Ввечері, Рита вийшла на кухню попити води. Пізно вже було, думала, що вже всі сплять. Щоб нікого не турбувати, навіть світла не включила. Раптом, Рита почула, що за вікном в альтанці хтось сидить і про щось розмовляє. Рита присулухалася і ахнула. То були голоси її дітей, і говорили вони про матір. Рита дослухала розмову, тихенько пішла до себе в кімнату, і всю ніч проплакала

-Василівно, що ж ти переживаєш так? Подзвонила б своїм дітям. Їх же у тебе троє!

-Так дзвонила я… Ніна трубку не бере, Микола весь час каже, що зайнятий, що передзвонить, а Наталка… Наталка свариться. Каже, що я відволікаю.

-Як же так? Вони ж твої діти.

-Зіно, ти ж знаєш, що не мої …

-Як це не твої? Ростила змалку! Віктор би нізащо їх не підняв!

Сусідка пішла, а Маргарита Василівна, прилягла відпочити. Напроти дивана, на якому вона лежала, висіла картина. Років 30 тому гостював у них художник. Кімнату знімав, дуже йому природа місцева подобалася. Ось і намалював все їхнє сімейство. На стільці Віктор, поруч вона, Маргарита, і попереду всі троє дітей.

Рита познайомилася з Віктором випадково. Вона працювала в магазині, а Віктор прийшов покупки робити. Цілий візок товару накидав, все у справі. І дитяче харчування, і молоко, і каші.

Чоловік видний, гарний. Ну, Рита і не втрималася.

-Пощастило комусь, який чоловік господарський дістався.

Віктор похмуро на неї подивився і нічого не відповів. А Рита, продовжила:

-І як вона вас одного в магазин відпускає? Тут же відвести можуть.

Рита посміхалася, а чоловік підняв на неї очі, якийсь час просто дивився, а потім грубо сказав:

– Не лізь, куди не просять!

Ось і все. Рита у сльозах, покупець незадоволений, завідувачка Риту сварить.

Увечері, коли вона вийшла з магазину, щоб додому йти, з лавочки піднялася чоловіча постать.

-Рита, зачекайте.

Вона обернулася, це був той самий чоловік. У Рити знову підступили сльози.

-Я вибачитись перед вами хочу. Вибачте будь ласка. День такий важкий, ще й молодша занедужала. А мені треба працювати, от і посварився.

Спочатку Рита хотіла просто проігнорувати його. Але чоловік виглядав таким засмученим, що їй стало шкода його.

-Ви теж вибачте мені. Лізу, куди не треба.

Він зітхнув, а потім сказав:

-Дружини моєї не стало. Я один із трьома дітьми залишився. Молодшій лише два роки.

Чесно, Риті відразу захотілося заплакати. Але вона стрималась.

-Послухайте, а можна я до вас прийду? Приготую поїсти, посиджу з дітьми. Я працюю два через два, мені зовсім не складно!

Він з подивом на неї подивився.

-А ваша сім’я, чоловік?

Рита махнула рукою:

-З чоловіком я розлучилася рік тому. Дітей я мати не можу… Я на ньго не ображаюся, будь-якому чоловікові потрібна повноцінна жінка. А в нові стосунки не хочу, саме через це.

Здавалося, що тепер вона не шкодує цього чоловіка, а він її.

-Звичайно, приходьте, будь-коли. Якби ви знали, як мені тяжко. Навіть не фізично, а морально. Мене, до речі, Віктор звати…

Рита прийшла до них у неділю. Спекла величезний пиріг із полуницею, накупила якихось іграшок. Пробула у них майже цілий день. Діти у Віктора були гарні, а маленька – Наталка так і заснула в неї на руках.

Дивилася Рита на дівчинку, і, прямо, відчувала, як не вистачає дитині материнської ласки. Віктор, звичайно, дуже дітей любив, але жінка, це зовсім інше.

