Великий чорний джип зупинився біля похилених кованих воріт. Молодий чоловік в короткій шкіряній куртці і чорних рукавичках вийшов з машини і швидким кроком попрямував прямо по доріжці. Він йшов, часто озираючись, намагаючись знайти когось. Одинокий перехожий з подивом поглядав на хлопця. – Володька? – почув юнак за спиною і обернувся. – А чого це ти тут? Річниця ж 2 місяці тому була

Величезний чорний джип зупинився біля похилених кованих воріт. Молодий чоловік в короткій шкіряній куртці і чорних рукавичках вийшов з машини і швидким кроком попрямував прямо по доріжці. Він йшов, часто озираючись, намагаючись знайти когось.

Одинокий перехожий з подивом поглядав на хлопця.

Раптом чоловік зупинився, підняв комір і голосно сказав:

-Привіт мамо. Ось я і прийшов.

Дві самотні верби далеко на краю яру зашуміли на вітрі, перебираючи листям: “Прийшов”.

Володя відчув цю тишу всім тілом і закинув голову до неба. Хмари. Білі. Ватяні. Вони пливли далі, не помічаючи його на цьому п’ятачку землі. Сліз не було. Був комок. Тягучий і розростаючийся.

-Володька? – почув юнак за спиною і обернувся.

-Дід Ігор. Здрастуй. Я.

Ігор Анатолійович жив у брата по сусідству, коли Володька був зовсім маленьким. Ігор Анатолійович цурався людей, насував все нижче кепку і на людях мало з’являвся.

-А чого це ти тут? Річниця два місяці тому була?

-Я…, – Володимир замовк і не знав що відповісти.

-На поминки сім років тому не приїхав, а зараз то чого? У сестри був?

-Ні, у Рити не був.

-Все справи, дід Ігор, справи, – повторив протяжно молодик.

-Справи! Ось і у мене справи, я піду, – діловито перевалюючись, дід поплентався зі своїм відром в руках далі.

Володимир сів на лавку. Мовчки став дивитися на пам’ятник, розглядаючи фотографію. Мати і тут була в тій самій хустці. Синій. З червоними цятками квітів. Володька любив цю хустку. Вона була для нього в дитинстві дороговказною зіркою. Завжди і скрізь. Хустка. Він був єдиним цілим з матір’ю. І пах нею, коли вона його обіймала і притискала до себе.


Коли Володьці виповнилося шість років. Мати взяла його з собою на ярмарок, купити куртку в школу і шапку за розміром. Батькова була хлопчику занадто велика і занадто стара.

Володька чіплявся за поділ материної спідниці і тягнув її вниз.

-Синку, не тягни, – просила мати.

-Я боюся загубитися. Народу багато, – виправдовувався син.

-А ти на хустку дивись, якщо загубишся, то побачиш. Я на місці стояти буду. Хустка у мене помітна.

Володька заспокоївся і відпустив поділ. Мати ходила від прилавка до прилавка і торгувалася. Володька теж дивувався, розглядаючи різноманітні товари. Задивився. Хлоп – хлоп очима. Нема матері. Хотів злякатися. Потім згадав про хустку і поліз на стіг біля стайні. Стоїть мати. Хустка і, правда, помітна. Оглядається. Володька сліз з копиці і бігти.

-Знайшовся? – притискаючи до себе, пестила мати, – підемо, шапку бачила недорогу.


-Так і сидиш? – Володя відкрив очі. Ігор Анатолійович повертався назад. Він залишив тару біля хвіртки і сів з чоловіком поруч.

-Снитися почала, немов пливе від мене вдалину і хустка синя її вабить мене. Ні спати, ні їсти не можу. Хустка перед очима. Ось і прийшов. Може, пробачить.

Верби на краю яру знову зашуміли: “Пробачить, пробачить”.

-Е-е, – дід Ігор хотів було поплескати хлопця по плечу, але стримався. В тій хустці її і… Ти себе пробач. Вона що, їй зараз все одно. А у тебе душа болить. Мабуть дорослий ти став. Це добре. Бережи себе. Поговори з нею, очисти душу, а я піду, справи.

Володька кивнув і хотів вже закрити очі.

-А до Рити зайди. Вона на останні гроші зробила пам’ятник цей, огорожу бачиш якусь поставила.

-Дід Ігор, передай їй це, я поїду зараз, – Володька дістав гаманець і вийняв всю готівку. – Передай, будь ласка, соромно мені.

-Ні, синку, сам. Я тут не провідник. Брат з сестрою бачитися повинні. Нехай п’ять хвилин, але рада буде вона. Зла на тебе не тримає. Вона на матір сильно схожа стала.

Володимир ще трохи постояв і пішов.

Старша сестра і, правда, стала з віком схожа на матір. Володя трохи зам’явся на порозі. Хустка. Синя. У цяточку.

-Володька, рідненький, – кинулася вона до нього і обняла. Стиснула, що було сил і покотилися по шкіряній куртці тихі сльозинки.

За столом трохи поговорили. Володимир почав збиратися, залишив грошей, хоча сестра не бажала брати.

-Рито, а хустка ця у тебе звідки?

-Так матері хустка ця. Дві було таких. Одну вона носила, а другу тільки на ярмарок одягала, – сестра з надією дивилася на брата. – Ти приїжджай частіше. На риболовлю з Миколкою сходіть.

-Справи, Рито, справи все. Бізнес в гору пішов. Якщо грошей потрібно, ти не соромся. Я допоможу.

-В гору – це добре. Головне не з гори. Так, що я. Дітей шкода. Школу у нас закрили. У райцентр возимо. За синів лячно. А я…

-А зі мною не хочеш?

-Ой, ні, Володю, ми тут звикли. Ти знай, що ми у тебе є, і завжди тобі раді, а інше – справа така.

На зворотному шляху мелькали у вікні автомобіля дерева. Рання осінь фарбувала все навколо. Серед ялинок раз у раз Володі здавалося, що йде від нього матір або сестра вже не розгледиш і миготіла синя хустка.

Через тиждень Володі подзвонив Микола, чоловік Рити, і повідомив, що її більше немає. Серце. Коли Володимир поклав трубку, він підійшов до вікна і подивився вдалину.

Не мати кликала, не її синя хустка. Хустка сестри. Синя. У цяточку…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.