Віра йшла з базару на автобус назад у село. Раптом до неї підійшов таксист, з яким вона зранку познайомилась. – Слухай, автобус у тебе тільки через півтори години, ходімо, зайдемо у кафе. Вона погодилася. Вони добре посиділи. – Ой, мені вже пора, – сказала Віра. – Добре, зачекай хвилину. Я гроші в машині візьму, – сказав він. Та Юрко так і не зʼявився

Віра вже лягла спати, як раптом почула якийсь шурхіт на ґанку. Вона вдягла халат і вийшла в сіни.

Голос вона не одразу впізнала, а потім здогадалася:

-Та це ж Василь цей!

-Відкрий, Віро, – гукнув чоловік.

Жив Василь неподалік від її матері.

-А раптом щось трапилося, – подумала Віра.

Вона відчинила двері. Василь стояв і усміхався, а потім переступив поріг і захотів обняти Віру.

-Ах ти ж! – Віра виставила його за двері. – Йди звідси! – сказала вона до чоловіка.

-Віро, ти чого? Я ж у гості прийшов.

-А хто тебе кликав? Я не запрошувала.

-Ну чого ти, сама ж сидиш, пусти, шкода чи що?

Віра виставила Василя на ґанок, закрила сіни на засув і повернулася до хати.

У маленькій спальні спав десятирічний син Андрійко.

Намагаючись не рипіти старими дошками на підлозі старого бабусиного будиночка, вона пройшла в залу і сіла на ліжко.

Їй стало образливо:

-Що ж це, до мене тільки вночі можна, а вдень не можна? – думала вона.

Нещодавно йшла Віра по селу ввечері від матері. Було морозно, йшов сніг.

Вона йшла швидко – вдома Андрійко чекає. Випадково помітила біля паркану чиюсь постать.

Чоловік стояв, погойдуючись.

Віра підійшла і впізнала Василя, який щось бурмотів, не розбереш що. Він явно був веселий…

Віра його розворушила.

-Ану ходімо, холодно.

Той послухався, поклав руку на плече Вірі. Так і йшли до його будинку. А там вона його матері віддала.

-Мороз надворі, – сказала вона. – Добре, що я його помітила.

З того дня, як не зустріне Василь Віру, то усміхається, вітається, а скзати щось, не наважується.

Вже весна прийшла, а він усе посміхається. Мабуть, у цій посмішці подяка його ховається. Віра й забула про той випадок. А тут раптом Василь вночі прийшов…

Заміжня Віра жодного разу не була. Начебто не гірша за інших зовні. Але так вийшло, що народився Андрійко без батька.

Приїжджали будівельники в село, познайомилася Віра з одним… Будівництво закінчилося, поїхали і все. Тільки Віра залишилася не одна – Андрійко народився.

Минув час. Ходив до неї один чоловік. І щоразу вночі, щоб ніхто не бачив.

А Вірі хотілося разом по селу ходити, нікого не соромлячись. Одружитися залицяльник не збирався, і все ховався під покровом ночі, поки Віра остаточно не розчарувалася.

Не потрібні їй були нічні візити, хотілося, щоб вдень по вулиці пройшлися, щоб поряд офіційний чоловік був, а в Андрійка батько. Та кого тут знайдеш, крім Василя нещасного. Його так і називали з давніх-давен у селі: «Васька нещасний».

Любив він свою дружину дуже. Аллу свою взяв у положенні, після того, як хлопець залишив її і поїхав.

П’ять років жили, а тут раптом з’явився колишній наречений, справжній батько дівчинки, сказав, що одумався, без Алли та доньки жити не може. І Алла бігом у його обійми кинулася. Розлучилася і поїхала від Василя…

Василь спочатку гульбанити почав, заріс, голова кудлата, на роботу через раз ходив.

Хтось шкодував його, хтось посміювався. Отоді й знайшла його Віра біля паркану, відвела до матері, бо у себе в порожньому будинку він залишатися не міг.

