Андрій та Віра збиралися на день народження Ніни Леонідівни, матері Андрія. Грошей, як завжди, не вистачало. Віра запропонувала чоловікові об’єднатися із його сестрою Світланою та купити спільний подарунок.
– У Світлани знову вимкнено телефон, – Андрій винувато глянув на дружину. Віра махнула рукою: – Хіба ти ще не звик до її поведінки? Твою сестру не хвилює нічого, крім її сім’ї.
А сім’я на думку Світлани це її чоловік Олег та їхній син Роман. Інші родичі існують лише для допомоги їм, а самі вони допомагати нікому не готові. Хоча в Олега невеликий магазин, а Світлана взагалі ні дня не працювала, хоча їй п’ятдесят років вже. Роман пізня дитина, йому лише десять років. Їхня доросла дочка давно одружена і, як би, не є членом їхньої сім’ї, що вже говорити про брата і про матір.
А грошове питання, це окрема пісня, та що там, ціла поема! Коли мова заходила про необхідність дати грошей, Світлана тут же пропадала. Олег взагалі цурався родичів дружини. Єдина причина, через яку він з ними зрідка спілкувався – це велика квартира Ніни Леонідівни.
– Гаразд, Андрію, все ясно, і так знали, що вони грошей не дадуть. Самі купимо.
У Ніни Леонідівни ювілей – вісімдесят п’ять років. І Віра вирішила відкрити заначку, яку вони збирали на дачу. А як інакше? Інших близьких родичів вони не мають. Віра рано осиротіла. Син одружився та поїхав. Раніше сім’я Андрія та сім’я Світлани з дітьми часто збиралися у Ніни Леонідівни і на них завжди чекали добрі слова від неї.
Ніколи Ніна Леонідівна ні в чому не дорікала своїм дітям та їхнім другим половинам. Слухаючи розповіді своїх знайомих, Віра завжди тихо раділа, що в Андрія така мати. З його сестрою стосунки у неї відразу не склалися. Світлана, а точніше, її чоловік Олег завжди вважали себе за перший сорт.
Віра постаралася забути про них. Назбирають вони ще на дачу. Обидва працюють, незабаром на пенсію, проживуть якось. Вона обрала подарунок – теплу кофту із чистої вовни у дорогому магазині. Цікаво, а що Світлана матері подарує? Адже все може бути, і вони більше не зберуться з цього приводу.
Дорогою до Ніни Леонідівні Віра ще купила торт та квіти. Вона прийшла до неї з самого ранку, щоб готувати частування. Світлана знайшла причини, щоб не готувати – у Роми уроки треба йому допомогти. І що ми там всі робитемимо, сама впораєшся. Все як завжди.
Першим прийшов Андрій. Простягнув матері квіти і пакет з подарунком.
– Здоров’я тобі, мамо!
– Дякую, мій рідний! Яка краса!
Вона накинула кофту – не зніму, догодили. Ніна Леонідівна навіть заплакала. Вона обійняла сина.
– Давайте до столу. Віра, неси закуски. Зараз Світлана прийде, дзвонила нещодавно.
– А Олег та Рома хіба не прийдуть?
– Олег поїхав по роботі, а у Роми секція, його записали на футбол, уявляєте?
Віра перезирнулась із чоловіком і опустила очі. Ніна Леонідівна, мабуть, усю пенсію витратила на святковий стіл. Запізнившись майже на годину, з’явилася Світлана. У руці була велика коробка.
– Сама несла чи Олег підвіз? – не втрималася Віра.
У коробці був чайний набір на дві чашки. Здається, такий вони з Андрієм кілька років тому дарували Світлані. Віра хмикнула, але нічого не сказала. Ніна Леонідівна була рада, а це головне.
– Дякую, люба, давно такий шукала.
Тепер вже Андрій хмикнув. Наповнили келихи.
– Як багато всього, а хто готував? І навіщо так витрачатися, – це Світлана зайнялася підрахунками.
– А навіщо економити, скільки мені ще лишилося? Накладай, ще курочку будег, Віра постаралася.
І тут Світлана відсунула тарілку: – Щось апетиту немає. Мамо, нам треба поговорити.
