Наталя швидко насмажила оладків, поставила на стіл баночку малинового варення й молоко.
-Ігорчику, давай швиденько їж і будемо йти в садочок! – гукнула вона сину й побігла вдягатися.
-Добре, мамо! – крикнув пʼятирічний Ігорчик і вмостився снідати.
Через пів години Наталя допомогла Ігорю взутися і вони вийшли з підʼїзду.
-Давай трошки швидше, синку, бо мама запізнюється на роботу, – сказала Наталя.
-Ой, мамо, глянь! – раптом вигукнув Ігорчик і вказав рукою кудись у кущі.
Наталя обернулася, відсунула гілку й ахнула. У траві сиділо маленьке цуценя.
Хлопчик зупинився і сів навпочіпки поруч із цуценям, маючи намір його погладити.
Чорно-білий песик радісно захитав хвостиком і, здавалося, був налаштований дуже доброзичливо.
-Ти що робиш? – злякалася Наталя, взявши сина за руку. – Я тобі скільки разів казала, що не можна чіпати тваринок на вулиці.
-Мамо, але ж він зовсім маленький і такий гарненький! – не вгавав Ігорчик. – А давай його до себе заберемо? Га? Я так хочу собаку! Ну будь ласка!
-Про це не може бути мови, – суворо сказала Наталя. – І ми на цю тему з тобою вже багато разів розмовляли. Собака – це велика відповідальність, і я поки не готова на себе її взяти. Ти ж знаєш, що я багато працюю, а собаку треба доглядати, гуляти, водити її до ветеринара…
Ні, поки ми не можемо дозволити собі собаку. Ходімо швидше, бо я запізнюся на роботу.
-Але мама, – захникав Ігорчик, оглядаючись на цуценя, яке побігло за ними, а потім зупинилося, проводжаючи поглядом хлопчика та його строгу маму…
…Наталя одна виховувала сина. З чоловіком вони розлучилися, коли Ігорчику ще не виповнилося й року.
Віктор незабаром знову одружився і поїхав до іншого міста. Він справно сплачував аліменти, але сином не цікавився.
Наталія була ображена на колишнього чоловіка, дуже розчарована і вирішила, що чоловікам взагалі не можна вірити.
Через розлучення, за яким було погіршення матеріального становища, молодій жінці довелося рано вийти з декретної відпустки, і вона з головою пішла в роботу, а з вихованням сина їй допомагала мама, яка сиділа з хлопчиком до того моменту, як Ігор пішов у дитячий садок.
І потім мама залишалася для Наталі помічницею. Завдяки їй жінка могла не брати лікарняні, коли син був слабий. І з дитсадка Надія Борисівна забирала Ігорчика, якщо дочка затримувалася на роботі.
Ось і цього дня Наталя знову не встигала у дитячий садок, і по хлопчика прийшла бабуся.
Надія Борисівна допомогла Ігорчику одягнутись, і вони пішли додому.
Дорогою онук розповів бабусі про те, що вранці він бачив цуценя і просив маму про собачку, але вона знову не погодилася.
-Ну що поробиш, Ігорчику, – зітхнула Надія Борисівна. – Мамі краще знати. Собачка в будинку – діло клопітне.
-Але чому? – не розумів хлопчик. – Я б сам із нею гуляв. І годував би сам, і грався би.
-Ти ще маленький, щоб одному гуляти із собачкою. А мати не має часу. Ось коли ти підростеш, тоді, можливо, мама і дозволить завести собаку.
-Ну от, – засмутився Ігор. – Скільки мені ще чекати … Я хочу швидше вирости.
-Час швидко летить, онучику, – зітхнувши, сказала Надія Борисівна. – Навіть не уявляєш, наскільки швидко… Тому не треба квапити життя, воно й так летить…
-Бабуся, дивися, знову це цуценя! – закричав радісний Ігорчик. – Ми вранці його тут з мамою й бачили. Він наче мене чекав!
Хлопчик підбіг до цуценяти і почав гратися з ним, не зважаючи на крики бабусі негайно відійти від собаки.
-Це ваша собака? – невдоволено запитав немолодий чоловік з бородою, що вийшов з під’їзду.
-Ні, що ви! – вигукнула Надія Борисівна. – Напевно, це безпритульне цуценя.
-Тоді дозвольте я його візьму, – бородач схопив собачку, цуценя жалібно заскавулило. – Набридли ці бродячі собаки…
-Відпустіть! – гукнув Ігорчик. – Це моє цуценя, моє!
-То ваше, чи ні? – запитав чоловік у Надії Борисівни.
-А що ви збираєтесь із ним зробити? – злякано поцікавилася жінка, бачачи, що ця людина налаштована по відношенню до собаки дуже недружелюбно.