Василь цей випадок запам’ятав. І чому йому на думку прийшло до Віри вночі заявитися, незрозуміло. Вирішив, видно, що жінка одна, відвідати треба весняної ночі…

Віра хоч і була міцною жінкою, але душа в неї була ніжна.

Віра бувало часто дивилася якийсь романтичний фільм, то так її зворушувало, що сльози самі текли по щоках.

Хотілося їй щось змінити в житті, та змін чомусь не передбачалося. От хіба що в райцентрі зачіску зробила, і тепер легкі кучері спадали на обличчя.

Незвично було від них, гляне в дзеркало і накине хустку.

Віра працювала кухаркою в дитячому садку.

-Андрійку, ти завтра до бабусі йди, як прокинешся.

-А ти куди?

-А я насіння на базар повезу. Часник і цибуля, продати треба, час настав.

Навесні Віра щороку двічі, або тричі їздила в місто на базар продавати щось з городу. Виручить гроші – купить взуття та одяг синові, матері гостинець, собі обновки.

Сумка була важка. Попросила старшого брата Віктора до зупинки донести.

-Куди набрала стільки? У райцентрі на автобус пересідати треба, хто допоможе?

-Нічого, Вітю, світ не без добрих людей.

-До міста, є два місця, – монотонно повторював голос водія.

Віра вже хотіла квиток купити, як почула брязкіт ключів. Чоловік у сірій кепці та такого ж кольору куртці, крутився біля пасажирів, пропонуючи довезти до міста. Віра зустрілася з ним очима.

-Ну що, поїдеш? Швидше за автобус, без зупинок. Погоджуйся, дорого не візьму.

-Віра подивилася на важку сумку, з якою треба було йти в автобус…

-Поїхали. Тільки мені до ринку.

-Та хоч куди хочеш довезу.
-Ой, а сумку, сумку допоможіть донести, важка вона в мене.

Чоловік підняв сумку.

-Ух ти, справді, важка, ну ходімо швидше.

У машині сиділи жінка та чоловік, Віра була третьою. Водій більше шукати нікого не став. Сиділа Віра на передньому сидінні. І так було добре їй у цій поїздці: машина їхала легко, м’яко, поруч сіроокий водій, за вікном миготять переліски, села.

У місті водій висадив чоловіка з жінкою, підвіз Віру до ринку. Взяв із неї гроші, а потім підморгнув і сказав:

-Накинь пару гривень, бо я ж сумку тобі доніс.

Жінка зам’ялася, несподіваною виявилася доплата, але гроші віддала без розмов, ще й дякую сказала.

-Торгувати приїхала? – запитав водій. – А звуть як?

-Віра.

-А мене Юрко. Автовокзал ось він, поряд, так що я тут крутитимуся. Тобі все одно згодом на автовокзал, може, і я там буду, можу відвезти.

-Постараюся продати раніше, прийду на вокзал, – вона усміхалася, чекала чогось доброго, мріяла… Сподобався їй чоловік.

Насіння розібрало швидко, і жінка подумала, як добре все вийшло. Частину грошей витратила на солодощі для Андрійка. З легкою сумкою вона пішла на автовокзал.

До таксі Віра не була привчена, вважала, що це дорого, але сіроокий водій сам запропонував, та й сподобався їй. І вона йшла навмання, в душі бажаючи зустріти його.

-А я тільки приїхав, ще один рейс зробив, – Юрко виріс як з-під землі. – На сьогодні все. Не вдасться тебе відвезти, пізно вже. Та й попутників навряд чи знайду.

-Ой, як шкода, а я вже подумала, ще раз доведеться проїхатись із вами.

Водій окинув її поглядом.

-Слухай, автобус у тебе тільки через півтори години, ходімо, заїдемо тут, посидимо.

-А поїхали! – охоче погодилася вона.

Ресторан був скромним. Але для Віри, яка жодного разу не відвідувала подібні заклади, він здався палацом. Вона сором’язливо сховала ноги під стільцем, розглядаючи важкі штори, тюль, білі скатертини.

-Ой, дорого тут, – прошепотіла Віра, не чекаючи, що водій приведе її в ресторан.

