Вже 3 роки, як не стало її Андрійка. Її синочка. Та Віра Сергіївна щовечора ходила до заводу, де він працював – зустрічати з роботи.. Сусіди співчували старенькій, та нічого вдіяти з тим не могли. От і зараз сіла вона на лавку і звично вдивляючись в чоловіків, стала чекати. – Андрійко, – потягнула за рукав чоловіка, який проходив повз. – Га-а?.. – Синочку, ти? – Я, – промовив чоловік. – Ой, дочекалася! Ну, підемо додому? – Ідем-мо

Сухувата старенька в старому, як вона сама, пальто стояла біля під’їзду на холодному листопадовому вітрі. На голові недбало зсунутий набік квітчастий в’язаний берет, що не прикриває сивого волосся.

Пальто застебнуте неправильно, тому одна половина була довша за іншу. Шарфа не було, і старенька раз у раз піднімала комірець, але від старості той втратив форму і не бажав стояти, весь час падаючи на плечі і оголюючи тонку зморшкувату шию.

Старенька вдивлялася в обличчя чоловіків, які проходили повз і деяких брала за лікоть змерзлими пальцями:

-Андрійко, синку…

Але ні в одному з них не впізнала сина.

-Ех, знову на заводі затримали, – зітхала вона – Але ж я пиріжків напекла. З повидлом, як він любить. Охолонуть, поки він повернеться…

-Віра Сергіївна, здрастуй! – підійшла до неї жінка. Теж літня, але помітно молодша: років 15 їх напевно розділяло.

-Зоюшка, здрастуй. Ось Андрійка вийшла зустріти, а схоже на заводі затримують.

-Зрозуміло, Вірочко, підемо в квартиру, темно вже. Чайник поставимо, стіл накриємо, на вулиці он як холодно, дивись ще сніг піде. Андрій прийде, відразу гарячого чайку і поп’є, – вона взяла стареньку за лікоть і не замовкаючи ні на секунду, завела в під’їзд.

Притримуючи однією рукою під лікоть, допомогла піднятися на другий поверх, штовхнула двері: так і є, знову не замкнені. Брати в квартирі нічого, але хто його знає хто зайде, поки господині немає.

-Чим це у тебе пахне, Віра Сергіївна? Підгоріло щось!

-Так кажу ж, пиріжки печу, – посміхнулася бабуся.

Як була в верхньому одязі, Зоя пройшла на кухню, вимкнула духовку і ривком відкрила дверцята. З духовки повалив густий дим, наповнивши квартиру запахом пригорілих пиріжків і повидла, що витекло. Жінка відчинила кватирку.

-О Боже, підгоріли мої пиріжки! – схлипнула старенька, – Чим же я Андрійка пригощати буду?

-Не переживай, Віра Сергіївна, я пряничків з начинкою купила, і тобі вистачить і Андрію залишимо, – дістаючи з сумки пакет відповіла сусідка.

-Так у тебе в самої онуки, Зоя.

-Онуки раніше вихідних не приїдуть, я ще куплю, свіжих. Давай-но роздягнемося, руки помиємо, та чайку поп’ємо. Змерзла, напевно, стояти біля під’їзду, – примовляючи, Зоя швидко зняла верхній одяг, вимила руки, пройшла на кухню, поставила чайник.

Напоївши стареньку чаєм, розстелила їй ліжко і веліла, як вона піде закрити двері і лягти спати. Андрія залишили в нічну зміну, раніше ранку не прийде. А як повернеться вранці своїм ключем відкриє.

Переконавшись, що Віра Сергіївна прислухалася до її слів, одяглася і вийшла з квартири, піднялася на свій третій поверх. Шкода було сусідку…

Коли Зоя переїхала сюди з чоловіком, Віра Сергіївна вже жила тут. Була вона старша за Зою на 10 років, але в спілкуванні це зовсім не відчувалося: Вірочка була веселою, товариською, доброзичливою.

Жила вона з чоловіком Миколою і сином Андрієм, якого називала Андрійко. Жодного разу не чула Зоя, щоб називали його Андрієм, тільки Андрійком. Микола чоловік Віри – людина з золотими руками, можна сказати, геній в роботі з деревом.

Але любив гульнути. І рідним від цього було не солодко. Частенько Віра залишала сина у них, а сама бігла в сусідній під’їзд до подруги, а як стихне буря, приходила за хлопчиком і вела додому.

