Марія поралася на городі. Раптом, жінка відчула, що почувається недобре. – Мабуть, втомулася, – подумала вона і вирішила піти в будинок відпочити. Будь-яка інша жінка могла б запідозрити, що вагітна, але тільки не Марія. Черговий раз зробивши тест, Марія застигла від бурхливих емоцій, що заполонили її

– Знову нічого… — зітхнула Марія і вже звичним рухом викинула тест на вагітність у відро зі сміттям.

Чи заплакала вона? Ні, адже сил на сльози вже не було. Давно вже всі висохли. 

Такі тести стали для неї щомісячною рутиною, якій не було кінця вже протягом 12 років. 

Марії було 35, чоловікові — 38. Вони одружилися 15 років тому, а дітей ще й досі не було. Спочатку подружжя вирішило пожити, як то кажуть, для себе: насолодитися один одним, поподорожувати, купити квартиру. І все в сім’ї було добре, чоловік і дружина жили в любові та злагоді, та й фінансово були забезпечені непогано. Вони не були багатими, та й не потребували цього, але до народження дитини були повністю готові — і морально, і матеріально.

Марія і Тарас були повністю здоровими. Не раз обстежувалися, їздили по різних містах і шукали відповідь на єдине питання: “Чому? Чому ми не можемо стати батьками?”

Болючості й гіркоти ситуації додавало й те, що всі, абсолютно всі жінки в оточенні Марії мали дітей: її сестра, подруги, колеги по роботі. А найприкрішим було те, що багато хто з них завагітніли випадково, зовсім не прагнучи цього й не відчуваючи особливого захоплення від материнства, тоді як Марія з юності мріяла про сина чи донечку, а ще краще — про обох. 

Марія працювала у великому жіночому колективі — вона викладала українську мову в школі. А що характерно для такого колективу? Звісно, плітки й пусті балачки. Не раз Марія чула, як поза її спиною в учительській шепочуться:

– І чого вона чекає? Скільки років заміжня, чоловік, наче, нормальний, а дітей не хочуть, — бубоніла одна.

– А, може, прикидається, звідки ти знаєш? Може, він гуляє? — шипіла інша, в котрої чоловік якраз таким і був.

А скільки разів Марія вислуховувала їхнє ниття та жалоби на те, як же вони втомилися від дітей, як ті вередують, іграшки вдома розкидають, постійний безлад і галас, а так хочеться тиші й спокою хоч на кілька днів. Жінка робила вигляд, що не чує цих розмов, і починала занурюватися в перевірку зошитів, стараючись відволіктися.

– Ох, заздрю я іноді тим, в кого дітей нема, — позіхаючи й потягуючись мовила одна з вчительок. — Або треба було, хоча б, не спішити, пожити трохи для себе, — вона подивилася на Марію, — як ви з чоловіком, наприклад. Правильно ви зробили, що не спішили, а то понароджують в 20 років, як я, і все — молодість, бувай.

Марія видавила з себе щось на кшталт посмішки. Вона не дуже образилася, бо такі балачки чула ледь не щодня.

– Ну таке скажеш! — голосно промовила вчителька років п’ятидесяти. — Хто зараз живе для себе, не хоче — потім захоче, та вже пізно буде! Годинник-то йде! — сказала вона і продовжила виставляти оцінки.

Уроки закінчилися. Марія йшла додому і випадково побачила, що недалеко від її дому відкрився новий магазин з товарами для новонароджених… Вона зітхнула і поспішила відвернути погляд, щоб не дивитися на гарненькі малесенькі кофтиночки й шапочки та не засмучуватися знову. Коло магазину крутилося безліч молодих мамочок з малюками у візочках…

“Куплю собі краще щось почитати”, — вирішила Марія і придбала у кіоску перший ліпший журнал для жінок.

Вдома після вечері Марія вмостилася у зручне крісло і занурилася з головою у читання журналу. Вона натрапила на дуже цікаву статтю, автор якої розмірковувала про мрії та їхнє здійснення:

“Якщо ви чогось дуже хочете — відпустіть своє бажання. Загадайте його і забудьте”.

“Забудеш тут, — подумала жінка. — Хоча автор має рацію: я ж більше ні про що не думаю, окрім дитини. Так не можна”.

Марія засиділася за читанням допізна і не помітила, як заснула в кріслі. Тарас ще не спав, тому вирішив, що обережно перенесе кохану до ліжка, щоб не розбудити. 

Цієї ночі Марії наснився цікавий сон, якого не було ніколи раніше. Вона побачила свого Тараса, який ішов до неї і котив перед собою білий візочок з рожевими візерунками. 

– Це тобі, Марійко, подарунок від мене, — сказав чоловік і віддав візочок їй.

Жінка зазирнула в середину, щоб подивитися, чи є там малюк, але саме цієї миті прокинулася. 

Зранку Марія була не в найкращому настрої.

“Ну це вже взагалі, — думала вона, — так і з глузду з’їхати можна, що вже аж сни такі сняться. З сьогоднішнього дня зроблю так, як порадила автор учорашньої статті — відпущу своє бажання. Все”.

І, на диво, у Марії вийшло стримати обіцянку, дану самій собі. Вперше в житті вона вирішила: “Будь що буде, на все воля Божа”.

Незабаром закінчився навчальний рік. Марія з Тарасом вирішили поїхати на 2 тижні до моря. Ласкаве червневе сонце, свіжий морський бриз, різноманіття овочів і фруктів і нові позитивні емоції якнайкраще вплинули на подружжя. Вони багато ходили пішки, розмовляли, обіймалися, неначе молодята. 

Після повернення з відпустки пройшло ще 3 тижні. Марія проводила час на дачі та займалася городом. Про дитину вона більше не думала, жила спокійно без будь-яких очікувань та сподівань. Все було б добре, якби зранку вона не почала відчувати себе трохи погано…

Будь-яка інша жінка могла б запідозрити, що вагітна, але тільки не Марія, яка дала собі обіцянку більше ні на що не сподіватися при черговій затримці або поганому самопочутті. 

Черговий раз зробивши тест, Марія ледь не впала від бурхливих емоцій, що заполонили її, коли вона побачила, врешті-решт, дві смужки. Дві заповітні смужки, про які мріяла довгі 12 років!

Через кілька місяців Марія і Тарас стали батьками. 

Жінка гордо везла перед собою білий з рожевими візерунками візочок і з любов’ю дивилася на сплячу в ньому донечку:

– Ти — мій подарунок. Подарунок від Бога.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.