-Нормально. Та не хвилюйся ти, треба поїсти, зголодніла, мабуть за день.
-Зголодніла, – погодилася Віра, дивлячись на несподіваного знайомого, як на чарівника.

-У ресторан покликав, культурно сидимо, не те що Васька, серед ночі прийшов, – розмірковувала вона.

Потім вона дивилася меню, вагаючись у виборі. Юрій вибрав усе сам, покликавши офіціанта. Хлопець послужливо прийняв замовлення.

Стіл заставили стравами. Віра їла, соромлячись, потім осміліла, розімліла від погляду сірих очей, раділа сама за себе. А Юрко, наминав за обидві щоки.

-Ой, мені на автобус час.

-Ну, то зараз і поїдемо, довезу до станції. Почекай, гроші в машині забув, за кілька хвилин буду. А ти поки що тістечко доїш.

Віра проводила його посмішкою. Грала музика, дві пари пішли танцювати. Здавалося, зараз увійде Юрко і запросить її. І тоді буде повний набір вражень.

Підійшов офіціант.

-Щось замовлятимете?

-Ні, ми скоро поїдемо.

-Тоді треба розрахуватися.

-Зараз Юра підійде та розрахується, він гроші в машині забув.

-Ваш кавалер поїхав, – раптом сказав офіціант.

-Як поїхав? Він за грошима пішов.

-А я вам говорю, він поїхав, мені в те вікно добре видно. Вам треба розрахуватись.

Віра мовчала, відчувши, як щоки червоніють від сорому. Їй здавалося, що всі дивляться на неї.

-Ну, то що, розраховуєтеся, чи що?

Віра потяглася до сумки, потім подивилася на значну суму, запереживала, чи вистачить грошей. Вистачило.

Офіціант усміхнувся.

-Всього хорошого, приходьте до нас ще.

Віра вискочила з ресторану і побігла на автобус. Бігла, захекавшись, але так і не встигла, автобус поїхав.

Вона пішла на зупинку, сіла на маршрутку і поїхала до рідної сестри Галини.

Приголомшена тим, що сталося, вона навіть не могла сваритися на себе. Було нестерпно соромно за свою помилку і гірко.
-Я на одну нічку, завтра вранці на автобус, – сказала вона з порога.

-А що таке? – запитала Галина.

Віра сказала щось про втому і більше нічого не розповідала.

-У мене там салат, картопля, давай погодую.

-Не треба! Я не хочу.

-Де це тебе нагодували?

-Та поїла я, краще ляжу…

Вона якось заснула тієї ночі, а вранці рано пішла на автовокзал.

Додому приїхала до обіду, придумавши відмовку для матері:

-Квитків не було на вечір.

Ішла з порожньою сумкою та залишком грошей, не дивлячись по сторонам. Ось і будиночок, рідна брама – на душі стало легше. Захотілося скоріше сховатися за ними та забути це таксі, цього водія та перший у її житті ресторан.

-Синку, ти мене чекаєш? – Андрій сидів на лавці, бовтаючи ногами. – Ти в бабусі ночував?

-Звичайно, в бабусі. Чого так довго?

Віра обійняла хлопчика, поцілувала.

-Квитків не було. Я тобі тут смачненьке привезла.

-Дядько Василь вже двічі приходив, учора й сьогодні вранці.

-Який дядько Василь?

-Ковальчук. Тебе хотів бачити.

Віра сіла поруч із сином на лавку.

-І що він тут забув? Не до нього мені.

Підʼїхав мотоцикл. Василь під’їхав до воріт. Простягнув руку Андрію:

-Ну, привіт ще раз.

-Привіт! – сказав радісно Андрійко.

Василь сів поруч із Вірою.

-Ходімо, – хлопчик покликав обох. – Мамо, ходімо додому, – він взяв материну сумку.

-Ти йди, синку, сумку віднеси, я зараз, – сказала Віра.