Років 15 було Андрію, коли Миколи не стало. Всі сусіди думали, що вони зараз зітхнуть з полегшенням, але Андрій доріс до підліткового віку і почав пустувати.

Вірочка з хлопцем не справлялася, сильної, авторитетної руки поруч не було, і підліток поводився не кращим чином: пішов по стопам батька можна сказати. Сяк-так вступив до училища, але нормально не вчився, багато прогулював, а потім і зовсім потрапив у в*язнuцю.

Віра оптимізму не розгубила, все чекала його, тягала на побачення важкі сумки, розповідала, що син обіцяє повернутися і жити нормальним життям.

Андрій вийшов, і чесно намагався змінитися та давалися взнаки гени батька. Так і жили, Віра мріяла, що син зустріне гарну дівчину, подарує їй онуків. Але жінки від Андрія йшли після першого ж загулу, а проміжок між ними ставав все коротшим.

І ось відсвяткувавши сорокарічний ювілей, Андрій вирушив слідом за батьком… Вірі в той рік виповнилося 68, вона постаріла років на 10 відразу. Життя її втратило будь-який сенс, онуків чекати нізвідки, сина немає…

Років зо три вона сиділа вдома, виходила тільки в магазин, якщо зустріне сусідок на лавці, то посидить з ними, поговорить, але ні до кого не заходить сама, до себе не кличе. Колишньої оптимістичної Віри Сергіївни вже не було, згас вогник всередині неї.

А в останній рік стала чудити: вийде до під’їзду і чекає сина з заводу – це його останнє місце роботи було. Не дочекавшись, Віра Сергіївна йшла, зітхаючи, що сина залишили в нічну зміну.

Стала вона зовсім неохайною, забудькуватою. Зоя, сусідка, раз у раз заходила до неї, часто двері були незамкнені. Жінка жаліла стареньку, прибирала трохи в квартирі, перевіряла, щоб та вимикала прилади, газ, забирала одяг та постільну білизну в прання.

Іншого разу тверезо міркувала Віра Сергіївна, говорила про сина в минулому часі, тримала в руках старі фотографії і зітхала. Але через місяць-другий знову виходила зустрічати його зі зміни. Цієї осені це почастішало, ось уже втретє за два місяці відводить її додому Зоя, кожен раз переживаючи, що ж буде далі…

Наближався Новий рік, Віра Сергіївна вирішила зробити олів’є до новорічного столу: його Андрій любить, і щоб ковбаси побільше. Подивилася чого не вистачає і пішла в супермаркет за ковбасою та зеленим горошком. Крім ковбаси прикупила мандаринів, і цукерок шоколадних. У дитинстві синок так радів, коли від заводу давали солодкі подарунки, ось вона сьогодні його побалує.

А чи не почекати його біля під’їзду, може зміна скоро скінчиться? Поклала старенька сітку на лавку і звично вдивляючись в чоловіків, стала чекати.

-Андрійко, – потягнула за рукав чоловіка, який проходив повз.

-А-а-а-а? – на неї дивилася пара переляканих очей.

-Синочку, ти?

-Я, – промовив чоловік.

-Ой, дочекалася! Я ось за горошком і ковбасою ходила, олів’є хочу зробити до столу. Така радість, що ти повернувся! Втомився?

-Ага.

-Ну, підемо додому, – вона вхопилася за рукав пуховика і потягнула до дверей. – Сітку мою візьми.

-Ага, – чоловік взяв з лави сітку і слухняно пішов за старенькою, по дорозі викинувши щось з долоні.

-Як добре що ти сьогодні вчасно, синку. Скоро і Новий рік. Ти працюєш?

-Ні, – прошепотів чоловік, боязко поглядаючи на стареньку.

-От і добре! Може, на ялинку сходимо, подивимось, як зараз прикрашають. Ну або Блакитний вогник по телевізору подивимося.

-Можна, – невизначено відповів чоловік.

-Ти чого стоїш? Роздягайся, руки мий, я чайник поставлю, цукерочок купила шоколадних, печиво Зоєчка занесла. Ковбаски дати?

-Ага, – чоловік зняв потертий пуховик і шапку, повісив поруч з таким же потертим пальто. Оглянув вішалку, іншого одягу не виявив. На підлозі тільки старе жіноче взуття. Зітхнув.