-Про Муму чули? – неприємно засміявся бородач.
-Віддайте собаку! Це моя собака! – плакав Ігорчик, а Надія Борисівна застигла від почутого.
-Відпустіть цуценя, це, правда, наше!
-А чого тоді голову мені морочите? – гаркнув бородач, відпустивши песика, який жалібно скавучав. – Забирайте свого пса, і щоб я його більше не бачив.
Ігорчик взяв цуценя на руки і почав його гладити, а той почав лизати обличчя своєму маленькому рятівнику.
-Ходімо скоріше додому, – сказала Надія Борисівна онукові.
Вона зовсім не уявляла, що їм тепер робити з цим собакою, але була рада, що цуценяті вдалося уникнути страшної долі.
-Він житиме у нас? – радісно спитав Ігорчик. – Мама дозволить його залишити?
-Не знаю, що з ним робити, – похитала головою бабуся. – До себе взяти не можу, у мене дві кішки, ще й собаку я не потягну на свою пенсію… Та й клопітно це… Може спробувати прилаштувати його в добрі руки?
-А це як? – не зрозумів хлопчик.
-Ми спробуємо знайти йому господаря, – пояснила бабуся. – Дамо оголошення, наприклад.
-Навіщо? Я хочу бути його господарем!
-Це якщо мама дозволить…
Коли Наталія повернулася додому, вона була вкрай здивована, побачивши посеред своєїй квартирі те саме цуценя, яке вони з Ігорем бачили вранці.
-І як ви це поясните? – строго запитала вона, дивлячись на маму й сина.
Надія Борисівна докладно розповіла дочці про те, що сталося.
-І нам довелося забрати собачку з собою.
-Та вже ж… – Наталя сіла в крісло і втомлено похитала головою. – Сьогодні був такий день на роботі, весь день на ногах… Так втомилася… Прийшла додому, а тут такий, вибачте, сюрприз… І що нам тепер робити з ним?
-Мамо, ми ж залишимо його? Ну будь ласка! Я вже ім’я йому вибрав.
-Вже й ім’я вибрав… – посміхнулася Наталя. – І яке ж?
-Дружок, бо я хочу, щоб він був моїм найкращим другом.
-Не знаю… Це так несподівано…
-Наталя, – сказала Надія Борисівна. – Ігорчик такий щасливий. Може, дозволиш залишити Дружка? Дивись, який він милий.
-Та краще б ви кошеня принесли, з ним і то клопоту менше! А це собака! З нею гуляти треба. І взагалі, якщо він почне у квартирі все гризти і псувати? Ні, я не готова до такої відповідальності.
-Але, мамо… – заплакав Ігор, притискаючи до себе Дружка. – Будь ласка.
Наталя глянула на заплаканого сина, і її серце стрепенулася.
-Добре, нехай залишається, – погодилася вона. – Я з понеділка у відпустці, спробуємо зайнятися вихованням Дружка, а далі буде видно. Але попереджаю, що якщо в нас нічого не вийде, ми шукатимемо собаці нових господарів…
-Так! Матусю, дякую! – Ігорчик кинувся до Наталі й обійняв її.
А у Наталі голова йшла обертом. Вона була зовсім не готова до такого повороту і переживала, що не впорається. Але дивлячись на сяюче обличчя Ігорчика, розуміла, що доведеться спробувати.
І як добре, що завтра вихідний. Можна буде виспатися, а потім вони з Ігорем віднесуть Дружка до ветеринарної клініки. Нехай там оглянуть цуценя. Мало що, вуличний все-таки, хоч і виглядає цілком здоровим. А заразом ветеринар дасть рекомендації щодо годування та догляду за собакою…
…Наталя повільно йшла парком з коляскою, в якій солодко спала двомісячна Ганнуся. Жінка милувалася незвичайною синявою вересневого неба та яскравою пишнотою осінніх дерев…
На душі панувала повна гармонія, як і має бути у абсолютно щасливої людини…
-Привіт, люба, – сказав Олег, наздогнавши дружину. – Мені вдалося звільнитися раніше, і я вирішив скласти вам компанію. Давай коляску. А де Ігор і Дружок?
-Вони вперед побігли, а ми з Ганнусею не поспішаємо, – відповіла Наталя. – Сьогодні такий чудовий день…
-Це точно. Хоча, знаєш, відколи ми з тобою зустрілися, у мене всі дні чудові, – зізнався Олег, обіймаючи дружину.
-І в мене … Іноді я з жахом думаю про те, що якби тоді Ігор не приніс у будинок цуценя, я б не пішла з ним у твою клініку, і ми не познайомилися б.
І як би я жила зараз без тебе та без Ганнуся?!
-А ти не думай про це! Тому що, якщо люди призначені один одному долею, їхня зустріч обов’язково відбудеться!