Баба Зіна сиділа на лавці біля будинку і мало не зі сльозами на очах, скаржилася своїй подрузі Галині на свого племінника Віктора.
– І ти розумієш, Галю. Адже він негідник такий сказав, що всього-то на кілька днів, а самого вже скільки немає? Майже місяць немає. А мені що робити, Галю? От скажи мені, Галю? Що робити?
– Ой і не знаю, Зіно, що тобі порадити. Воно бачиш як. З всіх боків незрозуміло. І дітей шкода і ти вже далеко не молода. Не потягнеш
Галина важко зітхнула і зі співчуттям подивилася на подругу, але замість того, щоб погодитися з подругою та раптово розлютилася і подивилася на Галину з викликом.
– А ти що це. У бабусі мене записала? Чи що?
Баба Галина здивувалася і постаралася всіляко виправдатися, знаючи важку вдачу подруги.
– Ну ти що, Зіно. В які ж старі? Я ж, як краще хочу.
– А не треба мені, як краще. Сама розберуся. Де краще, а де гірше. Йди додому давай! Бач, порадниця знайшлася!
– Ну ти чого, Зіно?
– Йди сказано!
Баба Галина поспішила йти, а обурена, до глибини душі, баба Зіна, щось сердито бурмочучи під ніс, зайшла до свого подвір’я.
Біля самого порога зачепилася об цеглинку, яку напередодні сюди принесли дві її онуки. Це ще більше вивело з себе бабу Зіну і до хати вона зайшла повністю без настрою.
– Де ви є, шкодниці такі! Знову все розкидали! Ось дав Бог, під старість років, долю. Ох життя моє тяжке!
Баба Зіна озирнулася, але внучок ніде не було видно, а на її гнівну тираду ніхто не озвався і не відреагував.
Баба Зіна зазирнула у велику кімнату, в кухню, в спальню, але дівчаток слід простиг.
– Бачте. Куди поділися-то невгамовні? Ну, я вам!
Баба Зіна помахала в темряву вказівним пальцем і сердито бурмочучи під ніс, вирушила назад у двір, маючи намір у будь-що знайти дівчаток, але і тут її чекала невдача.
Присутність сестер у дворі та на городі вона так і не виявила.
Втім, баба Зіна не засмутилася.
Чи мало куди могли втекти дві невгамовні дівчинки, тому трохи побурчавши баба Зіна вирішила, поки відсутні онуки, сходити в магазин і прикупити деякі продукти.
Взагалі Марійка і Олеся були бабі Зіні онуками не рідними.
Рідними вони доводилося її братові Миколі, але вся проблема була в тому, що і Микола був їй не рідний.
Коли мати баби Зіни після того, як не стало її чоловіка вдруге вийшла заміж, у її нового чоловіка вже був син Микола.
Ось так і вийшло, що Зіна та Микола були зведеними братом та сестрою.
Так ось Марійка і Олеся були онуками зведеного брата баби Зіни, а їй вони начебто були зовсім ніхто. Тим більше, що баба Зіна та Микола, за його життя, дружби зроду не водили. Вони один одного не злюбили одразу, а після того, як не стало батьків зовсім не спілкувалися.
Ну, а якщо зводила їх доля, то справа завжди закінчувалася сваркою. Так було до минулого року. Тоді Миколи не стало.
Баба Зіна навіть на прощання до зведеного брата не пішла і аж ніяк не очікувала, що його син Віктор звернеться по допомогу саме до неї.
Віктор з’явився, приблизно місяць тому. Приїхав не один, а з двома дівчатами, які були йому доньками.
Марійці було 7 років, а Олесі ще менше. Щойно виповнилося п’ять.
Баба Зіна, хоч би якою була ображеною на батька Віктора, гостей прийняла. Вважала, що діти тут ні до чого.
Віктор гостював недовго.
Пробув лише два дні. Переробив усі справи на подвір’ї, наколов дров на зиму, поправив сарай.
Баба Зіна того дня приготувала гарну вечерю, напекла пирогів. Хотілося якось віддячити Віктору за допомогу.
За вечерею Віктор, несподівано для баби Зіни, почав розповідати їй про своє життя.
Розповів, що дружина його виявилася хазяйкою і матір’ю некудишньою, що дуже любила гульбанити, а на дітей їй було все одно.