-Чого зітхаєш? – клопоталася старенька, – Схуд он як, зовсім себе не бережеш себе на заводі цьому. Втомився?

-Втомився.

-Ну давай чай поп’ємо, я тобі постелю, і спати лягай відразу.

-Ага.

Попили чаю, Віра Сергіївна все говорила і говорила, розповіла «синові» останні новини, пригощала солодощами. Чоловік слухав, сьорбаючи гарячий чай. Дивився на стареньку переляканими очима, в яких горів маленький вогник надії.

-Ой, забалакала зовсім тебе, синку. Ти ж зі зміни, втомився. Давай но лягай спати. У шафі візьми одяг, я випрала все.

-Добре… мамо, – прошепотів він.

Вранці прокинулася Віра Сергіївна, а син спить. Як добре, що йому не на роботу сьогодні! Встала, навшпиньки з кімнати вийшла, двері прикрила і давай готувати сніданок для сина. Пиріг би спекла, так яблук вчора не додумалася купити, ну нічого, зараз батон варенням намаже, в школі для нього це улюблені ласощі були. Якраз полуничне є, давно вже купила. І ледве помітно, обережно зайнявшись від жарини, загорілося вогнище життя Віри Сергіївни.

Минуло сім днів нового року. Сусідка Зоя поспішала додому, в дорозі все думала, як там Вірочка. Як зустріла Новий рік? Чи ходила знову зустрічати сина? Тривожно їй.

Сама Зоя першого січня поїхала до дочки, няньчити онуків. Дочка з зятем влаштували собі канікули, поїхали на гірськолижний курорт, а її попросили пожити у них.

І ось сьогодні поспішала вона додому, навіть відмовилася, щоб зять її відвіз – він може тільки через дві години, а на автобусі вона за півгодини доїде, і від таксі відмовилася – незвична вона до нього. І в магазин по дорозі забігти треба, Вірочці гостинців купити. І вдома, чоловік все новорічне з’їв вже, пельменів вона з запасом наліпили теж напевно скінчилися.

Піднялася на другий поверх, поставила важку сумку прямо на підлогу і натиснула на старий дзвінок. Почулося гучне тринькання і човгання ніг, Зої відразу полегшало. Відкрила сусідка двері, а її відразу і не впізнати: хустка яскрава, сама сяє, якась радість від неї виходить:

-Зоя, здрастуй! Заходи, заходь.

-Як справи, Віра Сергіївна? – замість привітання спитала жінка.

-Добре, Зоюшка. З Андрійком вікна заклеюю, а то дме з усіх щілин.

-З ким клеїш?

-З сином Андрійком, відпустка у нього. Так ти заходь, зараз чайник поставлю.

Сусідка повільно розстебнула пальто, стягнула чоботи. Таак, швидко розвивається все видно, шкода. Свята закінчаться треба в поліклініці дізнатися, що робити.

Чує, як ніби й справді в кімнаті є хтось, а Вірочка на кухні посудом дзвенить. Заглянула обережно і відскочила – там мужик в старій сорочці Андрія і в його трико (вже ці жахливі трико вона нізащо не забуде) рами широкою стрічкою заклеює, по-старому на господарське мило.

-Здрастуйте, – тільки й змогла вона сказати.

-Здрастуйте, – тихо відповів чоловік. Погляд чи переляканий, чи то хитрий і не зрозумієш.

Господи, та це, напевно, чорний ріелтор, осінило жінку! І як тільки дізналися про Віру? Так хто ж посмів таке зробити?

А бабуся все клопочеться:

-Зоя, йди сюди. Андрійко, давай і ти з нами, потім доклеїмо.

Вийшов чоловік до них, сидить, весь зігнувся під поглядом сусідки, боїться, чи що? Мабуть не очікував. Це додало сміливості Зої:

-Віра, а пусти Андрійка зі мною? Сумки у мене важкі, нехай допоможе на наш поверх підняти.

-Так звичайно! – посміхнулася бабуся. – Як не допомогти?! Правда, синку?

-Ага.

-Ну тоді пішли прямо зараз.

Вийшли в під’їзд, Зоя до себе піднялася, двері ключем відкрила. «Андрійко» тільки хотів було піти, а вона його зупинила:

-Ну-но зайди до мене!

