Віра Петрівна щойно сіла поснідати, як раптом пролунав дзвінок її мобільника.
– Невістка дзвонить! – буркнула вона. – Треба ж. І що ж їй, цікаво знати, знадобилося? Вже два роки я її не бачила й не чула. І, треба сказати, анітрохи про це не жалкую, а тут на тобі! Ні, ось поснідаю, тоді й відповім. Не буду собі апетит псувати!
Але Ірина продовжувала наполегливо дзвонити.
Віра Петрівна неохоче відклала убік бутерброд з ковбасою та сиром і поставила на стіл недопитий чай.
Вона все ж таки взяла слухавку.
– І чого тобі треба, дозволь запитати?! – різко сказала вона до невістки. – Невже не розумієш, що людина зайнята, якщо не відповідає!
– Віро Петрівно, здрастуйте! Ви ж розумієте, що я не стала б вас турбувати просто так. Але нам треба терміново поговорити, – сказала Ірина
– Нема про що нам з тобою говорити!
– Нема про що, це точно. Зате є про кого! Я хотіла б поговорити з вами про Михайла!
– Про синочка мого ненаглядного?
– Про нього. Де і коли зустрінемося?
– Ні, ні і ні! Зустрічатися з тобою я не хочу й не буду! Якщо є що сказати, то кажи, все одно вже апетит ти мені зіпсувала.
– Але це не телефонна розмова, Віро Петрівно.
– Говорити будеш? Інакше я кладу слухавку!
– Ну як хочете… Але попереджаю одразу – новина не з приємних!
Віра Петрівна застигла від здивування.
– Ну і що там? – нетерпляче запитала вона.
– Михайло мені зраджує, і я не знаю, що робити!
– Ой! А я вже подумала! Я й не здивована… Він же ж чоловік… А ти в нас недолуга он яка!
– Не зрозуміла!
– А що тут незрозумілого? Чоловіка любити і плекати треба, щоб він на ліво не дивився, а тобі ніколи! Ось він і знайшов собі втіху.
– Віро Петрівно, я, між іншим, працюю.
– Всі працюють. Ти одна така чи що?
– Ні, звісно. Але у всіх і чоловіки працюють, на відміну від вашого сина.
– Так? А хто його вдома залишив?
– Я?
– Ти, а хто ж. Як заміж за нього вийшла, так він з роботи й звільнився.
– Віро Петрівно, побійтеся Бога!
– Бога згадала! Та мій син, якого я в сорок років народила, і всю себе йому присвятила, з відзнакою закінчив школу, диплом з відзнакою інститутський має. Розумник, а не хлопчик!
– Ваш розумник постійно скаржився мені на те, що його не цінують і не поважають у колективі.
– Геніїв ніхто не любить!
– Я люблю! Саме тому я, вислухавши Михайла, запропонувала йому звільнитися і пошукати нове місце роботи.
– Ось, я й кажу, що це ти його в чотирьох стінах закрила. Ще б пак! Переживаєш, що його в тебе відведуть.
– Я й не думала навіть, коли пропонувала йому звільнитися, що Михайло роботу більше не шукатиме, але…
– А йому й ніколи було її шукати, бо вже через місяць після його звільнення ти повідомила Михайлику, що у вас буде дитина.
– Ну і що? Я думала, що це його мотивує на те, щоб роботу собі хорошу знайти, а він заявив, що буде з дитиною нашою сидіти після того, як вона народиться.
– Ось він і сидить. З цим… Як там хлопчика вашого звуть?
– Віро Петрівно, у нас з Михайликом донька народилася, Наталочка! Ви і цього не пам’ятаєте?!
– А навіщо мені зайва інформація? Все одно мій синочок з тобою довго не протримається.
– Віро Петрівно, я сподівалася на вашу допомогу.
– На яку цікаво?
– Поговоріть з Михайлом, я ж не залізна. І його зрада – це остання крапля в чаші мого терпіння. Я ж можу його і виставити з моєї квартири. І тоді…
– І тоді, синочок мій ненаглядний, до мене повернеться нарешті!
– Ви справді цього хочете?
– Звичайно!
– Ви ж розумієте, що я його утримую, а як тільки він перестане бути моїм чоловіком, то це припиниться. Більше того, я обов’язково подам на аліменти.
– З чого б це?
– Ну, хоча б тому, що Наталя не тільки моя дочка, а й його теж.
– А оце ще довести потрібно!
– Мені не потрібно, дочка наша народилася у шлюбі, і Михайло офіційно записаний її батьком у свідоцтві про народження. А якщо ви захочете довести протилежне, то тест вам допоможе. Тільки говорю одразу, даремно гроші витратите! Наталя – ваша онучка!
– Нехай так. Але ж, якщо ти Михайлика виженеш, то втратиш безкоштовну няньку.
– Ну, не таку вже й безкоштовну. Самі розумієте, що прогодувати, одягнути і взути дорослого мужика – це дороге задоволення. Одним словом, якщо замислитися, то найняти няньку для Наталі мені дешевше обійдеться. Втім, я можу і в ясла її віддати. Їй там, мабуть, навіть краще буде!
– Ти хочеш сказати, що мій хлопчик погано піклується про неї?
– Якщо чесно, то погано. Він останнім часом забуває її погодувати, причому сам у цьому зізнається. Він їй не читає, не грається з нею, а просто вмикає їй телевізор, і та цілими днями мультики дивиться. І це шкідливо, між іншим! А ось учора він її на прогулянку вивів у різних чоботях.