У результаті, Віктор не витримав і виставив дружину з дому, але дітей їй не дав. Вирішив, що дівчаткам із нею нічого хорошого не світить.
Тепер він виховував доньок один. Намагався як міг, але іноді все ж таки потрапляв у безвихідні ситуції.
У таку ситуацію він потрапив і зараз.
Йому треба було терміново виїжджати на роботу, він працював в іншому місті, а дівчаток залишити не було з ким.
Віктор чесно зізнався бабі Зіні, що приїхав з надією на те, що вона зможе дати притулок дітям на пару тижнів.
За цей час він обіцяв знайти їм няню, чи того хто погодиться за ними доглядати.
Баба Зіна спочатку відмовилася. Мотивувала це тим, що просто не зможе дивитися за двома дітьми через свій вік, але Вітя запевнив її, що дівчатка спокій і, що жодних проблем з ними не буде.
Баба Зіна погодилася і Віктор, залишивши трохи грошей на витрати, поїхав.
Спочатку баба Зіна переживала, що справді не впоратися з дівчатками, але за кілька днів зрозуміла, що Вітя не обманув і Марія з Олесею спокійні і цілком виховані дівчата.
Вони не вередували, у всьому слухалися бабу Зіну і майже ніколи їй не суперечили, а Марія взагалі виявилася серйозною не по роках. Мабуть все ж таки далася взнаки життя з гулящою матір’ю.
Марія, стежила за молодшою сестричкою і залишати Олесю з нею було абсолютно безпечно. Та й які погані ситуації могли супроводжувати дівчаток у невеликому селі?
Абсолютно жодних. Тут усі одне одного знали і якщо, щось одразу б прийшли на допомогу.
За той місяць, що дівчатка були у баби Зіни, вона до них прикипіла і навіть не згадувала, що Марія та Олеся їй, по суті, не рідні, але самим дівчатам баба Зіна намагалася цього не показувати.
Переживала, що розбалуються дівчата і тоді з ними не буде солод.
Ось і сьогодні вона сказала сестричкам з дому нікуди не ходити, але ті не послухалися і тепер мабуть бігали десь з іншими дітлахами.
Баба Зіна знала, що дівчатка не затриматися, побігають, награються та повернуться, тому сильно не переживала.
Повернувшись із магазину баба Зіна ще раз обійшла свої володіння.
– Бачте, – бурчала вона. – Всі у свого батька! Той теж сказав на два тижні, а самого вже як місяць нема! Не тримає слово своє чоловік! І доньки! Все в батька. Адже обіцяли, що вдома сидітимуть і нікуди не підуть. Та ні! Аішли! Теж слово не тримають. Ну, так воно і є в кого.
Говорячи собі під ніс баба Зіна знову все обійшла, але дівчаток так і не виявила.
Тепер баба Зіна починала хвилюватись.
Вона вийшла надвір і приклавши руку до чола стала вдивлятися в далечінь.
Побачивши ватагу дітлахів вона поспішила до них, але поговоривши з дітьми, з подивом дізналася, що Марійку та Олесю сьогодні ніхто з них не бачив.
Через десять хвилин баба Зіна була у місцевого дільничного і плутано, зі сльозами на очах намагалася пояснити йому ситуацію.
– Та зрозумій же ти мене. Внучки мої. Марійка та Олеся. Десь пішли, і не повернулися! А все я винна!
Баба Зіна почала плакати.
Молодий дільничний Ігор ніяк не міг зрозуміти про що йому тлумачить бабуся, але з горем навпіл йому все ж таки вдалося з’ясувати в чому тут справа і вже через кілька хвилин на пошуки дівчаток були зібрані всі вільні жителі села.
Дівчаток знайшли за дві години. Вони збирали ягоди і заблукали в лісі.
За той час, поки шукали дівчаток, баба Зіна не знаходила собі місця. Вона корила себе за те, що багато забороняла сестричкам і взагалі, за її словами, вона була «поганою бабусею”, саме так охарактеризувала себе баба Зіна.
Коли Марію та Олесю передали бабі Зіні, та обняла їх обох і почала голосити.
– Рідненькі мої! Дівчатка! Так, що ж за бабуся вам дісталася! Пробачте мене. Тільки не хвилюйте так більше свою бабусю! Адже трапилося б з вами що, я б не пережила.