– Ти образилася? Наступного разу ти все приготуєш.
Усі тихо сиділи за столом. Андрій вийшов на балкон, Віра пішла мити посуд, а коли повернулася, то почула із сусідньої кімнати розмову. Вона підійшла, щоб розібрати слова.
– Мамо, ти розумієш, у Олега проблеми з магазином, борги. Рома росте. У Андрія з Вірою все добре, жодних турбот. Я не працюю, якщо раптом Олег мене залише, на що я житиму?
– А що ти хочеш? – Почула Віра тихий і якийсь загальмований голос Ніни Леонідівни.
– Ти розумієш, що потім ця квартира поділиться навпіл нам із Андрієм. А навіщо вона їм? Відпиши на мене, – Віра ніколи не чула від Світлани такого вкрадливого масляного тону.
– А ти мене вже ховаєш, дочко?
– Навіщо ти так? Ми продамо обидві квартири, свою і цю, купимо велику, і ти з нами житимеш.
Віра взялася за одвірок дверей. Оце і сімейка, все їм мало. Вона була впевнена, що квартира дістанеться порівну братові та сестрі, іншого й бути не повинно.
Повернулися за стіл. Віра винесла торт, запалили свічки.
– Що з тобою, люба? – нахилився чоловік до Віри, а та напружено дивилася на Ніну Леонідівну.
– Світлана запропонувала мені відписати квартиру їй, і вона візьме мене до себе на проживання. Я згодна, – раптом сказала Ніна Леонідівна.
Віра ахнула і вискочила на кухню.
– Мамо, Світлана, як же так?
– У Олега борги, Рома росте, одружиться, де йому жити – повторила Світлана.
– Одружиться, – здивовано повторив Андрій. – Вони навіть не прийшли тебе привітати. Робіть що хочете. Віра, та вистачить тобі мити посуд, іди сюди.
– Дякую брате. Олег зараз прийде, давайте одразу все вирішуємо. Завтра до нотаріуса підемо, так, мамо?
Андрій та Віра йшли додому у повному мовчанні. Квартира коштувала чимало, і половина цих грошей їм теж була потрібна. У них онук є, він теж колись одружиться.
– Андрію, ну що ти мовчиш?
– Мати погодилася. Може, справді у Світлани їй буде краще?
– Ти сам у це віриш? Та й скільки ще залишилося Ніні Леонідівні?
Наступного дня Віра пішла до свекрухи, щоб прибрати в квартирі. Звично відчинила двері своїми ключами. У квартирі нікого не було.
Віра прибирала вже дві години. Вона ввімкнула музику в телефоні, підспівувала і старанно чистила кахель у ванній кімнаті. Раптом на душі стало тривожно, і вона присіла на борт ванни. Щось трапилося, промайнуло в її голові. Андрій, син? Вона схвильовано набирала номер у телефоні. Андрій не відповідав, син здивувався її дзвінку, але заспокоїв – все гаразд, мамо.
Вона не помітила, що у квартирі вона вже не одна. У дверях стояла Світлана і, примруживши очі, дивилася недобрим поглядом на Віру.
– Що, вже прибігла по шафах нишпорити?
Віра здригнулася.
– Світлана, ти про що? Не знаєш, що з Андрієм, телефон не відповідає, зайнятий весь час.
– Знаю, звісно, а ти хіба не знаєш? Навіщо сюди примчала?
– Та я прибрати хотіла після вчорашнього застілля, я завжди Ніні Леонідівні допомагаю, – навіщось стала виправдовуватися Віра.
– Допомагаєш, значить, – все також недобро сказала Світлана. – На квартиру претендуєш? Тільки нічого ви не отримаєте. Ми встигли!
– Що встигли, – Віра розгублено дивилася на жінку. Вона нічого не розуміла.
– Оформити дарчу! – урочисто заявила Світлана.
– Вітаю, – Віра так нічого і не зрозуміла.
– Ну, ти й не розумна, чи не знаєш нічого? Ми у нотаріуса все оформили, матері зле стало. Загалом немає її.
Світлана раптом вся обм’якла і заплакала. Віра кинулася її обіймати.