Хлопчик зник за хвірткою.
-Не йметься тобі? – запитала вона Василя. – Он тітка Таня у вікно вкотре дивиться, тут все як на долоні. Тобі розмови про мене потрібні?

-Вночі приходив – погано, вдень прийшов – теж погано. Не знаю, як краще.

-Краще взагалі не приходити, – сказала Віра.

-Можу не приходити, якщо не хочеш. Я тут подумав, що жодного разу дякую тобі не сказав, коли взимку натрапила на мене. Так що спасибі, Віро.

-Інший би хто йшов, також допоміг тобі.

-Про інших не знаю, тобі – дякую, – він помовчав з хвилину. – Я ж не поганий, Віро, я взагалі то нормальний. Це життя зі мною так… Може тобі допомогти чим треба? Давай хоч ґанок поремонтую.

-Поремонтуй, – байдуже сказала Віра. – Що вже тепер, сусіди по вікнах все подивилися.

Василь півгодини ремонтував ґанок. Коли впорався, Віра винесла гроші.

-Це тобі за роботу.

Чоловік відсахнувся.

-Та що ти, Віро, я ж від щирого серця! Забери гроші, знадобляться, хлопчика взути, одягти треба, нагодувати.
Віра подивилася на Василя, якого після того, як залишила дружина, називали “нещасним”. Але тепер він здався їй зовсім не нещасним.

-Я ще можу чимось допомогти, якщо треба. Це залежить від тебе. Ну я пішов.

-Василю, почекай, – Віра спустилася по відремонтованих сходинках ґанку, підійшла до Василя.

-Ти вже вибач, мене, – вона зітхнула.

-Ну і ти мене вибач за ту ніч, коли до тебе прийшов.

-Ну, от і розібралися, іди, Василю.

Василь пішов до мотоцикла, Андрійко підстрибом за ним, – дядьку Василю, покажи, як заводиш.

-Ну, йди, покажу ще раз.

-Виросту, теж мотоцикл куплю, – хвалився Андрійко.

-А давай я тебе покатаю, – запропонував Василь. – Тільки в матері запитай.

-Мамо, можна дядько Василь мене покатає?

-Куди це ви? – Віра відчинила вікно і неспокійно дивилася на сина.

-До кінця вулиці і назад, – сказав Василь.

-А ти часом не того?..

Василь підійшов до палісадника, став навпроти вікна.

-Не гуляю я, Віро, з тієї ночі, коли біля паркана зустрілися з тобою. Та й раніше не гуляв, усе село підтвердить.

Віра опустила очі. Поки Андрійко катався з Василем, вона замислено сиділа біля столу.

-Сину потрібен батько, – думала жінка.

Цілий місяць Віра не їздила в місто, потреби не було, та й бажання. Вже не так мрійливо дивилася фільми та й не мріяла більше. Але коли виходила на ґанок, спускаючись міцненькими, не хитаючимися сходинками, то згадувала Василя.

-Ну, хоч пам’ять доброю справою залишив. Не видно його щось…

Василя вона зустріла біля магазину. Під’їхав мотоциклом.

Тільки тепер це був інший мотоцикл – з люлькою. Його мати Марія Григорівна, худорлява жінка у світлій хустці, гордо сиділа в цій люльці, як на троні. Василь неквапливо допоміг матері вибратися.

-Почекай, Васю, я скоро, – сказала вона йому.

-Та вже, звичайно, почекаю, не залишу.
Григорівна увійшла до магазину задоволена, привіталася, зупинила погляд на Вірі, що стояла з сумкою.

-Григорівно, ти як королева підʼїхала, – сказав хтось. – Невже розбагатіли? Новий мотоцикл купили? Тепер у магазин на особистому транспорті їздиш.

-Та який він новий? Вася старий продав, а цей у родича із райцентру купили. Недорого.

-А що? Не гульбанить хіба Васька? – запитала жвава жінка.

-А коли він гульбанив? Тільки коли Алла пішла, то й все.

-Це правда, – підтримала продавщиця Зоя. – Молодець Василь. Так що, жіночки, зверніть увагу, чоловік роботящий і поки нічийний.

