Ніна Павлівна пішла тихо й несподівано – уві сні…
Хоча в цьому віці подібних несподіванок можна було очікувати щодня.
Дружину Микола Петрович любив, і з роками кохання не минуло, як можна було б очікувати, а стало ще міцнішим.
І, незважаючи на те, що його Ніночка з роками змінилася, постаріла, йому вона завжди бачилася колишньою – стрункою, швидкою, рвучкою і ніжною, з копицею каштанових кучерів і ясними очима.
Мужній чоловік одразу став згорбленим човгаючим дідусем з погаслими очима.
– Тату, ти хоч їв сьогодні? – дочка Ліза була першою, кому зателефонував батько після від’їзду швидкої.
– Та я не хочу, – тихо обізвався Микола Петрович, який дивився в одну точку.
– А в тебе взагалі є їжа?
– Звичайно, є. Ніночка вчора наготувала, – і при цих словах той несподівано схлипнув і винувато глянув на дочку.
Мовляв, не личить демонструвати свої слабкості. Вибач, доню.
– Господи, оце горе, – з тугою подумала Ліза. – Як би не подався за мамою слідом. Ось що тепер із ним робити?
А вголос сказала:
– Поїхали до нас, тату! Ну, що ти тут будеш один?!
Дочка, звісно ж, мала рацію: напевно, треба було виїхати з дому, де все нагадувало про кохану дружину. До того ж, там були онуки, які відвернуть від горя.
Дочка була пізньою дитиною і своїх дітей теж народила пізно, тому молодшому третьому синові було всього шість: найкращий час, щоб радувати діда з бабою.
При думці про дружину Ніну, на очі знову навернулися сльози. Як вона там? Дивиться, мабуть, на нього згори і думає:
– Пропаде він без мене…
І це було справедливо. Ніна Павлівна робила все, щоб її коханому Миколі було комфортно, хоча слова комфортно в її лексиконі не було.
Вони познайомилися на танцях, які тоді так і називалися – жодних дискотек на той час не було. Він прийшов туди з найкращим другом Мишком, а друг взяв свою дівчину Ніну.
Микола і Ніна подивилися один на одного, і цей день знайомства вони потім відзначали вже все життя.
Грала музика. Нещодавно пройшов дощ, і у травневому повітрі пахло озоном і ще чимось терпким і пряним. Мабуть, передчуттям щастя й очікуванням дива. У молодості можливо все.
Після цього вечора вони вже не розлучалися. Дружба з Мишком звісно ж вмить припинилася. Той розцінив те, що відбувається, як зрада – причому, з обох боків.
Спочатку Микола дуже переживав – вони дружили ще з дитинства. Але потім мудра Ніночка пояснила йому, що нічого особливого не сталося, бо ж нічию сім’ю вони не зруйнували. Та й з Мишком у неї нічого не було – вони навіть не цілувалися! Чесно!
А те, що кавалер придумав собі, що вони неодмінно одружаться, так це його проблеми – вона йому нічого не обіцяла!
Так, дружина – а вони на той час уже одружилися – вміла переконувати.
Миколі лестило, що міська Ніна віддала перевагу йому перед Мишком. Обоє вони були з великого міста.
Дівчина, у якої в місті на той час вже була власна кімната, ніколи не натякала, що Микола з села.
Вона, справді, закохалася у міцного й надійного хлопця.
Жили вони добре, без непорозумінь, сварок і сліз: обоє були дуже розсудливими людьми і дивилися, як то кажуть, в одному напрямку.
Міська дружина виявилася, на диво, без претензій: працювала на скромній зарплаті.
Вдома завжди було чисто й затишно, чоловік і дочка доглянуті й смачно нагодовані.
Микола не міг натішитися на супутницю життя. Він уже працював на той час, повністю забезпечуючи сім’ю, і йому, як будь-якому чоловіку, потрібен був такий надійний та якісний тил.
Дочка Ліза росла і радувала батьків. Все йшло рівно по прокладеній колії. Вона була вже одружена, і в сім’ї підростали троє хлопчиків.
Батьки не працювали. Мама встигла вийти на пенсію, тато у відставку – дружна родина й міцна, надійна, перевірена часом.
І ось сім’я втратила найголовніше… А як із цим впоратися, було не зовсім ясно. Тато дуже засумував.
Їхати до дочки Микола Петрович категорично відмовився:
– Хочу побути сам, Лізо. Не хвилюйся, люба – я ввечері подзвоню…
День поминок пройшов, як у тумані. Потім 9-й та 40-й день. Поминки організували в кафе. Все було так, як має бути. Микола Петрович тримався з останніх сил.
Потяглися сірі дні. Раптом виявилося, що зовсім нема чим зайнятися, хоча раніше не було вільної ані хвилини. Після сніданку разом із дружиною вони наводили лад, а потім ішли гуляти чи по магазинах і говорили, говорили…
Після обіду відпочивали, увечері дружина готувала, а він дещо лагодив – бо ж у хаті завжди щось ламається: а руки у Миколи Петровича були золоті.
Влітку – дача, гриби, город і канікули з онуками. І завжди разом, завжди поряд – рука об руку. І тепер замість звичної руки коханої – порожнеча: у ліжку, на кухні, в її улюбленому кріслі.
Туга, що найшла відразу, не минала: та й куди вона може подітися?
