Зоя поралася по хазяйству, коли скрипнула хвіртка – прийшла сусідка Ніна. – Привіт Зоя. А що це ти Віктора, найняла, теплицю ремонтувати? Що вже діти не допомагають? – єхидно запитала Ніна. – Та ніколи їм, – відмахнулася Зоя. – Виростила чотирьох, а матері на городі нема кому допомогти! – обурилася Ніна Олексіївна. Зоя закотила очі і важко зітхнула. – Ніно, ти нічого не знаєш, – раптом промовила Зоя

– Зоя, чому ти своїх дітей не попросиш? Виростила чотирьох, а матері на городі не хочуть допомогти! – обурилася Ніна Олексіївна, театрально змахнувши руками. – Навіщо знову до сусіда по допомогу побігла?

– Віктор мені з радістю все зробить, а я його віддячу, – миролюбно відповіла Зоя Василівна. – Хоч він і відмовиться від оплати…

– Не розумію я тебе, – важко зітхнула Ніна і подивилася на щасливе обличчя своєї подруги.

Надворі стояв серпень. Жінки затишно влаштувалися на веранді дачного будинку, перечікуючи жарке полуденне сонце: Ніна, як завжди, зайшла в гості до своєї сусідки — Зої Василівни. Вони насолоджувалися прохолодним ягідним чаєм та ароматними булочками з варенням, які завбачлива Зоя спекла напередодні.

Подруги були знайомі вже понад два десятки років, а все завдяки саду. Їхні невеликі ділянки на шість соток знаходилися поряд, тому для приємної розмови або чаювання досить було лише перейти доріжку.

– А діти тобі на що? – Несподівано запитала Ніна, нахиливши голову набік.

– В якому сенсі?

– Ти їх вивчила, виростила, на ноги, можна сказати, поставила, а вони про тебе не думають. Не соромно їм, що мама, яка давно розміняла сьомий десяток, сама працює на городі? Овочі вони беруть і їдять за милу душу, – похитала головою сусідка. – Навіщо тоді дітей взагалі народжувати?

Зоя Василівна лише поблажливо усміхнулася. Вона згадала все своє яскраве та насичене подіями життя. Чи шкодувала вона про те, що народила дітей, а не поставила на чільне місце кар’єру чи подорожі? Ні ніколи…

***

Зоя зустріла своє кохання, за мірками того часу, дуже пізно. Весела і гарна дівчина закохалася без пам’яті в свого знайомого, і вже о двадцять вісім народила первістка – Назара. Сімейне життя не клеїлося: батько дитини пішов в загули, і Зоя прийняла складне рішення – розлучитися. А коли Назару виповнилося три роки, вона познайомилася з дуже цікавим чоловіком. Він працював з нею разом на заводі і мав славу спокійної людини.

Службові відносини швидко переросли в щось більше, і через рік після знайомства Микола повів кохану під вінець. Від нього-то Зоя і народила ще трьох дітлахів: Таїсію, Михайла та Григорія. Чоловік і справді виявився чудовим: він брав участь у вихованні дітей, ніколи не грубив дружині і завжди у всьому її підтримував.

Вони прожили в злагоді багато років: виростили дітей, купили автомобіль, збудували своїми руками дачний будинок з двома теплицями, гаражем та сараєм. Але два роки тому Микола назавжди залишив кохану дружину. Поховавши чоловіка, Зоя відчула себе самотньою. З роботи вона давно пішла на заслужену пенсію, захоплення її більше не радували і саме в цей важкий момент їй на допомогу прийшли діти. Сини та донька безупинно приїжджали до коханої мами, навіть кликали її жити до себе.

– Мамо, перебирайся до нас! – просила Таїса. – Я ж бачу, що тобі одній дуже сумно…

– Ні що ти! Я стара, у мене і режим свій, не як у вас, – відмовлялася Зоя. – Ось якщо зовсім одна не зможу, тоді вже…

Ні донька, ні сини так і не змогли переконати маму залишити рідну двохкімнатну квартиру в тихому спальному районі та переїхати до них. Зоя ж була дуже зворушена такою турботою: вона завжди допомагала своїм дітям, чим могла, а тепер вони хотіли допомогти їй… Літня жінка була бажаним гостем у будинку дітей, а онуки намагалися відвідувати бабусю якнайчастіше, якщо вона сама не могла приїхати. .