-Бач ти, розпорядилася, – дорікнула Григорівна. – Свого синочка вирости і командуватимеш.

-А що я поганого сказала? Я добра бажаю. Можу гарну дівку порадити.

Григорівна помітила Віру, яка скромно стояла в черзі.

-Привіт, Віро, – особисто привіталася вона з нею. – Ти додому?

-Здрастуйте, Маріє Григорівно. Додому, куди ж іще.
-Думала, може, до матері хочеш заїхати. А то підвезли б, ми ж поряд живемо.

-Іншим разом, – Віра розрахувалася і пішла до виходу.

-Почекай, Віро, зараз я закуплюся і разом вийдемо.

Вона зупинилася, відчувши на собі цікаві погляди.

-Григорівно, а ти що ж, Вірку хочеш у невістки? – запитала весела продавщиця Зоя? – На ті ж самі граблі наступити вирішила? З дитиною Васька вже брав. А у Віри теж хлопчик росте. Так і буде твій Васька чужих дітей виховувати.

Віра зиркнула на Зойку і вийшла з магазину.

-Ох, і зла ти, Зойко, – Григорівна докірливо похитала головою. – Притримай язик, тебе не питають, ти й не починай.

Зойка затихла. Григорівна, розрахувавшись, вийшла за Вірою.

-Віра, почекай, – крикнула вона навздогін. – Я щось сказати хотіла, – вона зупинилася. – Сідай, довеземо до дому.

Вона обернулась до сина:

-Ну що стоїш, клич Віру, довеземо.

Василь, пам’ятаючи, який холодний прийом влаштувала Віра минулого разу, нерішуче тупцював на місці.

-Та я з радістю, місце є.

Віра згадала, як підвезли її місяць тому, з того часу нікого не просила, на те є автобус. А вже в рідному селі то й ніжками можна пройтися.

-Дякую, пройдуся, не вперше, – вона махнула рукою і пішла у свій бік.

Надвечір того ж дня, без жодного запрошення і натяку, під’їхав Василь до воріт Віри.

-Щось ти зачастив. Яка цього разу причина?

-Чому відмовилася вдень їхати зі мною? Бачив же сумка важка.

-А мені таксі не треба. І таксистів також. Розраховуватися дорого доводиться.

-Та який розрахунок? Хто б із тебе гроші брав? Я щиро хотів. І мати від душі. Поважає вона тебе.

-Поважає? – Віра перепитала, не вірячи словам Василя.

-Смієшся чи що?

-Без жартів. Днями тітці Ганні хвалила.

-Що ж вона казала?

-Що живеш тихо, не ремствуєш, а головне сина одна виховуєш. Сказав, що ти надійна.

Віра тихо засміялася.

-То ти, може, тому до мене зачастив?

-Слухай, Віро, перший раз я, звичайно, нерозумний був, приперся вночі. Вдруге вдень приїжджав. Нині теж вдень. Завтра вранці до райцентру їду. Якщо треба що купити, то поїхали зі мною, – Василь не ховав очі, дивився серйозно.

Так дивився, що Віру пройняло від цього погляду.

-Треба, Васю, треба. Поїду я, тільки скажи одразу, скільки грошей візьмеш, щоб я не була винною!

-Знову про гроші! Хотів би заробити, я до тебе не під’їхав би. Безкоштовно, Віра, безкоштовно.

-Гаразд, тоді їду. О котрій?

-Годині о дев’ятій.

-Добре, Васю, дякую, – спочатку вона зраділа, а потім сумнів на обличчі з’явився. – Це що ж виходить? Я з тобою по селу роз’їжджатиму? А що люди скажуть?

-Не знаю, що скажуть. Людям завжди є що сказати. Що будемо на людей озиратися, чи життя своє влаштовувати? – у цей момент Василь зовсім не був схожий на того Ваську, який стукав уночі до Віри.

Перед нею стояв впевнений Василь і чекав на її відповідь.

-Ну що, почати спочатку і ще раз повірити? – думала вона.