І без того схвильовані дівчатка розплакалися ще більше і тепер вони плакали вже втрьох.
Втім, були й ті, хто плакав разом із ними…
З тих подій минув тиждень.
Баба Зіна заспокоїлася, але тепер ні на крок не відпускала від себе онучок, а за кілька днів приїхав Вітя, батько Маріі та Олесі.
Він довго перепрошував, що не зміг приїхати вчасно. Затримали на роботі, а няню знайти виявилося не такою вже легкою справою.
Баба Зіна слухала його, а в самої душа була не на місці.
Адже виходило, що Вітя зараз забере дівчаток і вона їх навряд чи більше побачить.
Цього баба Зіна допустити не могла.
– Ти чуєш, Вітя. Ти може, поки працюєш, залишиш діток у мене?
Побачивши здивований погляд Віктора, баба Зіна поспішно додала.
– Ну, а що, Вітя. Їм тут добре. Адже правда, дівчатка?
Баба Зіна подивилася на дівчаток. Ті згідно закивали головою.
– Так я думав, баба Зіна, що ви від них уже втомилися.
– Ну, чого ще не вистачало! Сили дай Бог є, а вони мені тільки на радість! Ну, ось ти подумай. Чого дівчат чужій тітці довіряти, коли в них рідна бабця є? А ось і воно! – констатувала баба Зіна навіть не давши Віті схаменутися, – Ось то й воно! А коли Марійці в школу час буде, то хай тут і йде. У нас школа хороша, а якщо, що не так, то я вже всім! Не дивись, що стара!
Баба Зіна помахала пальцем, та так смішно в неї це вийшло, що Віктор засміявся.
Баба Зіна теж усміхнулася і продовжила.
– Ти ось що, Вітя. Поки працює, працюй. Про дітей не хвилюйся, але й забути тебе не давай. А як сім’ю нову вирішиш збудувати, то доньок і забереш, але дивись! У першу чергу маму для дітей шукай, а вже після дружину.
Віктор чудово розумів про що тлумачить йому бабуся.
Зрештою було вирішено, що дівчатка поки що залишаться з бабусею.
Невдовзі Віктор поїхав.
А за кілька днів на місцевий цвинтар прийшла баба Зіна. З нею були Марійка та Олеся.
Баба Зіна, міцно тримаючи онучок за руки, пройшла до могилки зведеного брата. Поклала на могилку гостинці і присіла на лавочку, що стояла одразу.
– Ну, привіт, Миколо. От прийшли тебе відвідати, – сказала баба Зіна і ненадовго замовкла, вдивляючись у фото на пам’ятнику.
Помовчавши, вона продовжила.
– Ти ось що Миколо. Ти на мене не ображайся. Так воно сталося, що обидва ми з тобою не розумні і такі схожі. Горді. Ну її, Миколо цю гордість! Глянь, які у нас з тобою добрі внучки ростуть! Чудові! Ти ось що Миколо. Ти звідти за ними доглядай, а я тут дивлюся. А то мало що буває.
Посидівши ще небагато, баба Зіна встала, попрощалася і вирушила додому.
Вона йшла дорогою, вела за руки своїх онучок і думала.
– Ось як буває! Мені Бог діток не дав, а на старість онуками нагородив. Значить, потопчу ще землю тут! Значить, не така вже баба погана!
Раптом, ніби у відповідь на її слова, пішов дощ, який у народі називають “грибним дощем”, але незабаром дощ скінчився.
Баба Зіна підвела очі до неба, посміхнулась і прошепотіла.
– Дякую тобі, Боже, що ти мене не залишаєш, що не забуваєш Зіну. Ти тільки ось що. Ти мене поки що не закликай. Бачиш дівчата в мене, треба за ними дивитися. А так, дякую тобі, Господи, що ти є і що мене чуєш. І за них, Боже дякую! Щиро Дякую!
Усю решту дороги баба Зіна розповідала онукам казки, які слухали з великою увагою.
А на небі раптом з’явилася веселка. Така гарна і ніжна, що навіть баба Зіна розчулилася.
– Глянь-но! Почув мене Бог. Почув. Погляньте, дівчатка. От і нам Боженька посміхнувся. Значить, все правильно робимо. Все правильно! Ось вона усмішка Господня. Ось вона!