– Та йди ти, повік би вас не бачити, – відштовхнула її Світлана. – Все, квартира наша. Показуй кишені та сумку, що взяла.
– Та ти що, я нічого не брала.
– І не візьмеш! Все, що у квартирі теж наше. Хоч постривай, зараз дам щось, а то, що люди скажуть.
– Світлана, та шо ти таке кажеш? Хіба зараз про це треба думати?
Але Світлана вже запихала в господарську сумку дрібнички із серванту. Зверху поклала ту саму коробку із сервізом, яку вчора подарувала матері.
– І картину бери. Не подобається вона мені.
На картині був зображений якийсь похмурий краєвид. Віра не раз бачила, як Ніна Леонідівна сидить у кріслі і довго дивиться на цю картину. Це пам’ять про чоловіка, казала вона. Віра взяла картину, сумку, яку їй засунула Світлана, залишила у коридорі і в сльозах вибігла до під’їзду.
Наступні дні пролетіли у клопотах. Всю організацію взяли на себе Андрій та Віра. Світлана та Олег недовго посиділи на поминках і тихо пішли.
– Андрію, так що сталося?
– Вони у нотаріуса оформляли дарчу на квартиру, матері зле стало. Але так Світлана розповідає, що там насправді було, невідомо. Швидка вже не довезла.
– То чому вона одразу помчала до квартири? Я там прибирала, так вона почала мені пред’являти, що я по шафах копаюся.
– Ти що, Світлану не знаєш? Це вона помчала гроші та коштовності шукати.
– Послухай, тільки не обурюйся. А хіба нам взагалі нічого не належить? Мені Ніна Леонідівна обіцяла подарувати обручку з рубіном. Пам’ятаєш, таку старовинну?
– Віро, забудь. Нехай живуть, як хочуть, я не нічого проситиму, тривожити пам’ять матері. Гроші справа наживна, а ось совість вона одна в людини і все віддається в результаті.
Віра погодилася з чоловіком, але їй так подобалося колечко!
Минуло півроку. Світлана швидко продала квартиру матері. Брату вона не дзвонила, і він не прагнув спілкуватися з нею.
Віра розбирала речі в комірчині та побачила картину. Вона вже забула про неї, стільки тоді на них навалилося. Куди її повісити? Похмурий краєвид так і стояв перед очима, навіюючи тугу. Треба ж так намалювати і як тільки Ніна Леонідівна подовгу на неї дивилася?
Місця для картини не знайшлося. Квартира у них була невелика, але світла, чистенька та дуже затишна. І навіщо їм цей шедевр? Вона носила її з кімнати до кімнати, прикладала на стіни, і раптом зрозуміла, що втомилася. Картина була важка. Віра розглядала її, крутила в руках. Щось не давало їй спокою. І раптом їй здалося, ніби Ніна Леонідівна прошепотіла, розкрий її.
Віра взяла ножиці та трохи розпустила полотно з тильного боку картини. З’явився паперовий листок. На ньому були якісь цифри, назва банку і внизу фраза – моїм дітям Андрію та Світлані.
Віра захвилювалася чи то від радості, чи то від невпевненості. Знову Світлана все забере. А що забере? Чоловіка вона зустріла накритим столом, свічками та ігристим.
– А що за дата сьогодні? Мила, вибач, замотався зовсім. Подарунок за мною.
Віра засміялася. Який же він добрий! Вони разом вже майже тридцять років, а він вибачається. Коханий!
– Андрію, я знайшла це в картині, може, ти знаєш?
– Це реквізити банку, але я нічого про це не знаю. Ти тому свято влаштувала? Там, може, три гривні всього. І ті треба зі Світланою ділити.
– Так, нічого ми з ними ділити не будемо, навіть три гривні, пообіцяй мені.
– Напевно, ти маєш рацію.
На рахунку в банку була сума, що вдвічі перевищує вартість квартири, яку забрала Світлана. Рахунок на пред’явника. Гроші зарахували на Андрія. Тільки Вірі стало неспокійно жити. Раптом він віддасть половину Світлані. Вона підозріло дивилася на чоловіка.
____
А що ви скажете? Віру теж зіпсували гроші? І чи треба ділитися зі Світланою?