Вона намагалася бувати в них якнайчастіше. На роботі жінки дивувалися з неї, казали, що це неправильно.

-Рито, ти що! Навіщо тобі це?

Вона тільки зітхала:

-Ой, дівчата, все розумію я, а вдіяти з собою нічого не можу. Тягне мене туди, і до дітей, і до Віктора тягне.

-Ну, а він що?

-Що … Дивиться на мене такими очима, а перший крок не робить.

-Ну це зрозуміло. Розуміє, що придане в нього таке…

Перший крок довелося зробити самій Риті. І Віктор відповів з такою пристрастю, що вона зрозуміла – нікуди більше не піде від нього.

Через рік спільного життя було вирішено продати дві квартири, і побудувати будинок.

А ще за два вони в’їхали у власний будинок, який звели в селі не дуже далеко від міста. Лише хвилин сорок на машині. Школа у селі була своя, город тримали, Віктор сів на велику машину. Вдома бував не так часто, як хотілося б, зате гроші привозив.

Щасливо жили, добре. Діти, окрім старшої Ніни, називали її мамою. А Ніна кликала мама Рита.

Заміж віддала Ніну, потім Миколу одружили. А ось після того, як Наталя заміж вискочила, Віктор занедужав. І ніби все і добре було, а став здавати. Діти часто приїжджали. Будинок великий тоді оживав, та й сам Віктор начебто веселішав. А потім не стало Віктора…

Спочатку ще навідувалися… То раз на місяць, то раз на два місяці. Але все якось рідше. Востаннє приїжджали із півроку тому, на річницю Віктора.

Тоді вона й почула розмову дітей, про яку зараз не сказала сусідці.

Рита на кухню вийшла ввечері. Пізно вже було, думала, що вже всі сплять. Щоб нікого не турбувати, навіть світло не стало включила. А вікна на кухні в сад виходять, там ще Віктор альтанку змайстрував. Літо, вікна навстіж, тільки й відокремлює від вулиці тонка фіранка. Вона вже водички попила, хотіла знову спати, як раптом почула голоси. Говорив Микола:

-Ну що, є якісь пропозиції?

Відповіла Наталка:

-Ну, ні, я проти будинку для людей похилого віку. По-перше, ви уявляєте, як на нас дивитимуться тут? А по-друге, чому ви вирішили, що на подяку за те, що її відправили до будинку для людей похилого віку, вона всі папери підпише?

Тут і Ніна підключилася:

-Ти так кажеш, ніби тобі гроші не потрібні.

-Кому вони не потрібні, але мені здається, що це погана ідея.

Микола сказав:

-Добре, почекаємо ще трохи. У старих людей недуг вагон… Може й тут щось станеться.

Рита тоді тихенько до себе в кімнату побігла, але всю ніч не спала, плакала. Як же так? Вона ж любила їх, як рідних, а вони…

Коли занедужала, то чудово розуміла, що ніхто з дітей не приїде їй допомогти, тому що її недуга для них є добрим шансом наблизити продаж будинку. Прикро було, до сліз прикро, а що вона могла вдіяти?

Рита знову поглянула на портрет. Злегка посміхнулася. Згадала художника. Він любив розмірковувати про життя, особливо за чаєм після вечері.

Вона вже не пам’ятала, як його звали, але те, що він казав, добре пам’ятала.

-Ось що таке життя? Життя дається людині, і тільки людині вирішувати, як вона його проживе. Хтось живе лише заради інших, хтось живе для себе. Я був одружений офіційно 5 разів. І що? Це не межа, скажу вам. Якщо мені перестала подобатися моя супутниця життя, навіщо я буду жити з нею? Краще я пошукаю, і знайду ту, поряд з якою мені буде добре. А засуджувати мене? Та на здоров’я. Але це моє життя, і я хочу його прожити, а не проіснувати. Ось ви, Рито, ви віддали себе і своє життя іншим. І не кажіть мені, що це все заради великого кохання! А ви впевнені, що все зробили вірно? Ви впевнені, що діти вам подадуть склянку води на старості? Адже у них можуть бути зовсім інші характери. Можуть сказати вам, що ви не рідна і все.

