Віра зайшла в магазин після навчання. Вона купила хліба й молока і поспішила додому. Раптом назустріч їй вийшла сусідка, тітка Леся. – Ой, привіт Вірочко, ти з навчання, чи як? – запитала сусідка. – Ну, молодець, навчайся! Шляхом своєї матері тільки не йди… Нічого хорошого з цього точно не вийде. Добре, що батько в тебе порядний виявився. Не подивився і одружився з твоєю матірʼю. Взяв її з дитиною… Тітка Леся раптом замовкла. – Ой, що я говорю, – ахнула вона і поспішила додому. Віра стояла і не розуміла, що відбувається

Віра не любила залишатися на самоті, тому що на неї приходили спогади з її не дуже веселого дитинства.

В неї вже давно своя сім’я, коханий чоловік Павло, двоє дітей. Діти незабаром залишать батьків і полетять із рідного гнізда.

Син в одинадцятому класі і збирається після школи вступати до інституту, мріє стати айтішником. Це йому дається легко, майже весь вільний час проводить за комп’ютером.

А донька у дев’ятому класі й хоче вступати до юридичного коледжу, не хоче йти до десятого класу.

Віра з чоловіком дітей любили та прислухалися до їхніх бажань та інтересів. Звичайно, якщо бачили, що хтось із них не про те думав, батьки приходили на допомогу, розмовляли, радили, але дітей ніколи не кривдили.

Одним словом, жили життям своїх дітей, і вони мали повне взаєморозуміння.

Віра, дивлячись на дітей, думала про свою матір і завжди задавалася одним і тим самим питанням:

– Чому ж ти нас покинула, мамо?

Матір свою вона вже не пам’ятала. Жила з бабусею та батьком на околиці міста у маленькому будинку. Бабуся була слаба, тож Віра вже з дитинства допомагала по господарству.

Батько теж часто був слабий, але він працював і до доньки ставився добре.

Вірі було близько чотирьох років, коли мати їх покинула, просто пішла кудись і все…

– Тату, а де мама? – допитувалася дочка у батька, але він тільки знизував плечима, а бабуся теж мовчала.

Віра жила з надією, що мама таки повернеться, чекала мовчки. І одного разу дочекалася!

Якось приїхала мати і забрала Віру із собою.

А їй шкода було залишати батька та бабусю.

– Мамо, а чому ми повинні їхати, а як же ж тато та бабуся?! Краще ти залишайся з нами! Мені їх шкода!

Але мати не чула дочку. Взявши Віру за руку, вони вийшли з дому, і вирушили пішки дорогою у бік лісу.

Вірі на той час було шість років. Йшли дуже довго:

– Мамо, а куди ми йдемо? Я вже втомилася. Довго ще? – запитувала дочка.

– До дядька Миколи йдемо, – відповіла мати.

– А хто це дядько Микола? – здивовано запитала донька.

– Ну ось прийдемо і побачиш, там житимеш з нами…

– А тато з бабусею як же ж? Бабуся слаба, важко ходити їй. Я їй допомагала.

– Як хочуть, так і нехай живуть, – тільки й сказала мати й замовкла.

Пройшовши чимало пішки, вони вийшли на велику дорогу, там сіли на автобус і незабаром приїхали до села. Було майже темно, Віра дуже втомилася, не встигла сісти і відразу заснула.

Прокинулася вона наступного дня в чужій хаті, яку з вечора так і не встигла розглянути.

Навколо темно, будинок їй одразу не сподобався, і вона почала галасувати.

Поруч спала мати, а з краю на ліжку дядько Микола. Усі прокинулися:

– Чого галасуєш? – запитала мати.

– Мені тут не подобається, хочу додому, – сказала Віра.

– Не галасуй, тут тепер твій дім, – різко відповіла мати.

Досі у Віри перед очима стояв цей темний і брудний, недоглянутий і незатишний будинок з неприємними запахами.

На все життя це залишилося в неї в пам’яті.

Мати налила їй молока в склянку, дала черствий окраєць хліба, такий черствий, що вона не скуштувала, а мати сказала:

– Вмочуй хліб у молоко, розм’якне…

Щодня Віру залишали в хаті одну, а мати та дядько Микола йшли на роботу на ферму.

Мати завжди виглядала невдоволеною та злою, а дядько Микола часто гульбанив. Віра щодня просилася назад додому до батька та бабусі.

Дядько Микола сердився і сварився. Мати теж гульбанила разом із цим чужим дядьком.

За тиждень мати не витримала і вирішила відправити доньку назад. Пройшли зворотний шлях і не доходячи до хати бабусі, мати сказала:

– Бачиш свій будинок там?

– Так, бачу, – зраділа Віра, побачивши дим із труби їхнього будинку.

– Ось і йди сама, а я не хочу їх бачити, не хочу заходити до них. Біжи, – сказала мати, а сама залишилася стояти на місці.

Віра глянула на матір і побігла до будинку, а серце її радісно стрепенулося. Трохи не добігши до хати, вона озирнулася ще раз на матір, але тієї вже не було видно. Пішла. Так вони розлучилися з матір’ю назавжди.

Це був рік, коли Віра пішла до першого класу. Хоч і була вона маленькою, але ці події глибоко запали їй в душу.

Увійшовши до будинку, Віра побачила, як бабуся дістає пиріжки з печі, а батько скочив з радості і кинувся до доньки, бабуся плакала і теж обіймала Віру.