Чоловік слухняно зайшов, сумку на підлогу поставив. З кімнати вийшов чоловік Зої, як і належить в сімейках і майці.

-Ой! Ти чого не сказала, що не одна.

-Не йди, Слава. Тут з людиною поговорити треба.

-А хто це?

-Каже, що Андрій, син Віри.

-Так нема ж його вже скільки!

-Мабуть воскрес. Ну, розповідай – взялася в боки жінка: вже вона цього чорного ріелтора зараз на чисту воду виведе!

Чоловік постояв трохи мовчки, потім підняв втомлені, перелякані очі:

-Вам з самого початку?

-Давай з самого початку! – скомандував Зоя.

-Я народився в селі. Батька з матір’ю не було, а як бабусі нестало відправили у дитбудинок. А як час прийшов, мене з дитбудинку і випровадили, назад за місцем прописки. Повернувся а хата вже продана комусь. Нічого не зміг довести. Довелося йти.

Я ж вчився на слюсаря-сантехніка, влаштувався в ЖЕК працювати, мені кімнату дали. Кілька років там жив. Потім друзі сюди покликали, говорили місто велике, шабашок багато. Ми брали об’єкти, робили внутрішню обробку. Спершу прямо на об’єктах ночували, потім квартиру зняли. За кілька років я собі на квартиру в малосімейці зібрав. Крихітна, зате своя.

Так і жив би, але обманули мене. Хотів житло побільше, мені пообіцяли допомогти, мовляв і з кредитом допоможуть і квартиру хорошу знайдуть дешевше. Говорили мовляв, у тебе зарплата неофіційна, банк кредит не дасть. А в підсумку обманули, без житла залишили.

Я у друзів жив, але всі сімейні, незручно надовго залишатися. На об’єктах ночував, тільки господарі зараз не хочуть пускати. А тут ще бригада наша розпалася, хто в інше місто переїхав, хто за станом здоров’я вирішив зав’язати з ремонтом. Загалом, зовсім не знав я куди податися.

Одну ніч в підвалі ночував, так мене прогнали. Залишився я на вулиці. Чув я раніше, що притулки для таких, як я є. Пам’ятаю, навіть раніше оголошення бачив розклеєні, а ось коли знадобилося вони ніяк на очі не попадалися. Так і ходив по місту, шукав оголошення, іноді в магазині допомагав товар розвантажувати, мене годували. Ночував у під’їздах, а вранці намагався піти, поки мешканці не прокинулися.

Якраз перед Новим роком так погано мені було, йшов і шукав підвал відкритий. Ну кому я потрібен? А тут вона… – у чоловіка на очах зблиснули сльози. – Не знаю, як вийшло, але вона мене сином назвала і до себе повела.

Я не пам’ятаю, щоб рідна мати мене синочком кликала. А щоб заради мене сніданок хтось готував, того взагалі ніколи в помині не було. Все життя я, як бур’ян сам по собі живу, а тут вона… мама. Я її по-іншому назвати не можу.

Знаю, що погано вчиняю, але нічого вдіяти не можу. Кожен раз кажу собі: все завтра я піду. А прокинусь, вона мені чаю наллє, по голові погладить, маслом хліб намаже, у мене сил немає піти. А вона «синку, синку, як добре, що ти вдома». Мене так ніхто ніколи не чекав і не любив. Ось і вся історія.

Зоя з чоловіком переглянулися, а чоловік продовжив:

-Ви мене не виганяйте. Обіцяю, скоро піду. Скажу, що у відрядження відправляють. Адже їй і говорити особливо не потрібно, слово скажеш, а вона далі сама придумує, я тільки киваю. Тільки не дзвоніть нікуди. Мама просить, щоб я її в поліклініку відвів після свят. Ось зводжу, а потім піду. Важко їй самій ходити, та й раптом дорогу забуде.

-Оце справи, – протягнула Зоя, запитально дивлячись на чоловіка. А той тільки знизав плечима, мовляв, не знаю, що робити. Зоя сама прийняла рішення:

-Ти поки залишайся з нею. Я дивлюся, ожила вона, і мені не так тривожно. Але гляди, я тут давно живу, дільничного знаю. І заходити я до вас буду постійно. Дивись, якщо що! – помахала вона вузлуватим пальцем.

-Ні, я не не обманщик, – повторив чоловік.

-Тобі років-то скільки?