Страшне підстерігало на кожному кроці. Ось її гребінець із хмаркою сивого волосся. Ось улюблена чашка з тріщинкою біля обідка. А на кріслі – кинуте в’язання: квадрат спиць і смугаста шкарпетка онукові – наступного дня вона хотіла все довʼязати. Але її до того не настало. Господи, як же ж це все пережити?
А ще виявилося, що в житті дуже багато непотрібного: те, що раніше мало значення, якось стало другорядним. От навіщо рано вставати, якщо можна весь день лежати в ліжку?
І тоді стають зайвими решта дій і звичайні ритуали: і махання руками, що замінює ранкову гімнастику. І вмивання. І приготування каші на сніданок. Їжу можна легко перенести на пізніший час і обмежитися бутербродом – все одно, апетиту немає.
А далі більше – можна не витирати пил, не мити у ванній?
І не підмітати підлогу.
А одного разу Ліза, прийшла відвідати батька. Вона відкрила двері своїм ключем і остовпіла від побаченого.
Батько лежав одягненим на незастеленому ліжку.
Він дивився в стелю.
Треба було щось робити: все котилося до природного кінця, а цього допустити не можна було.
І тут у Лізи дуже заслабла собачка – стара такса Лакі, який вже став членом сім’ї.
Після походу до ветеринара з’ясувалося, що, на жаль, зараз нічим допомогти не можна. Варіантів було два: закінчити з усім одразу або якось пристосуватися, і чекати на покращення, яке могло й не настати.
Варіант завершити все був одразу відхилений.
Рішення прийшло саме собою: вирішили відвезти Лакі до тата: мовляв, допоможи, татку. Прихисти на тиждень – а дітям скажемо, що песик втік. А потім щось придумаємо. Коротше, два в одному: і слабу таксу прилаштувати, і тата чимось зайняти, поки з ним від смутку і туги не сталося щось нехороше.
Розумна такса сумно дивилася на нового господаря, розуміючи, що нічого їй уже не світить. Микола Петрович, крекчучи, підвівся з ліжка: було ясно, що треба починати ворушитися.
По-перше, облаштувати місце для нового друга. По-друге, подбати про корм: дочка дещо привезла, і цього мало вистачити, але тільки на перший час. А ще подумати, що можна зробити, щоб собачка гуляв: свіже повітря обов’язково потрібне!
Микола Петрович був людиною кмітливою і майстерною. Тому, кілька хвилин подивившись на сумного Лакі, він пішов у комору, де, серед іншого, у нього зберігалися інструменти. Все потрібне знайшлося одразу: дерев’яні дощечки й два колеса.
Робота закипіла, і через годину було споруджено подібність упряжки: з обох боків – оглоблі, ззаду – колеса і між ними поперечна дошка для ніг Лакі.
Радісна такса, стукаючи по ламінату пластмасовими колесами забігала по квартирі.
– Нічого, пристосуєшся! – сказав Микола Петрович і раптом зрозумів, що йому стало значно легше.
І це сталося не тільки від перемикання уваги, яка ненадовго відвернула його від горя: щоб тобі стало легше, треба допомогти тому, кому ще гірше – а собаці було фізично значно гірше.
Раптом з’явилося бажання щось з’їсти. А потім – сходити по продукти, що він і зробив, взявши із собою Лакі. І тут несподівано виявилося, що слаба собачка викликає велике співчуття: усі люди захотіли поговорити з Миколою Петровичем про «бідного песика» й похвалити хазяйську кмітливість. Не кожен здогадається зробити таку річ! Для цього потрібно бути винахідником!
Вдівець-пенсіонер розправив плечі:
– Ось так, Ніночко, а ти хвилювалася!
Додому обоє повернулися в гарному настрої, і в Миколи Петровича з’явилася несподівана думка насмажити млинців: він непогано готував.
Повечерявши, він трохи млинців дав і Лакі, обидва задрімали: пенсіонер в улюбленому кріслі Ніночки, а такса на кинутому на підлогу килимку, вкритому простирадлом. І вперше за останній час сон Петровича був рівним і спокійним.
На ранок його розбудило несміливе гавкання: мовляв, давай причепляй колеса і ходімо! І вони пішли. І почали виходити регулярно двічі, а то й тричі на день, якщо погода була хороша.
Ліза, яка заїхала провідати тата, його не впізнала. Очі сяяли завзятим блиском. А гарна постава говорила про непогане здоров’я.
Але Ліза не впізнала і Лакі, який викотився в коридор, почувши голос колишньої господині.
І Ліза вирішила залишити собачку батькові. Тим більше, що він сам цього хотів: жива душа таки поруч. До того ж, ми відповідаємо, самі знаєте, за кого. Внукам же ж купили нове цуценя. На тому й вирішили.
І життя пішло своєю чергою. Минав час, мінялися сезони, настав грудень і привів із собою низку улюблених свят. Одного передноворічного вечора Микола Петрович, який прикрашав ялинку, почув з коридору гавкіт.
Лакі був розумним і через дрібниці не гавкав: отже, сталося щось, що потребувало уваги господаря.
Біля своєї лежанки поруч із вхідними дверима стояв на трьох лапах Лакі: він потихеньку видужував.
Песик гордо дивився на господаря.
І Микола Петрович зненацька схлипнув. Але це вперше за довгий час були сльози радості…