─ Зіно, та ти що!? Як же так? Лишити все: дітей, чоловіка, друзів, врешті-решт! І заради чого? Заради оцього, про що давно забути пора

─ Зіно, та ти що! Як же так? Лишити все: дітей, чоловіка, насиджене місце, друзів, врешті-решт! І заради чого? Заради оцього, про що давно забути пора. Що з тобою?! Ти хоч пам’ятаєш скільки тобі років? Ти ж пенсіонерка!

─ Ну і що? Якщо я на пенсії, то що? Ні, люба моя. Не хочу життя, що лишилося витратити так само без толку, як все минуле життя.

─ Хіба ти погано жила? Ніколи ж не скаржилася.

─ А навіщо? Що б змінилося? Крім того, були зобов’язання перед сім’єю. Дітей потрібно було підняти, освіту дати. Я все зробила, щоб вони росли щасливими і стали порядними людьми. Тепер вони дорослі, свої сім’ї мають, забезпечені. Так що я цілком маю право на свою порцію щастя.

─ А як же Микола? Як він буде жити один, без тебе?

─ Якось буде. І чому без мене? Швидше без мого обслуговування. Я ж сама йому давно не потрібна. Він ніколи мене не любив. Просто користувався.

─ Даремно ти так, Зіно. Він же хороший у тебе, непитущий.

─ Ну так, не n*є. І що? Ми давно чужі люди. Тільки жили в одному житлі. Він постарів, силоньки не ті, на ліво бігати вже не може. Скільки разів він говорив, що піде до чергової! Думав, що я через його поведінку сильно переймаюся. А я просто терпіла. Заради дітей. Жодного разу ні з ким крім нього. Та й ніколи було. Він ryляє, я ─ при дітях. Ось такий от баланс. З боку складно зрозуміти, що в родині відбувається.

─ І тепер, на старості років ти вирішила йому отак все вернути?

─ Нічого я не вирішувала. Так вийшло. Знаєш, я тридцять років мріяла побачити море. Щороку пропонувала на південь з’їздити. А він говорив, що це все забавки, дрібниці. Мовляв, он озеро поруч, йди купайся. Причому, абсолютно безкоштовно. І потім, хто за дачею дивитися буде, огірки закручувати?

Він навіть не міг зрозуміти, що мрія ─ це важливо. Так ось, я вирішила, що настав час діяти. Інакше я так і не побачу море. Зібрала пенсію за рік, добре ще працюю, і поїхала одна. Галасу було! Тільки аргументи скінчилися. Діти окремо живуть, огірки заготовлені, основні дачні справи майже закінчені.

Я ж в оксамитовий сезон поїхала, щоб на спеку не потрапити. Та й на пляж не прагнула. Хотілося посидіти на березі, помилуватися, послухати шум хвиль, подихати морським повітрям. А, якщо пощастить, побачити шт*рм. Це ж така краса, сила, міць!

─ Тільки заради цього?

─ Ну так. Про те, що зустріну там любов навіть не думала.

─ Смішно.. Ну яка любов? В наші роки?

─ Справжнісінька. Я і не знала, що так буває. Ми познайомилися на березі, він теж любив там прогулюватися. Всього годину поговорили і зрозуміли, як ми близькі один одному, ніби сто років знайомі. Кожен день проводили разом. Наговоритися не могли. Я не пам’ятаю, щоб хоча б раз так з чоловіком спілкувалася. Я, нарешті, зрозуміла, що значить «займатися любов’ю». Перед моїм від’їздом він місця собі не знаходив, говорив, що не уявляє собі, як буде жити без мене.

─ І ти повірила? Вони всі так кажуть спочатку. Напевно і думати забув про тебе і ваш курортний роман.

─ Ні, подруго, ти помиляєшся. Ми тільки вчора розмовляли по телефону. Він чекає мене.

─ Він що, нежонатий?

─ Жінки нема вже. Живе один, діти роз’їхалися. Переїхав в те місто зовсім недавно. Теж все життя мріяв про море.

─ І ти вирішила …

─ Так. Вже подала на poзлyчeння. Микола місця не знаходить, не знає, що вже зробити. Дітям всяке розказує.

─ А вони що?

─ Вони на моєму боці. Кажуть, що хочуть бачити маму щасливою.

─ Ох, подруго, добром це не скінчиться. Я прямо відчуваю.

─ Все буде добре. Не знаю, скільки днів або років мені залишилося, але точно знаю, що хочу бути поруч з ним. До кінця. Я маю право на щастя.

І Зінаїда Петрівна поїхала. Микола вперше в житті з*nuв. Він не міг зрозуміти, як дружина, з якою він прожив 35 років зважилася на такий крок. Зрозуміло, вuнuв в цьому тільки її.

Діти батькa, підтримують, як можуть.

Матір також підтримують, вважають, що вона вчинила правильно.

А ось подруги чекають, коли Зіна повернеться додому. І обов’язково нeщ*cнa. Ну ніяк не розуміють вони її такий вчинок.

Зінаїда Петрівна живе повним життям і дякує Богові за щастя. Тепер у неї є все, про що вона так мріяла: люблячий чоловік, чудові діти і море, яке вона бачить і чує кожен день…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.