Задзвонив телефон. – Сашко, привіт! – це був сусід Іванович. – Я дивлюся, телефон в тебе новий, чи що? У мене одразу показало, що ти тепер на звʼязку. – Привіт, Іванович! – Так, буду тепер як усі – в телефоні щось видивлятися. – Ну й добре, – сказав сусід. – Я тебе в нашу сільську групу додав. “Моє село” називається. За кілька хвилин телефон задзижчав купою повідомлень

Сашко поснідав і збирався йти на своє будівництво – треба було встигнути поставити опалубку, доки не пішли дощі.

Літо нині дощове, от і треба встигати. Це застигати бетон може і під дощем, навіть буде міцніше, а ось монтувати опалубку краще в суху погоду.

Це був вихідний день, і справ передбачалося чимало.

Телефон заспівав незвичну мелодію. Сам телефон теж був незвичний, новий смартфон, тому звуки були незнайомими.

-Сашко, привіт! – привітався сусід Іванович. – Я дивлюся, ти ще на один крок на шляху до цивілізації зробив, Вайбер встановив? У мене одразу показало, що ти тепер на звʼязку.

Якщо бути до кінця чесним, то фіолетова іконка на екрані смартфона з’явилася завдяки синові, який так і сказав, що тепер татові надсилатиме фотографії та повідомлення. Сашко не заперечував, єдине, що попросив, так це картинку нормальну поставити, та правильно написати ім’я, а не вигадувати псевдонімів.

-Привіт, Івановичу! – Сашко поставив на стіл склянку з недопитим чаєм, піднявся. – Є таке діло, буду тепер як усі, в екран телефону вдивлятися.

-От і добре, – бадьорим голосом проголосив сусід. -А я тебе в нашу, сільську групу додам. Щоб ти був у курсі подій, а то живеш у селі, а в громадському житті не береш участі.

Робота йшла. Це коли ставив перші щити опалубки, було незручно одному. Тепер все налагоджено. Встромляєш у землю лом, заводиш щит за нього, виставляєш другий край, потім ставиш розпорки. Воно, звичайно, удвох було б зручніше, але й так жити можна.

Телефон, що лежав у кишені куртки, зрідка видавав призивні звуки. Кілька разів Сашко переривався, щоб подивитися, що там пікає, але потім перестав. Це надходили сповіщення з групи «Моє село», куди його додав сусід.

Тому Сашко і вирішив, що подивиться усі новини пізніше, коли буде перерва в роботі, між установкою опалубки та поїздкою на берег річки за гравієм для розчину.

Опалубка стала добре, навіть можна сказати, що красиво. Адже є краса в тому, що зроблено своїми руками. Сашко дістав телефон, зробив фотографію і присів у тінь берези, що росла неподалік, щоб відправити фото синові.

Після п’яти хвилин пошуків вирішення питання відправлення все вдалося.

У групі “Моє село” було тридцять непрочитаних повідомлень. Пробігши очима кілька нудних оголошень про нарощування вій та подовження нігтів вдома, Сашко дійшов до обговорення проблем:

Вероніка: – Знову цей собака гавкає!

Галина: – Вона постійно кидається, та велика така! Страшно дітей самих відпускати.

Марія: – Мої вчора по хліб до Людки в магазин ходили, то назад довелося кругами ходити, щоб її обійти.

Вероніка: – Ось-ось! Такий гак по жарі робити!

Марія: – А баба Кузьменчиха не пустила їх через город пройти! Так вони до Веселівського провулка йшли, а потім поверталися.

Варвара Петрівна: – Марія, не бабка Кузьменчиха, а Варвара Петрівна! Пустила я їх минулого разу, то вони весь горох на гряді об’їли! Онуки приїхали на вихідні, а гороху й нема!

Марія: – Варваро Петрівно, подумаєш, горох! Вони і вдома його вже об’їли, одні патички залишилися. Їх он собак, як налякав!

Варвара Петрівна: – Марія, ось вирости сама, потім думай! А у собаки господар має бути! Куди ж дивиться адміністрація?

Вероніка: – Так! Чи є тут хтось із сільради? Вирішіть питання!

Сашко похитав головою, уявив, як здорова собака гавкає на дітей, як вони тиснуться до огорож.

Дядько Сашко: – Скажіть, де собака і як виглядає. Я з нею розберуся.

Марія: – Дядько Сашко, ви що, хочете робити! Так не можна!

Вероніка: – Собака то до чого? Це господарі її винні, випускають і не стежать!

Варвара Петрівна: – Дядько Сашко, навіщо такі крайнощі?

Вероніка: – Я дільничому скажу!

Читати далі, а тим більше брати участь у суперечці, Сашко вже не став. Згадавши, що його син у ті магазини не ходить, а отже й собаку він не зустріне, він зменшив звук телефону, закинув у кузов вантажівки лопату та поїхав на берег річки, де можна вільно набрати гравію.

Вода цього року велика і риби має бути багато. Походивши берегом, Сашко дістав з-за сидіння складену вудку, яку завжди возив із собою. За десять хвилин у капроновому відрі плавали окунці. Але мета рибалки була не вони, а щука, яка неодмінно має бути під сусідніми деревами, що схилилися над водою.

Поставивши жерлицю, спеціальну снасть, яка має спіймати щуку, Сашко взявся за лопату. Гравію потрібно багато, адже фундамент ще заливати та заливати. Сонце раз у раз ховалося серед пухнастих хмар, ненадовго вкриваючи тінню то одну частину світу, то іншу.

