Оля стояла на зупинці – тролейбуса не було. – Вас підвезти? – біля зупинки раптом пригальмувала машина. Оля замотала головою і зробила крок назад. – Сідайте, дівчино! – наполягав водій, але Оля відвернулася. -Настирний який! – подумала вона. Яке ж було її здивування, коли за кілька днів до неї на зупинці підійшов той самий водій

В той день погода була погана: холод, дощ, вітер – тільки снігу не вистачало.

Оля стояла на зупинці і безнадійно вдивлялася в далечінь – тролейбуса не було.

-Вас підвезти? – біля зупинки раптом пригальмувала машина.

Навіть не намагаючись роздивитись, хто там сидить, Оля замотала головою і зробила крок назад. На відміну від подружок-однокурсниць, вона дуже побоювалася сідати в машини до незнайомих людей.

-Сідайте, дівчино! Вам до метро ж? – наполягав водій, але Оля відвернулася, даючи зрозуміти, що розмова їй не цікава.

Тим часом до зупинки під’їхав тролейбус, і залицяльнику хоч-не-хоч довелося прибирати машину.

Напевно, Оля забула б цей випадок, якби наступного ранку історія не повторилася наче під копірку. Але цього разу їй вдалося розглянути, що за кермом був дуже симпатичний, хоч і не молодий, на її погляд, чоловік.

-Настирний який! – Подумала вона, але в машину так і не сіла.

Яке ж було її здивування, коли за кілька днів до неї на зупинці підійшла людина, в якій вона впізнала водія машини.

-Не лякайтесь! – сказав він. – Ви насправді мені дуже сподобалися. І мені було шкода дивитися, як ви мокнете. Але якщо ви категорично не хочете, щоб я вас підвіз, можна я з вами поїду до метро на тролейбусі? Мене Олексій звуть.

Тоді Оля знизала плечима – не шкода, тролейбус загальний, але вперше глянула на чоловіка з цікавістю. А коли за тиждень він знову з’явився на зупинці, змінила гнів на милість і посміхнулася йому…

Олексію було тридцять чотири роки, Олі – двадцять один, але вони дуже легко порозумілися. Це було дивно, тому що Олі завжди було важко спілкуватися з ровесниками чоловічої статі – популярністю вона не користувалася, шанувальників не мала. Вона дуже переживала, що в неї ще ніколи не було шанувальника і слова бабусі “Та які твої роки!”, сприймала як глузування. І ось – Олексій.

-Але ж я негарна, – дивувалася Оля. – На мене ні в школі, ні в інституті ніхто не звертав уваги!

-От і чудово! – сміявся Олексій. – Мені пощастило, що навколо тебе були сліпі люди. А я бачу, що ти найкрасивіша!

Не тільки Оля дивувалася, що в ній гарного – її однокурсниці теж мало не в очі казали, що Олексій, такий видний чоловік, міг знайти когось краще, а не її…

-Хоча… Він же старий… Хоч і багатенький, – шепотіли одні. – Зараз-то він за нею бігає, а скоро вона за ним горщики виноситиме.

-Та зараз! Кине вона його! Тільки гроші їй і потрібні! Не просто ж так вона з ним! – сумнівалися інші.

Але про те, що її подружки підозрюють у меркантильності, Оля навіть не здогадувалася. Напевно тому, що це було дуже далеко від неї – вона справді закохалась у Олексія.

А гроші… Гроші він заробляв чесною працею: удвох із мамою вони ще в дев’яності почали робити тістечка та торти на замовлення і тепер володіли двома кав’ярнями, де продавали авторські солодощі.

Оля з величезним задоволенням погоджувалася попити каву з тістечком – вона любила солодощі, завжди раділа, коли Олексій підвозив її до інституту на машині або забирав після занять – це було краще, ніж мерзнути на зупинці, але категорично відмовлялася від будь-яких подарунків, крім квітів.

Олексій був дуже здивований, коли вона з обуренням відмовилася від скромного золотого ланцюжка і попросила надалі не ображати її подібними презентами. Навіть на свята.

-І що він тобі подарував? – запитували подружки Олю після дня народження.

-Я попросила книгу мого улюбленого письменника, – чесно відповіла вона, і подружки зігнулися від сміху:

-Супер! Яка ж ти розумна! Так професійно мужика на гачок чіпляти!

-Ви про що?

-Ну як же? Тепер він зрозуміє, що ти не дешева, що тебе сережками і каблучками не візьмеш. І взагалі, ти не така.

Оля знизувала плечима і відходила вбік.

Їй чомусь ніхто не вірив. Гаразд, безглузді однокурсниці, які спали і бачили, як зловити у свої сіті олігарха, але ж і родичі! Родичі теж щиро вважали, що Оля “підчепила” багатого чоловіка. А те, що старший – то це навіть добре: раніше сама залишиться.

Ніхто не чув її запевнень у тому, що ніякого розрахунку з її боку немає, їй підморгували, сміялися і казали:

-Звичайно! Звісно! Ні-я-кого!

-Ну як? Як мені їм довести? – запитувала вона у розпачі в Олексія, але він несподівано відповів:

-А навіщо? Навіщо доводити їм? Вони все одно будуть бачити те, що хочуть бачити. Головне, що я в тобі впевнений.

І Оля поступово заспокоїлася.

…Минуло кілька років. Оля з Олексієм жили дуже добре, у них вже була красуня-дочка, і вони подумували про те, щоб народити їй братика, коли після чергової кризи Олексій опинився на межі банкрутства – його кав’ярні могли закрити через борги будь-якої миті. Терміново були потрібні гроші – або брати кредит, або шукати знайомих.

Тоді Оля, не роздумуючи, продала квартиру, що залишилася від діда і віддала гроші чоловікові. І знову родичі обрушилися на неї:

-Ти нормальна? Ось відновить він бізнес, підніметься на ноги – і кине тебе з дитиною! Чи мало таких випадків? Про що ти взагалі думала? Тепер підеш – на вулицю?

-І що ти їм відповіла? – спокійно поцікавився Олексій, коли засмучена Оля передала йому ці слова.

-Ну… Я сказала, що вони завжди бачитимуть те, що хочуть бачити. А я в чоловікові певна. І, принаймні, тепер мені ніхто в меркантильності не дорікає…

-І це дуже цінно! – засміявся Олексій і обійняв дружину.

…Хоч би як хотілося доброзичливцям, щоб їхні слова справдилися, але справи в Олексія налагодилися, а дружину він кидати навіть не думає.

Вони живуть, як і раніше, дружно і нікому нічого доводити не збираються. Навіщо? Один в одному вони впевнені, а люди нехай думають, що хочуть. Це їхнє право.

А ви як вважаєте?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.