– Ти навіщо в іншу чергу перейшла, Олено? Подивися, там, де я стояв, жінка переді мною вже до каси підходить. На касі праворуч у покупців у кошиках майже немає продуктів. А за нашою касою касирка пішла ківі переважувати, і немає її, – шепотів ледве чутно Віктор, під’їхавши з повним візком продуктів до Олени. І вона вловила невелике роздратування у голосі чоловіка.
Передноворічна метушня в магазинах втомила, але справа не в цьому.
– А ти що, хіба не розумієш, чому я так дратуюся, коли ми за продуктами разом із тобою ходимо. Тому що я сир вибираю, а ти стоїш, і ногою постукуєш, що мовляв довго! І я вже не можу думати про сир. І так завжди. Ми на касу йшли, а я все дивлюся, де народу поменше, інакше ти будеш бурчати. Переживаю, от і вибрала від хвилювання не ту чергу, зрозумів?
– Ну ти даєш, Олено, я значить у всьому винен? Я взагалі спокійний. Ти вибач, але раз так, я скажу – може просто це ти така невдачлива? – Віктор знизав плечима, його зачепили слова дружини.
Олена хотіла було відповісти, але черга швидко рухалася вперед і вони підійшли до каси. Віктор став спритно викладати продукти, поки Олена діставала картку магазину, та картку для оплати.
– Я в нього завжди винна, – думала паралельно Олена, – Ось наприклад вранці я його лише запитала, що він хоче на сніданок – пшоняну кашу чи яєчню з беконом. Віктор сказав що яєчню. А я йому тільки нагадала, що треба і кашу їсти хоч іноді, тим більше пшоняну з топленим маслом, та ще й цукром посипати, ми обоє любимо… Він каже – ну давай кашу. А мені не треба його це – “ну давай”. Кашу не хочеш, так і скажи.Чому завжди я навіть всяку дрібницю повинна вирішувати? Так він нервово так ногою по підлозі постукав – Олено, що тобі зручніше, то і приготуй, мені й те й інше подобається! Люблю його, догодити йому хотіла! І так завжди. Хоча, може йому це не так вже й потрібно, як я думаю.
Олена подала картку магазину касиру, розплатилася, а Віктор вже складав продукти в рюкзак. Чоловік у Олени хоч і пенсіонер, хоч і не такий як раніше, але чоловік симпатичний. Він Олені досі подобається. Не солодкий красень, а такий брутальний, міцний. Вона продуктів набрала багато, а він важкий рюкзак легко закинув на плечі, чекає її, підморгнув навіть. І чого вона, не розумна така, через дрібниці переживає? Хоче, щоб вони, як їхні друзі Ігор з Жанною жили, один на дачі, інший у квартирі, бо дратують один одного? Ні, не хоче. Вона ж розумна жінка, що за нісенітниці на неї на пенсії найшли, дивно і прикро. Олена посміхнулася чоловікові: – Ну що, йдемо, Вітю?
До Новорічного столу Олена вирішила приготувати легкі закуски, морепродукти та запекти курочку. Адже Вітя просто обожнює запечену курочку.
Але головний акцент Олена вирішила зробити на своїй зовнішності. Досить, намагатися догодити чоловікові, а потім ще на нього ж і ображатися. Ці дріб’язкові сварки все псують, раніше б їй і на думку не спало так гіпер дбати про Віктора. Просто у Віктора були проблеми зі здоров’ям, ось Олена й увімкнула “маму”, сама навіть не помітила, як так вийшло.
Маячня, вони і в магазині в черзі, напевно, погано виглядали, як буркотливі старенькі, адже насправді вони досі люблять один одного. Хіба можна забувати про це? Хіба можна забути і зрадити те, що було?
Як вони бігли разом, юні, під дощем, і їм було байдуже, що вони намокли. І як спочатку їм не завжди вистачало грошей навіть на їжу. І які вони були щасливі, коли народилася донька і захоплювалися, і чіпали її маленькі пальчики. І дивувалися, що вона посміхнулася їм.
Ніколи не можгна розгубити кохання, загубившись в дрібницях, це найбільша втрата, яку не можна допустити