Василь прийшов додому з роботи, зібрана валіза вже стояла біля порога, а дружина сиділа на дивані. – Знову? – запитав спокійно Василь. – Не баламуть, будь ласка, – різко відповіла Галя. – Ти краще скажи, чому я знову повинна тебе чекати довше звичайного? – Пробки ж всюди. – Знову у нього пробки? Щовечора – пробки. Все. Мені набридло. Я зібрала валізу і йду від тебе

Коли Василь прийшов додому з роботи, зібрана валіза вже стояла біля порога, а дружина сиділа на дивані з надутими щоками.

– Знову? – запитав спокійно Василь.

– Не баламуть, будь ласка, – різко відповіла Галя. – Ти краще скажи, чому я знову повинна тебе чекати довше звичайного?

– Пробки ж всюди.

– Знову у нього пробки? Щовечора – пробки. Все. Мені набридло. Я зібрала валізу.

– Бачу, не сліпий, – кивнув чоловік. – Дозвольте поцікавитися, на цей раз хто з нас від кого йде, ти від мене, чи я від тебе?

– Цього разу йду я! – відрізала Галя. – Від тебе не дочекаєшся. Ти ж знову скажеш, що підеш вранці, тому що ввечері великі пробки. А ще скажеш, що на ніч йти – погана прикмета. Так?

– Звісно. Чоловіки з родини йдуть вранці, зі свіжою головою. Тоді вже це буде точно – раз і назавжди. А зараз, дійсно, пробки кругом. До мами ти точно не доїдеш, а на вулиці ночувати – не бездомна ж. Так що, чекай до ранку.

– Знаєш, що … – Дружину дратувало в чоловіку все, це було зараз видно неозброєним поглядом. – До ранку ще дожити треба. А йти треба відразу, як вирішила. Все. Пора це закінчувати. – Вона напружила своє тіло, щоб встати з дивана, але чомусь не встала. Напевно, завадив чоловік, своїм питанням.

– Що пора закінчувати?

– Мої муки. Скажи, за що мені доля всучила саме тебе?

– Сама знаєш за що, – знизав плечима чоловік.

– Ти на що натякаєш?

– На те, що ти сама мене на собі одружила.

– Я? – Галя закипіла від обурення. – Я одружила?

– Звісно. Ти ж перша мені натякнула.

– На що?! Ми були з тобою просто друзі! І раптом … Потрапив, розумієш, в лікарню … Подумаєш … Я тебе просто пошкодувала. Принесла поїсти … Нічого я не натякала. Це все ти…

– Що я?

– З’їв, те що я приготувала, і похвалив. Хто тебе просив хвалити дурну дівчину? У нас від похвал, знаєш, як дах зносить? Тому все і закрутилося …

– Ти, здається, щось, переплутала, Галюня, – глузливо сказав Василь. – Спочатку ти мене нагодувала, в моєму гуртожитку. І мене через годину скрутило. Та так, що я в лікарню потрапив.

– Так?

– Так Так. І хвалив тебе не я, а лікар, за те, що ти чесно зізналася, що ти мене нагодувала. Пам’ятаєш?

– А ти-то звідки це пам’ятаєш? Ти ж із зеленим обличчям лежав, на цьому ліжку з гуртожитка.

– Мені хлопці розповіли. Весь гуртожиток потім ще місяць сміявся. Коли згадували твої домашні в лапках пельмені. Ти їх, виявляється, на ринку купила. Здогадалася.

– Так ти ж голодний був. Тебе потрібно було нагодувати.

– Ну і як? Нагодувала?

– Ну і нехай. Все одно, я вийшла за тебе через жалість. Я ж винуватою себе відчувала. А тепер розсьорбувати. Все я пішла.

– А пробки? – Вася дістав мобільний телефон. – Зараз подивлюся, скільки там балів? Може вони вже розсмокталися?

– Що? – усміхнулася Галя. – Чекаєш, не дочекаєшся, коли я піду?

– Та ні. Просто не хочу знову їхати за тобою серед ночі. Пам’ятаєш, останній раз, коли ти знову йшла, де я тебе знайшов?

– Ну і що?

– Ти навіщо на людину в формі накинулася?

– Через жалість до собаки. Він же цю собаку ногою штовхнув.

– Це була його собака. Службова. Він її так виховував. Вона на людину кинулася, а він її штовхнув. Так треба було.

– А ти звідки знову все знаєш?

– Так мені ж там у відділенні співробітники і розповіли. Розповідали і чаділи від сміху. Коли я тебе забирав.

– Подумаєш, забирав він. Ну, що там твої пробки?

– Сиди поки. Чекай. Дев’ять балів.

– Що за життя пішло !? – Дружина раптом схопилася з дивана, схопила зібрану валізу і закинула її на шафу. – І все через жалість. Пошкодуєш кого-небудь, так тебе або в клітку, або заміж. Піти з родини захочеш – пробки кругом. Коли це все закінчиться?

– Вранці і закінчиться, – знизав чоловік плечима.

– Що закінчиться?

– Все закінчиться. І твої муки закінчаться. Вранці голова буде свіжа, думки ясні, образи здадуться дурними. Ти мені краще скажи, поїсти вдома щось є.

– Звісно. Пельмені. Домашні.

– Не на ринку, випадково, купила?

– Я тобі зараз як дам … – Дружина, раптом, хмикнула. – Так … А ось якби я тоді в цьому гуртожитку тобі невідкладну допомогу не викликала, що б тоді з нами було? Цікаво …

– Що, що … – Вася теж посміхнувся. – Те ж саме і було.

– Чому це?

– Тому що чоловіки, які в гуртожитку жили, вони знаєш які живучі? Ми ще й не такі пельмені на риках купували. Синього кольору. А твої, всього лише, прострочені були на тиждень.

І тут Вася з Галею розсміялися …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.