Віра сиділа на кріслі і вʼязала шкарпетки, коли в двері постукали.
– Заходьте! – гукнула вона, уважно дивлячись на двері.
Скрипнула дверна ручка і в хату зайшла її сусідка Олена.
– Здрастуй! – привіталась вона. – Ой, Віро, як не прийду, у тебе такий порядок, що аж завидки беруть! – Ти тільки подивися! – вона провела пальцем по комоду. – Ані порошинки, нічого ніде не валяється. Кожна річ стоїть на своєму місці. До речі, а чим це у тебе так пахне?
– Борщем, – відповіла Віра намотуючи вовняну нитку на клубок.
Раптом рипнули вхідні двері і в кімнату зайшла невістка Віри, Юля.
Олена глянула на дівчину і руками сплеснула від здивування.
– Ось гляну я на твою невісточку, і аж серце радується! – продовжила вона. – Це ж треба, як твоєму Мишкові пощастило. Одружитися з такою працьовитою, га? І де ж він таку знайшов?
– Так у Вінниці, – сказала Віра не відволікаючись від роботи.
– Мабуть, у них там одні хазяйські… Ох і пощастило Михайлові. А наша… Наша, тільки встала і одразу губи фарбувати. Я їй: «Іди двір підмети!», а ця недолуга навіть не знає, як мітлу тримати!
– То вона ж у вас міська…
– Ось і я про те ж, треба було до сільської залицятися. Та ні – люблю, і крапка. Ой, Вірочко, – присівши поряд з господинею на диван, Олена помітила на столі новеньку скатертину, ніжну, як пух. – А що це у тебе? Де купила?
Невістка Юля принесла відро яблук і поставила на кухні.
– Мамо, яблука на варення, чи на компот?
– Варення, доню, – відгукнулася Віра, посміхнувшись.
– О–о–о, яка хазяйська, – із заздрістю сказала Олена, промацуючи краї скатертини. – І скатертину сама, мабуть, зв’язала, і варення варити береться…
– Ага, ага, сама, – Віра хитнула головою, поклала готовий клубок у плетений кошик і взялася за інший.
– Щастить же декому. А наша навіть кашу зварганити не вміє. Я її вчу–вчу, а вона пирхає і коситься, – підсумувала Олена, підходячи до фіранок. – Ой які білі, любо подивитися. Сама пере?
– Сама–сама…
– А підлогу сама миє?
– А як же ж…
– І посуд?
– І посуд…
– А по хазяйству порається?
– Теж усе сама, – Віра стискала губи і стримувала сміх.
– Ой, як же ж пощастило, га! – розчаровано зітхала сусідка, заглядаючи в кожен кут і перевіряючи пальцем, чи нема десь шару пилу, щоб причепитися. – І тут чисто, і там виметено. А наша сяде на ґанок, ногу на ногу і давай насіння лузкати. Весь двір заплює, а прибирати мені доводиться. Нечупара – одним словом.
Тарілку на столі залишить, ложку за собою не вимиє. Я їй слово, а вона у відповідь двадцять. Ох, син розлучатися не хоче, каже, мовляв, пропаде без неї, а я переживаю. З нею пропаде, Вірочко, а зі мною йому дуже тепленько буде, – схлипнула Олена і сіла на диван. – І хто цю любов придумав?
– Мамо! Я яблуками займуся, – Юля пересипала фрукти у тазик, щоб почистити від шкірки.
– Не треба, доню, замочи їх спочатку, нехай полежать, відмокнуть, – Віра підвела голову. – А ти краще білизну в пралку постав. Сьогодні прання у нас намічається.
– Добре!
– Ох і дівка тобі дісталося, Вірко, – Олена заздрила, але вигляду не показувала. – І яблука, і прання. З усім погоджується, без слів йде та й робить. А наша, фарбована, спить до обіду, а потім по каструлях заглядає. Це їй не так, те не так.
Холодець вона не їсть, у супі цибулю не любить. Жирне їй не можна через фігуру, давай без солі та цукру. Тьху, бачити її не можу! Хоч би у Василька очі відкрилися, та скоріше. Жити під одним дахом немає сили. Я зранку зла стаю, коли її намальовану бачу. А в тебе, подивися, яка наречена: і в’яже, і миє, і…
– Мамо! Зараз прання ставити? Чи пізніше трохи? – з коридору почувся тонкий голос невістки.
– Пізніше, доню, пізніше.
– І мамою кличе… – на очі Олені навернулися гіркі сльози. – Все вміє, розумниця. І Мишка твого, мабуть, найбільше на світі любить.
– А як же ж…
– А він?
– І він. А так би й не одружився.
– Ой, Господи, щастить же людям, – оглянувши кімнату вздовж і поперек, Олена підвелася. – Ну гаразд, піду свою недолугу розуму вчити. Вона ж без криків нічого не розуміє. Хоча і криками тут не допоможеш. Одна надія на Бога, щоб розвів їх в різні боки з сином…
Олена не поспішала йти. Вона повільно переставляла ноги, сподіваючись, що все–таки знайде якийсь недолік в хаті, щоб показати сусідці, і та сваритиметься на невістку.
Переконавшись, що хата блищить, як кришталева ваза, вона вийшла надвір махнула рукою від злості.
– Іди–іди, бідолашна, – Віра дивилася у вікно на пониклу сусідку і пошепки сварилася на неї за її непідступну вдачу. – Не треба було з першою дружиною Василька розлучати. Красуня була, роботяща. Сама ти, Олено винна. Тримаєш сина під спідницею, не відпускаєш, а йому вже 27 років. Пора вільним птахом ширяти і гніздо вити…
– Мамо, – Юля тихенько підійшла до свекрухи і шмигнула носом. – Ось, – простягла вона руку і показала пальця.
– Зачепилася? – ласкаво запитала Віра і вмить полізла в комод по пластир.
Невістка у неї міська. У Вінницю влітку до бабусі в гості їздила, ось там із Мишком і познайомилася.
Але Віра про це нікому не розповідає. А навіщо? Щоб такі, як Олена, її зі своєю невісткою порівнювали і жартували?
– Нічого-нічого, доню. Ти ще молода, нерозумна. Навчишся і варення варити, і все інше. А поки що я в тебе в помічницях. А твій час прийде. Просто ти перший раз заміжня і багато чого не розумієш…