Василь повечеряв і повільно пішов у свою кімнату. Він поставив свічку біля фотографії дружини, сів на табурет і важко зітхнув. – Ось, Танюша, пройшов сороковий день. Погано мені без тебе, – з гіркотою подумав він. Його роздуми перервав телефонний дзвінок. – Тату, завтра до тебе Сергій приїде. Тож зустрічай! – Дочко, – застиг від несподіванки Василь. – У мене інші плани. – Тату, він уже в поїзді. Дід Василь похитав головою

Дід Василь повечеряв і повільно пішов у свою кімнату. Там він поставив свічку біля фотографії дружини, сів на табурет і важко зітхнув.

-Ось, Танюша, тиждень тому пройшов сороковий день. Погано мені без тебе… – з гіркотою подумав він.

-Пора і мені слідом за тобою. Що мені тут робити? Діти дорослі. У них своє життя. Я їм тільки в тягар. Нічого мене тут не тримає. З господарства залишилася одна курка, та й то стара, навіть у суп не годиться. Я її до сусіда знесу. Літо почалося, тепло. З поминками легше буде…

Його роздуми перервав телефонний дзвінок. Невдоволено Василь узяв слухавку. Дзвонила дочка.

-Тату, завтра до тебе Сергій приїде. У нього канікули. Хлопчик великий, чотирнадцять років. По господарству допоможе. Ми вас відвідувати будемо. Тож зустрічай.

-Дочко, – застиг від несподіваної новини старий. – Я, напевно, не впораюся. У мене інші плани.

-Тату, він уже в поїзді. Ми зайняті. Дуже потрібна твоя допомога. Приглянь там за ним, – категорично заявила донька. – Заперечення не приймаються. Завтра зустрічай. Ми на зв’язку.

Дід Василь похитав головою, відкрив заначку і подався до крамниці. Внука годувати треба…

В перший день по приїзді, Сергій оглянув невелике, осиротіле дідове господарство і здивувався.

-Дідусю, що в тебе двір такий зарослий? Суцільний бур’ян, мотлох скрізь розкиданий?

-Та бабуся твоя довго слаба була, потім її не стало. А зараз, – дід махнув рукою. – Кому це треба? Не стане мене скоро. Самотньо їй без мене.

-Гаразд, діду, роби як хочеш, – погодився з ним онук. – Тільки от не стане тебе, люди прийдуть на поминки, а у дворі суцільний безлад. Соромно ж. Порядок наведемо, грядки покопаємо та й вже тоді роби що хочеш.

-А грядки навіщо? – здивувався дід Василь.

-Як навіщо? Посадити цибулю і таке інше. Ти не знаєш, як у магазинах все дорого? Не стане тебе, а треба поминати? Якщо все з міста тягнути, жодних грошей не вистачить. Ось понасаджуємо, виростимо і давай із богом.

Дід Василь задумався, почухав потилицю. Онук мав рацію. Вводити дітей у зайві витрати не хотілося. Робити нема чого, треба трохи почекати.

Робота закипіла. Через тиждень двір був прибраний і город упорядкований. Але трапилося непередбачене. Сергій заслаб.

-Дідусю, дуже супчика курячого, домашнього хочеться, – тихо прошепотів онук. – Він силу надає. От поїм і одужувати буду.

-Та не маю я птиці. Одна курка стара залишилася. Та який із неї суп? – розгубився старий.

-А ти до сусіда сходи, я з ним домовився, – мало не видав себе Сергій, – він обіцяв десяток курей і одного півня тобі дати. До речі, він і козу має. Мені б молочка козячого попити треба. Дуже воно цілюще.

Сергій одужав швидко. Свіжі продукти допомогли.
За тиждень дід занепокоївся.

-От не стане, куди худобу подіти?

-Сусіду віддаси, не проблема, – сміявся онук.

Надвечір Сергій притягнув маленького цуценя.

-Слабенький цуцик якийсь, – сказав дід Василь, розглядаючи нового мешканця. – І що з ним буде коли не стане мене?

-Не бійся, дідусю, – швидко придумав Сергій. – Виходимо, відгодуємо його. Потім нехай бігає селом. Добрі люди голодним не залишать.

Цуценя було дуже слабе. Довелося його виходжувати, вставати та годувати навіть уночі. По черзі дід Василь і Сергій доглядали його. Виходили. Цуценя зміцніло, бігало по двору і з радісним гавкотом, зустрічало господарів. Життя з ним стало веселішим.

До кінця літа приїхала донька. Допомогла зібрати врожай. Усе склали для зберігання, зробили запаси.

А перед від’їздом вона принесла кішку, в якої скоро мали зʼявитися кошенята.

-Ти навіщо мені її принесла? Вона окотиться незабаром. Що я з ними робитиму? – обурився дід Мирон.

-Ну, тату. Не лишати ж її. Пам’ятаєш, як мама котів любила? У вас завжди дві кішки жили, – заперечила донька. – Ми з Сергієм поїдемо, йому в школу пора. На осінні канікули він тебе відвідає, кошенята підростуть. Ми їх по сусідах роздамо.

Літо пролетіло швидко. Дід Мирон провів рідню, сплакнув трохи на прощання. Підійшов до фотографії дружини, поставив свічку і сів на табурет.

-Знаєш, Танюша, – звернувся він до дружини. – Ти не ображайся, але не можу я зараз до тебе. Треба почекати трохи. Он Сергій скоро приїде. Та й курей хто годуватиме? Сусід своїх так собі годує, а я добірною пшеницею. Бачила б ти, які вони яйця несуть, диво. Ніхто таких не має.

Дід Мирон визирнув у вікно. Біля хвіртки лежав вже досить великий цуцик.

-Собака у мене з’явився. Я її виходжував, вимахав он. Куди його подіти? Шкода ж. Без мене пропаде, – продовжив він. – Сергій наш часто слабий. Йому козяче молоко дуже допомагає. От думаю козу у сусідів купити. Приїде, попʼє молочка домашнього.

Дід Василь прислухався. З кімнати почулося нявкання кішки.

-Тань, здається, почалося. Піду, глянути треба. От же ж. Що мені робити з ними? – старий, човгаючи ногами, побрів у кімнату. – От же… Ой уже двоє…

Дід Мирон сів навпроти кішки. Взяв у руки кошенят і, посміхаючись від радості, поклав їх до матері.

-Їжте, вам треба сил набиратися…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.