– Як це? Не може бути! Не вигадуй!
– А я й не вигадую, Віро Петрівно. Коли я прийшла з роботи, то у коридорі стояли два різні брудні чобітки Наталочки. Один – червоний, інший – жовтий. Значить так, я давно вже подумувала про те, щоб запросити для дитини няньку, а вчора я твердо вирішила саме так і зробити.
– Все вірно, найми няньку, не чоловіче це діло – з дитиною сидіти. Зате він тебе від усіх домашніх турбот звільнив. А це дорогого вартує!
– Від чого він мене звільнив?! Не зрозуміла!
– Ну, він і по магазинах сам ходить. Тобі ж все ніколи!
– Це Михайло вам сказав?
– Сама здогадалася.
– Невірно ви все уявляєте, Віро Петрівно. У магазин я заїжджаю після роботи, бо синок ваш не в курсі навіть, де він знаходиться.
– Так? Це правильно. Хіба може чоловік самостійно вибрати свіжі продукти? Але готувати їжу тобі точно ніколи. Бідолашний мій Михайлик.
– Ваш бідолашний Михайлик, як тільки я з роботи приходжу, тут же йде з дому. Тому що він з дитиною за день дуже втомлюється! І, як виявилося, втому він знімає в чужому ліжку!
– Молодець мій хлопчик. Себе берегти треба…
– Так, так! А мені себе берегти не треба, значить? Я після роботи сиджу з дитиною, готую їжу на наступний день.
– Молодець. Тому що Михайлик і прибирає в квартирі, і пере сам. Бідолашний хлопчик.
– Та він навіть посуд не миє! Ні за собою, ні за Наталкою. Коли я з роботи приходжу, в мийці мене чекає гора посуду. Саме тому я почала підозрювати, що Наталку ваш син погодувати іноді забуває. Та й їсти вона у мене просить постійно останнім часом, як тільки я в квартиру заходжу.
– У два роки могла б і сама поїсти. Не маленька мабуть.
– Віро Петрівно, Наталя вміє користуватися ложкою. Але, щоб вона поїла сама, їй треба хоча б у тарілку кашу покласти, або налити суп.
– Ну, я ж і говорю, що виховання дітей – не чоловіча справа.
– Що вірно, то вірно, Віро Петрівно. Так от, я вимагаю, щоб ви поговорили з Михайлом і пояснили йому, що я не збираюся терпіти його зраду, і, більше того, наполягаю на тому, щоб він шукав собі роботу. Утримувати його більше я не буду!
– Ти вимагаєш?! Та хто ти така?!
– Я – поки що дружина вашого сина. І, якщо він планує зберегти сім’ю, то я можу спробувати закрити очі на те, що він знайшов собі іншу жінку. Всяке в житті буває. Хоча я сумніваюся, що мені вдасться це забути.
– А, можливо, та, інша, значно краща за тебе? Ти про це не подумала?
– Подумала. Тоді нехай іде до неї, я не проти. Неприємно, звісно, але що ж зробиш. Переживу!
– Так сама йому про це і скажи.
– Віро Петрівно, я казала. Він і слухати мене не хоче. Думає, мабуть, що я люблю його так сильно, що терпітиму все. А я не буду.
– Не будеш? Диви яка. Нарешті мій хлопчик тебе виставить…
– Значить, ви з ним не поговорите? А я сподівалася на вашу розсудливість.
– Ось як він від тебе піде, так і поговорю.
– Віро Петрівно, подумайте, я ж його речі можу вже сьогодні зібрати.
– Збирай.
– Зберу, але назад я його не прийму.
– Та й не треба. В нього ж інша жінка є.
– Я вас зрозуміла, Віро Петрівно. Чекайте на сина з речами. Можливо, це й на краще.
– Все на краще, дорогенька, все на краще…
– До побачення, Віро Петрівно.
– Прощавай, дорогенька, прощавай…
Вже через годину в квартиру Віри Петрівни зайшов зі своїми речами її син Михайло. Віра Петрівна була дуже рада приходу сина.
Наступного дня радості в неї поменшало. Адже Михайло з самого ранку зажадав, щоб вона дала йому грошей на букет для його коханої.
– Михайлику, з моєї пенсії букети купувати – це дорого. Може, тобі роботу пошукати?
– Яку роботу, мамо? Мене там не цінують і не шанують!
– Синку, ти, може, тоді до своєї коханої переїдеш?
– Куди? У Валентини чоловік і двоє дітей. Ти мені до них пропонуєш переїхати?
– То навіщо ж ти таку безперспективну жінку знайшов?!
– Мамо, я взагалі–то ж одружений, і цілком непогано себе почував до вчорашнього дня!
– Так попроси в Іри вибачення, чи що.
– Не пробачить. І взагалі, вона дуже багато претензій до мене пред’являти стала останнім часом. Мене це напружує, а я так не люблю.
– І що ти робити збираєшся?
– Жити, як раніше.
– На що?! На мою пенсію?! Підробіток знайду. Тобі ж іще аліменти платити доведеться. Не хочеш же ти, щоб у мене проблеми були, мамо?!
І Михайло, взявши гроші на букет із гаманця матері, пішов на побачення з Валентиною.
А Віра Петрівна почала дзвонити невістці. Але номер Ірини був недоступний…