Як добре і затишно, ясно і чисто було в них вдома. Віра від радості теж пустила сльозу. А їхня хата їй була ще милішою після перебування в тому чужому будинку.

У школі Віра вчилась старанно, її завжди хвалили, а батько пишався донькою. А Віра іноді запитувала себе:

– Чому ж нас покинула мати?

Вона не могла зрозуміти, чому мама живе в тому брудному будинку, де поїсти іноді нічого.

З тим завжди веселим дядьком Миколою, адже її батько ніколи не гульбанив. Віра скучала за мамою, але нікому про це не говорила.

Після закінчення дев’ятого класу Віра вирішила вивчитися на кондитера, працювати та полегшити життя бабусі з батьком.

Бабуся взагалі вже злягла і Віра переживала, що якось прийде, а бабусі нема…

Так і вийшло, коли вона тільки-но почала навчатися в училищі…

Після поминок бабусі вони залишилися вдвох із батьком…

…Якось Віра йшла з магазину, після занять. Вона купила хліба і молока й поспішала додому.

Раптом назустріч їй вийшла сусідка, тітка Леся, яка жила через три будинки від них.

Вона все знала про їхнє життя.

– Ой, привіт Вірочко, ти з навчання, чи як? – запитала сусідка. – Ну, молодець, навчайся! Шляхом своєї матері тільки не йди… Нічого хорошого з цього не вийде.

Добре, що батько в тебе порядною людиною виявився.

Не подивився і одружився з твоєю матірʼю. Взяв її з дитиною…

Тітка Леся раптом замовкла.

– Ой, що я говорю, – ахнула вона. – Тобі ж мабуть нічого не казали…

І жінка поспішила додому.

Віра стояла і не розуміла, що відбувається.

Вона не могла повірити, що батько їй не рідний. Мабуть, тітка Леся щось наплутала. Але прийшовши додому і спитавши у батька, той здивувався, але підтвердив слова сусідки.

– Так, дочко, це правда. Я одружився з твоєю матір’ю, коли тобі було всього сім місяців. Тож я тебе вважаю своєю донькою. І не хвилюйся, ти моя. Ти вже доросла і зрозумієш усе.

Цього дня Віра усвідомила, що вона не лише втратила матір, а й справжнього батька зовсім не знала. Але її батько поряд з нею, він рідний та добрий.

Це вона потім вже дізналася, хлопець, з яким дружила її мати в молодості, дізнавшись про її вагітність, кинув її та поїхав кудись. Тоді й познайомився батько з її матір’ю, дізнався, що в неї доньці пів року, але він був дуже добрим, та й вона йому сподобалася, так і побралися.

Перед закінченням училища Віра познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Павлом.

Він давно помітив симпатичну дівчину і навіть дізнався, де вона живе і з ким. Нишком якось проводжав її додому, а вона навіть і не помітила. А потім він підійшов до неї познайомитись:

– Привіт Віро, мене звуть Павло.

– Привіт, – здивовано відповіла вона. – Звідки ти мене знаєш?

– Ну, знаю, цікавився, ти мені давно подобаєшся, – скромно відповів він.

З того часу вони й не розлучалися.

Віра познайомила Павла із батьком, вони швидко знайшли спільні інтереси.

…У Віри з чоловіком двоє дітей, і щоразу замислившись, вона згадувала свою матір, риси якої вже стерлися з її пам’яті.

– Невже вона ніколи не сумувала за мною? Скільки разів я намагалася зрозуміти її, але не можу. Як можна кинути свою дочку та чоловіка? Мабуть, не любила вона тата, та й мене теж. Виходить, вона була самозакоханою, любила тільки себе. А заради кого вона нас покинула? Дядька Миколу я бачила кілька разів, і він завжди був веселий. Як могла мати полюбити такого?

Коли Віра вийшла заміж за Павла, вона одразу ж йому все розповіла про своє життя та матір.

– Павлику, мені хочеться знайти свою матір, хоч і не знаю це село, де вона жила, але я пам’ятаю дорогу, якою ми з нею йшли.

– Давай спробуємо пошукати. А може й знайдемо, – підтримав Павло дружину.

Вони разом пройшли тими місцями, по яких мати вела її колись за руку. Потім їхали на попутці, розпитуючи людей про село, і нарешті знайшли його. Це село виявилося не так далеко від міста, це в дитинстві їй здавалося дуже далеко.

У селі їм розповіли, будинок дядька Миколи занепав давно, вони з дружиною гульбанили, потім ходили просили в людей гроші.

Вірі дуже шкода було матір, яка-не-яка, але все ж таки мати.

Потім ще раз Віра з чоловіком приїжджали до цього села вже своєю машиною, але так нічого і не дізналися про матір.

І тепер, коли Віра бачить на вулицях міста нужденних, особливо когось із жінок, то думає: – Може це моя мама?

Віра вдячна батькові та бабусі, що виховали її, не залишили сиротинкою, бо ж насправді вона їм не рідна.

Але вони виявилися ріднішими за рідних, і Віру дуже любили.

Хоч і заздрила вона в дитинстві подружкам, які мали мам, але бабуся з батьком замінили їй матір…

І дивлячись на своїх дітей, хоч вони вже й дорослі, вона навіть не може подумати, як це можна кинути їх.

Віра завжди відганяє ці думки. Добре, що вона щаслива зі своїм чоловіком і постійно дякує за це Богові!