Восени Ніна Іванівна проводила сестру в останню путь. Галина, Галя, як же так? У Галі залишився син, Віктор. Для Ніни Віктор був, як син, своїх дітей у них з чоловіком не було. Минуло кілька років, і якось Ніна написала племіннику лист, у ньому вона просила Віктора приїхати у важливій справі

Восени Ніна Іванівна проводила сестру в останню путь. Галина, Галя, як же так? Ніна була старша за свою сестру на п’ятнадцять років, ніколи не могла подумати, що Галя піде першою, але доля так розпорядилася. У Галі залишився син, Віктор, на той час йому вже минуло двадцять два, він був одружений і виховував сина, Андрія.

Для Ніни Віктор був, як син, своїх дітей у них з чоловіком не було і всю свою материнську любов Ніна Іванівна віддала племіннику та онуку Андрію. Баба Ніна жила в селі, і коли онучок підріс, забирала його на літо до себе. 

Андрій, сидячи за кермом машини, думав про своє дитинство у бабусиному домі.

Андрій пам’ятав, як у дитинстві їздив до бабусі та любив її казки, її пироги з чорницею та парним молоком.

Андрій ще спав, коли бабуся доїла корову Марту, і проводила її в череду.

А після сніданку бабуся Ніна брала онука за руку і вони проводжали гусей через річку, на луг, щоб ті поскубали молодої соковитої трави. Однією рукою Андрійко тримався за бабусю, а другою ніс тонку хмизинку, зрідка поганяючи гусей.

Ватажок гусячої родини іноді повертався до хлопчика, витягував шию і тихо шипів, але Андрійко махав хмизом і проганяв гусака. Бабуся притискала до губ куточок хустки і тихо посміювалася. Увечері гуси приходили додому самі.

Чесно кажучи, вони й уранці знали дорогу на луг, але бабуся бачила, що Андрійко почувається маленьким господарем, помічником і не хотіла порушувати їхній ранковий ритуал з гусями.

Багато спогадів було в Андрія про своє дитинство у бабусі Ніни, але чомусь ранковий вихід із гусячим стадом найяскравіше закарбувався в його пам’ять.

Потім він підріс і його поїздки до бабусі стали рідшими. Бабуся писала їм листи, не часто, на Новий рік і чомусь на перше травня.

Усі її листи починалися однаково:

“Доброго дня, мої дорогі рідні! По-перше рядки мого листа повідомляю вам, що в мене все добре….” Далі слідували описи сільських новин, погоди та розповіді про небувалий урожай грибів або ягід. Їй ніхто не відповідав і поступово листи припинили приходити.

Минуло кілька років і один лист все ж таки прийшов, у ньому вона просила Віктора приїхати у важливій справі. Як виявилося, вона за життя заповідала йому свій будинок, а як батько розпорядився спадщиною та життям баби Ніни, Андрій навіть не хотів згадувати.

Одного дня Віктор приїхав до села, сказав, що робитиме ремонт у будинку, а на цей час бабусю помістить у гарний пансіонат, де на неї вже чекають.

Вона мовчки зібрала невеличкий вузлик. Їхали довго. Вийшовши з машини, бабуся Ніна побачила медсестру, яка вийшла зустріти її. Віктор швидко попрощався, сів у машину та поїхав.

– Не хвилюйтесь, Ніно Іванівно, вам у нас сподобається!

– Так, так, дитинко, сподобається.

Вона не озирнулася, щоб подивитися слідом за машиною, серцем вона розуміла, що Віктор ніколи за нею не повернеться.

Андрій на той час служив. Коли він приїхав, батько сам розповів йому, що будує новий будинок, але коли Андрій дізнався, чия це хата, і дізнався, як батько вчинив із бабусею, сказав, що батьком він його більше рахувати не може.

– Для тебе ж стараюсь! – у гніві вигукнув Віктор.

– Дякую батьку! Єдине, що я можу тобі обіцяти, що мої діти ніколи так не зроблять з тобою.

Того ж дня він пішов із дому, оселився у близького друга, знайшов роботу. Він хотів якнайшвидше забрати бабусю і удача йшла йому назустріч. Він швидко назбирав потрібну суму, купив будиночок у селі. Невелика хатинка служила йому для житла, а поряд він будував новий будинок для себе, своєї сім’ї та бабусі Ніни.

Поки місця вистачить усім і в старому будиночку, Андрій знав, що бабусю дуже скоро він забере додому.

Він вже під’їжджав до будинку для людей похилого віку. Андрій вийшов з машини, дістав пляшку з водою та сполоснув обличчя. Він не хотів, щоб хтось побачив сліди від нестримних сліз.

Зайшовши до кабінету директора, Андрій представився та розповів про причину свого візиту. Директор був дуже здивований і втішений, які б не були чудовими умови в їхньому домі, все одно це казенний будинок, бабусю Ніну всі любили і бажали їй кращого життя.

Андрій чекав у коридорі і, нарешті, побачив її. Яка вона стала маленька і сива.

– Бабуся, бабусю, як довго я їхав до тебе!

Баба Ніна підійшла до Андрія, підсліпувато жмурячись, але раптом сплеснула руками і тихо заплакала.

– Бабуся, ти мене впізнала?

– Впізнала, Андрійко, впізнала, мій рідний! Я така рада, що ти мене відвідав.

– Бабуся, я забираю тебе звідси.

– Але куди? Мого будинку вже немає.

– Я забираю тебе до себе! Візьми свої речі, які потрібні, документи вже всі оформлені, збирайся та поїдемо.

Бабуся не могла повірити в те, що казав Андрій. Але на погляд онука вона зрозуміла, що він не жартує. На збори їй знадобилося трохи часу, що там збирати – кофта та хустка. І кілька листів із фотографіями.

І ось вони вже їдуть до іншого життя. Сонце лагідно гріло і бабуся задрімала. Прокинулася від того , що машина зупинилася, бабуся побачила новий будинок, недобудований, а поряд невелика хатинка, схожа на її старий будинок.

Біля воріт стояла молода жінка, дружина Андрія. Вона відчинила двері машини і дбайливо взяла бабусю за руку.

– Вітаю! Мене звуть Світлана, я на вас дуже чекала. Бабуся, тепер це ваш будинок.

Бабуся погладила Світлану по руці. Так, іншої дружини у Андрійка і бути не могло.

З того дня минув рік.

Сьогодні онук із дружиною поверталися з відпустки, Андрій зателефонував і попросив спекти пиріг із чорницею, якщо їй не важко. Бабуся з радістю пообіцяла йому це.

Свого батька Андрій не бачив з того моменту, як пішов з батьківського дому!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.