Перед виїздом назад, Сашко перевірив снасть. Живець був на місці, а ось щука не поспішала попастися. Трохи подумавши, рибалка вирішив залишити снасть постояти до обіду.

Це був прийом для самого себе, щоб не полінувався і приїхав за ще однією машиною гравію.

Суперечки про собаку у групі так і не вщухали. Сашко не став читати, як його там називають, і як хочуть перевірити його мисливські дозволи. Зітхнувши, він прибрав телефон у кишеню і поїхав додому, вирішивши, що нікому більше нічого не порадить.

Після обіду Сашко знову глянув у телефон. Виявляється, кілька повідомлень були від сина, який надіслав фотографії. Ось він їде на роликах, ось він стоїть на роликах, ось він з другом, а тепер він лежить на спині, задерши вгору ноги у роликових ковзанах.

Написавши синові, щоб був акуратнішим, Сашко відкрив групу. Тут значно додалося як учасників, що зрозуміло, адже день був у розпалі, а значить уже всі прокинулися, так і тем, що обговорювалися.

Вероніка: – Хто в нас дивиться за дорогами? Вчора повезла дітей на річку, то калюжу за восьмим будинком ніяк не об’їхати! Привезіть гравію, хтось і засипте її!
Микола: – Вероніка, а самим засипати не виходить, чи не ваших для ваших панських рук це діло?

Вероніка: – Миколо, нас машина маленька, я де гравій повезу, на даху?

Антон: – Вероніка, мішок у багажник поклади, діти натягають поки по березі бігають. Назад поїдеш і висипете, де треба.

Вероніка: – Антон, нехай ваші діти пісок тягають!

Антон: – Вероніка, добре, тільки доведеться почекати, коли вони народяться і підростуть. А поки що сидіть вдома.

Микола: – Антон, так їх!

Варвара Петрівна: – Антон, молодець! Бо позвикали, щоб хтось за них вирішував проблеми!

Марія: – Антон, і то вірно, діти повинні до праці звикати! Не все життя ж безтурботно бігати!

Вероніка: – Марія, ти багато в їхні роки звикала? Жаль, тоді фотоапаратів не було, я б тобі нагадала! Дивіться, які ми розумні!

Сашко закрив телефон, читати всі записи у нього просто не було часу. Потрібно було розвантажити машину і, доки прокинуться комарі, встигнути ще раз з’їздити на берег за гравієм.
-Дай Боже щастя! – в огорожу зайшов Іванович. – Сашко, ти читав, що в групі пишуть? Про яму на дорозі.

-Читав, – закриваючи борт, кивнув Сашко. – Дива всі чекають, що яма чудодійним чином засипеться, і їм руки бруднити не доведеться.

-Я знаєш, що подумав? – Іванович присів на край складеної стопки дощок, – ти ж ще раз по гравій поїдеш? Давай я з тобою поїду, більше навантажимо і частину потім у цю яму засипемо.

-Поїхали, – знизав плечима Сашко. – Зараз другу лопату закину. У мене там ще жерлиця на щуку поставлена.

-От і чудово, – зрадів сусід.

Жерлиця виявилася порожньою. Це ж яка хитра риба пішла, живця акуратно об’їла, а сама на гачок не попалася. Вирішивши, що не інакше як сом попрацював, Сашко змотав снасть і пішов кидати гравій.

Калюжа була не така й велика. Хоча це дивлячись на чому їхати, з кабіни вантажівки, то не велика, а от якщо дивитися з-під керма легкової, то могла і морем здатися.

Ледве передні колеса минули калюжу, Сашко та Іванович полізли до кузова.

Вирішено було спочатку викидати гравій в одну купу, а потім розрівняти його по всій площі калюжі.

-Кидайте відразу в різні місця, – пролунав голос зверху, – щоб усю калюжу засинати.

Сашко глянув угору. Той, хто говорив, стояв на балконі третього поверху найближчого триповерхового будинку. Таких будинків було цілих вісім штук, залишки колишньої, ще радянської спадщини. Стояли вони якраз уздовж дороги.

-Рівніше, рівніше! – прокричав з іншого балкона мужик в трусах. – У мене маленька машинка, через купу не пройде!

-Іди і сам розрівнюй, як тобі треба – почав злитися Іванович.

-Навіщо? – здивувався мужик. – Ви ж засинаєте, ви і рівняйте.

-Ні, – усміхнувся Сашко, укладаючи лопату в кузов. – Ми тільки гравій привезли, а далі самі.

Наслідуючи його приклад, Іванович теж кинув лопату і спустився на землю.

-Мужики, ви чого! – закричав мужик у трусах. – А як я завтра на роботу поїду?

Додому їхали мовчки. Говорити нічого не хотілося, робити щось теж, навіть машину вивантажувати вже не було бажання.

Залишивши машину завантаженою, Сашко пішов додому, відмиватись і готуватися до завтрашнього робочого дня. Перед сном він ще раз відкрив групу «Моє село».

Вероніка: – Що за неподобство! Ні собі, ні людям! Вивалили купу гравію посеред дороги ні пройти, ні проїхати!

Олег: – Вероніка, а я їм казав, щоб розрівняли, так ні, вони тільки гравій привезли!

Вероніка: – Олег, так ви їх бачили?

Олег: – Звичайно, нахабні такі! Ось якщо до ранку ніхто не розрівняє, як я завтра поїду на роботу? Електричкою?

Сашко замислився і похитав головою. Через п’ять хвилин у групі з’явився новий запис:

«Користувач Дядько Сашко залишив цю групу…»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.