Був звичайний весняний день. Скрізь уже цвіли сади, співали соловʼї…
– А які у нас плани на завтра? – розгублено подивилась на свого чоловіка Вероніка Павлівна.
Останнім часом вона почала все забувати… Дні їхні стали одноманітні, схожі один на одного. Старі стали вони вже…
Щоранку на сніданок вони з чоловіком Геннадієм їли або варені яйця з бутербродами, або кашу, або сир.
Тому, якщо вчора старенькі їли кашку, то сьогодні треба сир викласти в тарілки, ложку сметани зверху покласти і трохи вершків, а то сухий сир не дуже смакує.
І з рештою їжі теж все було за планом.
Про дні народження їхніх старих знайомих, та про ліки, коли їх пити, у Геннадія в записнику все було записано.
І коли треба йти до лікаря, чи про інші якісь поїздки, то це теж тільки Геннадій пам’ятав…
– Вероніко, так ми ж учора з тобою вже й речі зібрали, ти що, забула? – Геннадій ласкаво взяв дружину за руку.
Вони були одружені вже понад п’ятдесят років і окрім один одного, тепер більше й нема в стареньких нікого… Далекі родичі живуть далеко. А дочки їхньої єдиної Ганни ще двадцять років тому не стало…
Вероніка ледь це пережила. Не дай, Боже нікому своїх дітей ховати…
Не дивно, під вісімдесят їй вже, іноді пам’ять відмовляє…
– Вероніко, ми ж з тобою на дачу зібралися, речі вже склали, завтра рано-вранці виїжджаємо, – Геннадій приклав долоню дружини до своєї щоки, але вона тут же забрала руку.
– Коханий, ти що?! – сказала жінка. – Я звичайно багато забуваю, але за кермо тебе більше не пущу! Досить, накаталися вже. Старі ми стали, у тебе серце, я переживаю…
Вероніка помітила, як Геннадій на обличчі змінився, змарнів одразу, погляд згас… Для нього завжди було важливо бути в строю.
І доки він за кермом – він живий, а якщо ні – це означає все, нема Геннадія Петровича. Був, і весь вийшов… Це Вероніка Павлівна точно знала.
– А чого я взагалі переживаю? – подумала жінка. – Що може з нами такого трапитися, якщо ми потихеньку поїдемо? Та й взагалі, навіть якщо й раптом щось, то може й на краще, отак, разом піти…
Втрачати нам уже нема чого, а зовсім одна я не хочу залишатися. Який у цьому сенс?
…Вероніка Павлівна ласкаво приклала свою руку до щоки чоловіка, взяла його руку.
– Любий, а втім давай поїдемо, що це я вигадала? Поїдемо як завжди і крапка! Ти не ображайся, це ж у мене буває таке часом, – і Вероніка Павлівна підбадьорливо посміхнулася до чоловіка…
…Виїхали вони на дачу на зорі. Дороги були вільні, машин майже нема.
Геннадій музику в машині увімкнув улюблену. У Вероніки аж настрій піднявся.
– Як добре, що ми поїхали! – подумала вона. – На дачі, напевно, все цвіте, а я вже думала, що більше цього й не побачу ніколи…
По трасі вони проїхали швидко, повернули на сільську дорогу – їхати залишилося зовсім трохи!
Вероніка вдячно подивилася на чоловіка.
– Це ж він мене переконав поїхати! – думала жінка. – Який же ж Геннадій у мене молодець!
Глянула Вероніка Павлівна на чоловіка уважніше, і оторопіла!
– Що це таке?! – тільки й подумала вона.
Як у сповільненій зйомці вона побачила, що Геннадію Петровичу видно стало недобре!
Їхня машина за якусь мить опинилася на узбіччі. Але всього цього Вероніка Павлівна не бачила…
…– Вероніко, ти що, заснула? – почувся голос Геннадія Петровича. – Ти мені скажи, у мене теж щось із пам’яттю, а як ми на дачі опинилися? Зовсім не пам’ятаю, як ми з траси звернули.
Вероніка Павлівна одразу відкрила очі.
– Як це так вийшло?! – подумала вона. – З нами, що нічого не трапилося?!
Вероніка Павлівна і Геннадій Петрович сиділи на дачних гойдалках посеред їхнього квітучого саду.
Тиша райська, тільки пташки щебечуть. І бджоли гудуть, перелітаючи з квітки на квітку…
Двері їхнього дачного будиночка раптом відкрилися, а там таке!
На порозі, освітлена яскравими променями сонця, стояла… Їхня донечка, Ганнуся, в простому бавовняному сарафанчику…
– Мамо, тату, ось і ви тепер зі мною! – здивовано вигукнула Ганна.
– Бачу, Ганнусю, батьки твої приїхали? – раптом пролунав голос із сусідньої ділянки. – Ну що ж, от і добре, давненько ми з ними не бачилися…
Вероніка Павлівна обернулася:
– Боже ти мій, та як же ж це можливо?! Галино Іванівно, це що, ви?!
Вероніка озирнулася на чоловіка:
– Геннадію, що це?! Наша Ганнуся, а це сусідка, якої вже давно нема! Ти щось розумієш?
Геннадій Петрович похитав головою.
– Ні, Вероніко, поки я взагалі нічого не розумію, може я сплю…
– Та ніхто не спить! – Ганна спустилася з ґанку. – Усі, хто вперше сюди потрапляє, спочатку отямитися не можуть. Ми ж думали, що життя минає, і все, а виявилося, що ні…
– Ну так, не знаю вже, як це виходить, але ми тут усі жити продовжуємо, – весело додала Галина Іванівна. – Он там Максимович живе з дружиною, колишній наш голова, пам’ятаєте його? Григорій Васильович мій теж тут, та всі, кого ми знали, звідти приходять і живуть тепер тут, поряд із нами.
В минулому ми схоже живемо, і в ньому немає, як ми раніше думали тих, хто у звичайному світі жити продовжує.
Зрозуміти, як це, поки що ніхто не зміг, хоч ми й намагалися.
Помітили лише, що сюди тільки ті потрапляють, хто з того життя пішов, зійшов із дистанції. Всі по життю далі попливли, річкою часу, а ми тут залишилися…
– Мамо, тату, ходіть швидше, дивіться, хто вас тут чекає! – Ганна винесла з дому двох їхніх чорних котиків, яких уже в тому житті давно з ними не було. – Вони теж вам дуже раді!
Вероніка Павлівна взяла кота на руки – він був теплий, м’який і голосно муркотів…
– Значить, он воно як! – подумала жінка. – Значить життя не закінчується! А я ж думала, що вже немає сенсу, а виявляється от воно як?! Все продовжується!
Вероніка Павлівна поправила волосся, подивилася на синє небо, яким повільно пливли пишні білі хмари і вдихнула смачне повітря, наповнене ароматом квітів…
…Який же ж прекрасний Великий задум і створений Господом світ!
І як багато ще виявляється є невідомого, такого, що треба всім пізнати.
Ось перша завіса вже й відкрилася перед ними…