-30.

-Молодий зовсім. А чого не одружений?

-Працював багато, особливо ніколи було з дівчатами гуляти. Дівчата ж не хочуть по кутах тулитися. Ось думав, куплю побільше квартиру, ось хоч однокімнатну в хрущовці, та почну дружину шукати. Але он як вийшло…

-Зрозуміло.

-Можна я тільки про одне у вас попрошу? – дивлячись на господаря квартири, запитав чоловік.

-Ну?

-Якщо у вас є зайвий станок для гоління дайте, будь ласка. У мене грошей немає, а у мами соромно просити, і так же вона мене годує, одяг сина дала, на його диван укладає.

-Це легко, – відповів Слава, пішов у ванну і повернувся з двома станками. – На, користуйся. Треба буде ще дам.

-Спасибі вам велике!

-Ну бувай, я загляну днями, – пообіцяв Слава.

-І пам’ятай, я за тобою спостерігаю! – вставила Зоя. – Я зятю все розповім, якщо з нами щось трапиться, він в поліцію заявить! А тепер іди до Вірочки, чекає, напевно.

Чоловік спустився на другий поверх, відкрив двері і тихенько зайшов. У квартирі була тиша. Він заглянув в кімнату. На дивані, згорнувшись клубком, тихенько спала бабуся. Він накрив її ковдрою, обережно провів пальцем по волоссю і заплакав.

Ближче цієї старої жінки у нього нікого немає. Ніхто ніколи так не любив і не чекав його, він раніше і не розумів, що потребує материнської любові. Не думав, бо не знав, що таке буває. З іншими так, і в кіно показують, а ось з ним не траплялося.

А він її обманює, знає, що погано робить, а піти сил немає. Але мабуть, не за горами той час, доведеться піти.

-Ось яка повинна бути мама, – думав він, витираючи сльози – мама вона завжди чекає. І любить, щоб ти не зробив.

Скінчилася зима, а чоловік так і жив з Вірою Сергіївною. Водив її в поліклініку, ходив за продуктами, мив в квартирі підлогу, вручну прав. Інколи заходив до Слави, чоловікова Зої, позичав інструменти і ремонтував щось.

Вірочка не питала чому він не йде на зміну. Кожен день готувала сніданок і все нарікала, що не одружений він, онуків їй хочеться побачити.

Навесні побачили сусіди, як вікна квартири відкрилися і чоловік, почав їх фарбувати і ремонтувати.

Після травневих свят він зустрівся з Зоєю біля під’їзду.

-Андрій, ти говорив, що на сантехніка навчався?

-Так.

-У нас в будинку сантехнік звільнився, він наш і ще два будинки обслуговував. Зарплата маленька, та шабашки, кажуть, є. Мешканці часто просять, то змішувач поміняти, то унітаз. Підеш?

-Піду! Тільки, – він перейшов на шепіт – у мене документів немає.

-Свої ім’я-прізвище пам’ятаєш?

-Звісно!

-Я з зятем поговорю, він в таких речах розбирається. Якщо треба, в борг грошей дам, з зарплати віддаси.

-Спасибі вам!

-І тобі спасибі, синку. Не вірила я тобі, але бачу чесна ти людина, і бачу як про Вірочку дбаєш. Вона розмовляти з нами, сусідами, почала, сміється. І видужала трохи. Не мені судити але, здається, в приказці: гірка правда краще солодкої брехні, є винятки. Вже краще нехай Віра щасливою буде, і так радості в житті не бачила, хоч зараз поживе.

-Так. І я з нею щасливий. Але працювати хочу, руки сверблять. І соромно на її грошах сидіти.

-Звісно! Так у тебе, синку, життя тільки почалася. Молодий ти ще, все встигнеш. А за Вірочку спасибі, душа радіє дивлячись на неї.

У травні, Віра Сергіївна запитала за сніданком:

-Синку, ти працюєш сьогодні?

-До обіду потім справ немає.

-Давай на кладовищі з’їздимо, батька відвідаємо, а то проводи вже пройшли, а ми так і не були.

-Звичайно, поїдемо. Я зараз в конторі поговорю, може, нас хоч в одну сторону відвезуть, а назад на автобусі.

-Гаразд, синку.

