Вероніка їхала додому до батьківського будинку, твердо вірячи, що все тепер буде добре. Їй начхати на те, що скажуть сусідки. Це її життя.
А добре, воно має обов’язково наступити, бо погано має скінчитися. У цьому вона була певна. Після чорного обов’язково біле.
А чорне вже було. Мами, її коханої мами не стало чотири місяці тому. Сашка зв’язався з її подругою доки вона їздила додому, навіть не підтримав її в такий скрутний момент. Тепер немає мами, подруги та Сашки. А вона сильна, виживе. Їй є заради кого жити. Через шість місяців має з’явитися малюк. Ось тому вона й має бути сильною.
Ось і дім. Ключ у Вероніки завжди із собою. Будинок батько будував сам, усі зручності у домі, навіть велика ванна. Старався для своєї міської дружини. Мати Вероніки була із міста, але село дуже полюбила. Так коли не стало чоловіка тут і лишилась.
Дивно, навіть не зачинено. Злодії? Вероніка тихо зайшла, озираючись і перевіряючи кожен куточок. Тиша, але якийсь дивний запах і дуже брудно. Так іноді пахло від вітчима. Але його мати вигнала перед тим, як її не стало. Він став дуже гуляти.
Добре, що нікого немає.
Вероніка поставивши свою валізу до своєї кімнати, там було не так брудно, взялася за прибирання.
З чого й розпочати. Коли вона виїжджала після похорону все було в порядку. Що тут коїлося. Купа брудного посуду із засохлими залишками їжі, пляшки.
Вода нагрілася. Вероніка склала весь посуд у великий таз і замочила. Знайшла великий мішок і згрібла туди всі пляшки та інший бруд. Зняла всі фіранки, вони були брудні, наче об них витирали руки, всю білизну. Поставила прання. Все інше кинула у ванну.
Раптом пролунали кроки та голоси. Вероніка прислухалася, це був голос вітчима. Та й вітчимом він їй ніколи не був. Мати стала з ним жити, коли Вероніка поїхала вчитися, а це лише два роки тому.
Вітчим був не один, це була Вєрка, перша гульвіса в їхньому селі.
-О, Вероніка. Як ти нам прибрала? А підлогу погано помила. Перемий. Що ти сюди приїхала? Ти нам не потрібна.
-Все. Розвертайся і йди. Ключ давай і забирайся.
-Це мій будинок. Я з Тамарою жив, а твоє місце у місті. Вона дружина мені була. Сама вали.
Вєрка теж намагалася щось розумне вставити в розмову, але була вже не а стані. Потім вона махнула рукою і впала. Вітчим почав її піднімати і теж упав. Вони почали сваритися.
Вероніка відчинила двері надвір і виштовхнула їх. Двері вона зачинила на засув, добре, що батько його зробив. Тепер можна спокійно продовжити прибирання. Ключ вітчим так і не віддав. Може, просто втратив, а може він і вдома лежить, треба буде пошукати.
Вероніка вирішила зібрати речі вітчима, що залишилися, в пакет. Їх було небагато. Куртка, чоботи, кілька брудних сорочок. Ключ випав із чобота. Дуже добре. Тепер усі ключі на місці.
Нарешті все блищало, як раніше, за мами. І не було вже цього запаху. У вікна віяв свіжий вітер. Від втоми Вероніка задрімала.
Її розбудив наполегливий стукіт у двері. Це видно вітчим повернувся, подумала вона.
Взявши пакет з його речами вона відчинила двері і кинула пакет до рук того, хто прийшов.
-Ось всі твої речі. Більше тут не з’являйся.
Але то був не він. Вітчим із Вєркою стояли осторонь. Це був їхній новий дільничний, Вероніка його не знала. Він її також.
-Надійшов сигнал. Пред’явіть документи, панночко.
-А Де ж Михайлович? Ви свої спочатку пред’явіть, може, ці вас найняли.
-Може пройдемо в будинок. У мене виклик.