-Так швидко не можу, подумати треба придивитись.

-Завтра чекаю на тебе біля воріт. І Андрійка захопи, обіцяв я його до райцентру звозити.

-То ти через Андрія мене везеш? Ах ви ж!

Василь засміявся, легким, беззлобним сміхом.

-Та ні, звичайно, так співпало.

Заснула Віра не одразу. Уявлялося їй, що завтра вийдуть із сином за ворота, а Василь не приїде. І що пожартував він і це все неправда, як і багато що траплялося в її житті.

Найбільше боялася за сина. Гаразд, вона ображена була, а якщо Андрійко повірить… Цього найбільше і боялася.

Вранці, збираючи сумку, дослухалася до звуків за вікном. Мотоцикла не було чути.

-Мамо, я на вулиці почекаю, – сказав Андрій.
І тільки він вийшов, як почувся знайомий звук. А вона боялася подивитись у вікно: раптом це не він.

-Мамо, дядько Василь приїхав! Пішли швидше? – Андрій, як вітер, забіг у будинок.

-Закутуйтесь, на вулиці не жарко, – радив Василь. – З вітерцем поїдемо.

-Дядько Василь, а ви до міста можете доїхати? – запитав Андрійко, коли приїхали до райцентру.

-Якщо треба, зможу, звісно. Але в місто краще автобусом, або машиною. Ось більше працюватиму, може і куплю машину. Тільки не зараз, згодом.

Надвечір Василь заїхав на автостанцію, де працювала касиром молодша сестра його матері.

-Тітці Каті мати рушники передала вишиті.

Він поніс пакунок, а Віра стояла поруч із мотоциклом і спостерігала цікаву картину. Чоловік у сірій кепці та легкій куртці розгублено оглядався на всі боки, пояснюючи випадковим людям:

-Ні, ну ні копійки не заплатили, безкоштовно, виходить довіз. Трьох! Уявляєш, трьох! На вигляд такі пристойні хлопці. Із самого міста віз.

Чоловік у сірій кепці замовк, подивився на всі боки і помітив Віру. Спочатку не впізнав, потім зморщився, пригадуючи, почервонів і пішов до машини.
Підійшов Василь, який теж обурився за таксиста.

-Не розрахувалися? – запитав він. – Не пощастило мужику, «порожнім» у місто поїде.

-Так він і є порожній, – тихо сказала Віра.

-Що кажеш? – перепитав Василь.

-Та нічого особливого, Васю. Хотіла сказати «дякую» тобі.

-Скажеш ще, – Васька розплився у щасливій усмішці, – замість спасибі краще поцілунок.

Розписалися Віра та Василь наприкінці серпня, хоча Василь зробив пропозицію ще у червні. Віра всі дні не могла до ладу усвідомити, що відбувається. Вже й не сподівалася і раптом вийшла заміж. Почуття це, що заміжня, було дивне, незвичне для неї.

Будильник у залі відстукував секунди. Був ранній ранок. Віра вже прокинулася, відчуваючи на собі руку чоловіка. Не ворушилася, щоб не розбудити.

Прокинувся сам.

-Ти чого не спиш?

-Думаю, як це все так вийшло, що ми разом. Адже я про тебе ніколи не думала.

-Не лякай мене, – шепнув Василь. – Бо ще скажеш, що розлюбила.

Вона обернулася до нього:

-Що ти, Васю, навіть не мрій, щоб я так сказала.

Після народження доньки Андрійко ображено бубонів:

-Я братика хотів.

-Ну, вибач, хлопчиків не було, довелося брати дівчинку, – сказав Василь.

І невдовзі з думкою, що має сестричку, Андрій звикся.

Назвали доньку Марійкою, на честь матері Василя Марії Григорівни.

Вірина мама не образилася, бо на честь її назвали доньку Віктора, старшого брата Віри.

Віра вважала, що це справедливо, розуміючи, що не останню роль вона зіграла у створенні їх із Василем сім’ї. І не помилилась.

Нехай хоч справжнє кохання відчують. Заслужили обоє…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.