Після обіду вони стояли біля старої, нефарбованої огорожі. Чоловік привіз з собою інструменти і щіткою почистив прути, повисмикує траву з горбка. Спорудив з куртки валик і посадив на нього Віру Сергіївну.

-Хороший все-таки у тебе тато був, – почала вона.

-Ага.

-Шкода, що гуляв. Якби не це, жили б добре. Пам’ятаєш, які гарні речі він робив? Як двері різьблені поставив?

-Пам’ятаю.

-Ех… Ти обіцяй, Андрійку, не бути таким.

-Обіцяю, мамо.

-Ти у мене молодець! – вона простягнула до нього руку, він допоміг встати. – А підемо до сина мого сходимо! Тут поруч.

Чоловік застиг, а вона вже тихенько пішла вперед. Він швидко підняв з землі куртку, сумку з інструментами і пішов за Вірою. Старенька сперлася на огорожу, вдивлялася в фотографію. Потім повернулася до чоловіка:

-Тебе як звати, синку?

-Сергій, – прошепотів він.

-Сергій … Майже як Андрій.

Чоловік мовчки дивився на неї, тільки злегка тремтіло підборіддя, видаючи хвилювання.

-Уже пробач, але я тебе буду кликати Андрійком. Ти не дивись на мене так. Думаєш, баба зовсім розуму позбулася? Ні, милий, я все розумію. І що не син ти мій знаю. У мене ж записи є, фотографії та свідоцтво в комоді лежить. Але дивлюся я на тебе, а бачу сина свого. Ти тільки не кидай мене, Андрійку, – заплакала вона. – Одна я.

Чоловік обійняв її, сам не стримуючи сліз:

-Не залишу, мамо, не залишу. У мене ж теж нікого немає. Один я в цілому світі один, ось тільки з тобою і дізнався що таке материнська любов.

-Бідний мій, хлопчику. Ну нічого усе владнається.

-Мамо, а ти коли зрозуміла, що я не твій син?

-Не знаю. Я ж і дні плутаю і людей. Якось вранці прокинулася, дивлюся ти спиш на дивані в Андрійковому трико. Я спершу злякалася, а потім думаю, чого мені втрачати? Життя вважай, скінчилося, заради кого мені жити? А так хоч піклуватися є про кого, і ти поруч, дбаєш про мене. Я вже й сама не розумію де я тебе бачу, де Андрійка. Так мені і все одно. Я ось думаю, що Коля і Андрій там на небі, стали ангелами, зглянулися наді мною і прислали тебе. Хоч свій вік доживу щасливою, тільки ти не йди, синку.

-Не піду, мамо, не піду. Мені нікуди йти, і ближче тебе немає нікого.

-Ох, синку, скільки горя на землі…

На наступний ранок дочекалася Віра Сергіївна, коли піде син на роботу і піднялася на третій поверх, до Зої.

-Зоя, ти розумна, мені допомога твоя потрібна.

-Говори, Вірочко.

-Про сина свого я все знаю, – вона замовкла, дивлячись безбарвними очима на сусідку, а як переконалася, що Зоя зрозуміла її, продовжила – Хочу я йому свою квартиру переписати. Допоможи заповіт скласти.

-Вірочко, ти добре подумала?

-Звісно. Ближче Андрійка немає у мене нікого, і у нього окрім мене нікого. А нестане мене, куди він піде?

-І то правда.

-Я заповіт складу, ти мені тільки допоможи, а потім, сама віддаси.

-Добре, я запитаю у зятя, він все знає.

-Дякую, Зоюшка. Знаєш, я такою щасливою з тих пір, як Андрійко народився не була. Який синок у мене виріс, так? Який у мене Андрійко чудовий.

-Хороший син, Віра Сергіївна, хороший… – відповіла Зоя, не зрозумієш Віру, де розуміє вона що до чого, де ні, але в одному права, – зараз вона щаслива.

Через кілька років, на 76-му році життя, тихо уві сні пішла Віра Сергіївна в інший світ, пішла до своїх близьких і рідних. Пішла щасливою, з посмішкою на тонких губах, як ніби просто заснула.

Через рік Сергій одружився і став батьком чудової донечки Віри. Віри Сергіївни.

Щороку він доглядає за трьома могилками. І кожен раз дякує незнайомого йому Андрія, за те, що подарував йому матір. На пам’ятнику Вірі Сергіївні гравірування:

“Найкращій Мамі від твоїх синів”…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.