Тоді Рита засміялася. Сказала, що він бачить у всьому лише погане. А зараз розуміла, наскільки він правий.

На ранок Риті стало зовсім погано. Вона спробувала дотягнутися до телефону, але впустила його на підлогу.

Вранці сусідка викликала швидку. Прийшла до тями в лiкapні. Довго лежала, дивилася перед собою, а потім попросила покликати лiкapя.

Вони проговорили хвилин 20. Ще досить молодий хлопець щось дуже доводив Маргариті Василівні. Але вона лише усміхалася і хитала головою. А потім цілий вечір писала листа.

Рита озирнулася. Ну, що, не так вже й погано. Кімната на чотирьох. Сусідки старші, ніж вона. Але ще жваві. Привезли її в будинок для літніх людей сьогодні вранці, і вона вже встигла з ними познайомитися. Дві жінки мали дітей, які й віддали матерів сюди. Рита ще подумала-на що я ображаюся? Тут он рідні привезли. А ще одна бабуся була самотньою.

Микола, Наталка та Ніна зібралися у старшої сестри. Усіх зібрала Наталка, яка зателефонувала їм буквально дві години тому. Микола вкотре перечитував лист Рити. Вона писала, як сильно їх любить, як все пам’ятає, коли Микола назвав її вперше мамою, коли Наталка отримала двійку та сховала щоденник, коли Ніна вперше закохалася. Розповідала про те, як познайомилася з батьком. Наприкінці були найважливіші рядки:

– Я завжди, з першого дня нашого знайомства, хотіла, щоб ви були щасливі. Ви для мене все, рідніше за рідних. І якщо вам потрібно продати будинок, і ви від цього станете щасливішими, то я не проти. Я тільки за, аби вам було добре. Мені не так багато й залишилося. То ж яка різниця, де провести останні роки життя? Я в жодному разі не винню вас. У будинку для людей похилого віку теж люди живуть.

Микола відклав листа.

-Чому я почуваюся зараз так погано?

Наталя обернулася до нього.

-Таке ж відчуття.

Ніна зітхнула.

-Негідники ми. Ну, продамо ми цей будинок, який стільки часу був нам рідним і що? Гроші закінчаться… А мама Рита… Я тут подумала, як вона взагалі могла вийти заміж за чоловіка з трьома діточками?

Наталя встала:

-Що робити будемо?

Микола глянув на годинник.

-Встигнемо ще …

Рита вийшла із кімнати. Час вечеряти. Коридором лунав запах квашеної капусти. Ну нічого. До всього люди звикають і вона звикне. Рита цілий день себе заспокоювала, умовляла. Але сльози постійно так і намагалися викотитися назовні. Ноги якось зовсім послабшали. Ніяк іти не хотіли. Рита розізлилася. Вона сильна, вона впорається.

-Мамо!

Жінка застигла, потім повільно обернулася. Наприкінці коридору стояли діти. Микола, Ніна, Наталка…

-Ой, діти, що ви тут? Навіщо?

Вона розгубилася, і сльози, скориставшись моментом, покотилися з її очей. Маргарита похитнулася, але Микола вже був поруч, підтримав її під руку. Ніна вже витирала сльози їй, а Наталка гладила по руці.

-Мамо, ти пробач нас… Такі ми, що самим неприємно. Поїдемо додому? Все тепер буде інакше. Ми кожні вихідні приїжджатимемо до тебе.

-Як же … Як же так? Вам же гроші потрібні, будинок же продавати будете?

-Не будемо, мамо. Куди ж ми тоді всіма трьома родинами будемо приїжджати? Ходімо додому, мамо…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.