці, з-під якої виднілися біле волоссячко.

Бабуся з цікавістю подивилася на новонароджену, трохи торкнула рожевий лоб і посміхнулася. По дорозі додому зустрілася сусідка, якій бабуся три дні тому на питання про те, кого це відвезли на швидкій, відповіла, що пасербицю.

-З онукою, Уляно Василівно!

-Дякую, Маріє Сергіївно, – посміхалася жінка, яка відразу стала і матір’ю і бабусею…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.