-Михайлович навіть не пішов би на такий виклик. Добре, заходьте, тільки без цих.
Вероніка вже нічого не боялася. Все погане, що могло статися, вже сталося. А це так, нісенітниця.
Костя так звали нового дільничного перевірив документи. Все в порядку. Навіть будинок у власності Вероніки. Батько з матір’ю одразу після побудови його оформили на доньку. -А ці сказали, що ти увірвалася, їх викинула. А дім не твій. Хибний виклик.
-Я ж казала, що Михайлович навіть не пішов би на такий виклик. А де він?
-Підвищили його, в місто поїхав. Тепер я тут замість нього. Ще не всіх знаю, одразу після навчання сюди направили.
Вони не помітили, як перейшли на ти.
-А може чаю?
-А ці як?
-Зачекають. А ні так підуть, у Вєрки дім є. Правда, будинком його навіть не назвеш.
-А ти начебто тільки приїхала, а всіх знаєш.
-Я ж виросла тут. Усі мене знають, я всіх. Добре, що приїхала, бо рознесли б увесь будинок. Тільки видно не чекали на мене. Але обставини так склалися. Тут тепер і житиму. Ось на роботу піду в понеділок влаштовуватись, якщо візьмуть. А поки що порядок треба навести біля будинку. А то ці наробили тут справ.
-Якщо що звертайся.
-І ти теж. Я про всіх знаю, розповім, якщо треба. Але в нас тут завжди тихо. Ну Вєрка іноді бузить.
-А Василь?
-Який Василь? А. Він спокійний раніше був. Зараз не знаю. Мама його вигнала, коли він почав гуляти.
-Ти не хвилюйся, вони більше не сунуться.
-Та я і не боюся. Це мій будинок. А ці тут ніхто.
Костя пішов, обіцявши з Василем поговорити.
Василь і справді більше не показувався, навіть близько до будинку не підходив. Правда двічі заходила Вєрка, шукала його. А Василь взагалі кудись зник. Виїхав видно.
Костя почав іноді заглядати, то на чай, то розпитати про когось. Так і почали спілкуватися.
Вероніка працювала у бібліотеці при будинку культури. У її положенні вибирати не доводиться. Зате спокійно.
Костя помітив її живіт, що округлився, але виду не подав. Просто став більше їй допомагати, то важку сумку допоможе донести, то ще щось. Восени допоміг картоплю копати, Вероніка вже зовсім не могла нахилятися.
-Може мені залишитися в тебе, а то мало що?
-Дякую. Але мені якось незручно, хоч і страшно.
-Все. Тоді я залишаюся.
-Дякую. Ти стільки для мене робиш. Навіть Сашко так про мене ніколи не дбав.
-Сашка це майбутній батько?
-Так. Але він ніколи ним не буде. Я йому нічого не сказала, не встигла. Точніше ми розлучилися, а потім я дізналася, що чекаю на дитину. Але нам зрадник не потрібний. Ми самі впораємося. І подруги в мене також немає. Вони, мабуть, тепер разом.
-А може, я буду батьком. Я так звик до тебе, ти така гарна, вродлива, сильна. Господи, що я говорю. Потрібно, напевно, не так.
Костя, ще щось говорив і говорив. Вероніка сміялася. Костя теж.
-Ну не вмію я говорити. Коротше. Давай одружимося.
-Добре. Я подумаю. Вранці скажу.
Вранці Вероніка вже була в лікарні, на світ з’явилася маленька дівчинка.
З пологового будинку їх зустрічав Костя з великим букетом квітів і маленькою коробочкою, в якій лежала обручка.
-Тату, приймайте дитину.
Костя взяв на руки пакунок із великим рожевим бантом.
-Ну що дівчата, згодні на мою пропозицію?
-Згодні.
Все погане закінчилося, бо воно не вічне. Костя одразу став чоловіком та батьком. Сашко так і не дізнався ніколи про доньку.
А донька ніколи не дізналася, що Костя їй не рідний тато.