Час минав, і Зоя Василівна знайшла віддушину, працюючи на свому городі, де пропадала все літо, не повертаючись до міста. Єдине, що не давало їй спокою це проблеми для вирішення яких була потрібна чоловіча сила: то дах полагодити, то ганок підлатати… Жінці було незручно смикати своїх дітей у справі і без, тому вона потоваришувала з молодим сусідом Вікторм, який часто допомагав їй, переважно безоплатно.

Все б нічого, тільки близька подруга Зої — Ніна Петрівна, лаяла її за такі вчинки…

***

– Діти повинні допомагати стареньким батькам! Хто ж якщо не вони подадуть нам склянку води на старості?! – Вигукнула Ніна, піднявши брови.

Зоя закотила очі і важко зітхнула.

– Знову ти з цією склянкою води…

– Нічого не знову! Неправильна ти, Зоя!

– Ось ти сина навіщо народжувала? – Раптом запитала Зоя і впритул подивилася на Ніну. – Щоб він тобі склянку води подав, коли ти будеш старою та немічною?

– Ні… – засмутилася подруга. – Але як же…

– Отож! – задоволено кивнула Зоя. – Дітей ми народжували, просто щоб вони були і щоб любити їх зрештою. Це було наше рішення.

– За твоїми міркуваннями можна подумати, що вони нам взагалі не повинні нічого.

– Чому ж?! Повинні, але тільки з волі серця, якщо самі захочуть…

Зоя Василівна з сумом подивилася на літню сусідку. Ніна була гарною жінкою і дуже любила свого єдиного сина Бориса, але її чоловік, Валерій, був дуже поганою людиною. Він ніколи не допомагав дружині по дому, та й на городі він не часто працювала сама. Підростаючи Борис став брати з батька приклад, і тепер Зої здавалося, що син Ніни став точнісінько як його батько. Він віддалився від матері і Ніну це дуже засмучувало.

– Якщо ти так добре виховала їх, де ж результат? Де помічники? – єхидно запитала Ніна Петрівна, різко поставивши чашку з чаєм на стіл.

– Мені треба було дрова купити та наколоти, що Михайло зробив? – риторично запитала Зоя. – Як дізнався про це, так одразу машину дров замовив. Потім приїхав у вихідний і все владнав, по місцях розклав. Я не просила… Також і донька: якщо мені потрібно щось купити, вона все зробить, достатньо лише мимохіть сказати. Заставляти, а тим більше соромити я не стану.

Ніна важко зітхнула. Звичайно, вона бачила, що діти приїжджають до Зої дуже часто. Їй було прикро, бо до неї ніхто не приїжджав. Чоловіка не стало, а Борис востаннє з’являвся в садку рік тому: заглянув, щоб посмажити шашлики і одразу ж поїхав. Дзвонив він теж дуже рідко, і здавалося, що йому все одно.

– Але чому ж ти не кличеш їх теплицю полагодити? Натякни, і все!

– Не хочу заважати, бо знаю, що мої хлопчики зараз зайняті: у Назара на роботі завал, Григорій з сім’єю їде до санаторію на тиждень, а Михайло у відрядженні, – пояснила вона. – Ось я Віктора й попросила.

На затишній веранді дачного будиночка запанувала тиша, що порушується лише співом птахів. Ніна повільно помішувала в чашці чай, занурившись у свої думки. А Зоя дивилася на неї, чудово розуміючи, чому подруга так хвилюється за цю нещасну склянку води.

– Пощастило тобі Зоя, – сумно сказала Ніна, не підводячи очей. – Я все думаю, як моє життя складеться. Бориса я дуже люблю і ніколи не чекала від нього допомоги, на себе сподівалася, а тепер… ноги не ті вже, боюся як би мені не залишитися так… що й води нікому буде подати.

Очі літньої жінки блиснули, здавалося, вона ось-ось розплачеться.

– Ну ну! – вигукнула Зоя, взявши подругу за руку. – Борис тебе любить! І я впевнена, що, якщо потрібна буде допомога, він обов’язково зробить все, що від нього залежить. Сама згадай, як він переживав, коли тебе швидка забрала, позаминулого року: щодня приїжджав, місця собі не знаходив. І потім, після виписки…

Ніна посміхнулася і змахнула сльозинку зі зморшкуватої щоки. Вона раптом подумала, що син справді її любить, просто інакше, по своєму.

– Подзвоню йому сьогодні, – натхненно сказала Ніна. – Покличу в гості. А то ми віддалилися останнім часом…

Зоя кивнула. Вона вірила, що у подруги все буде гаразд.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.