Павло здійснив вчинок, про який не може забути вже понад п’ятнадцять років. Це не дає чоловіку спокою, самоповаги та періодично позбавляє сну.
Він – чоловік, який пішов від дружини у дуже важку для неї хвилину. Накрутив себе безглуздими думками, злякався, що його життя перестане бути комфортним, пожалів себе коханого, а про неї не подумав.
Ні, він не переживає цими спогадами щодня та щохвилини. Але дуже часто заходить в соціальні мережі, а там – вона, його колишня дружина Валя: гарна та щаслива. Чоловікові стає так соромно і прикро, що він не знає, куди подітися.
Павло та Валентина після весілля жили у будинку у тещі Алли Іванівни. Жили дружно, без особливих проблем цілих дев’ять років. Дітей не нажили, хоч дуже хотіли. Проблем у подружжя не знайшли, але Павло хоч і не говорив, але був упевнений, що у відсутності дітей винна саме дружина.
Алла Іванівна прийняла зятя як сина. Ставилася з любов’ю, поважала, дбала в міру своїх сил, бо часто й тяжко нездужала. Якщо комусь і діставалося у сім’ї, то це Валентині. Мати сварила дочку, коли та не подала чоловікові обід вчасно, погано погладила сорочку або забарилася з прибиранням.
Валя не ображалася. Вона так любила маму, що будь-які причіпки приймала з посмішкою, обіймала маму і говорила:
– Мамочко, я все виправлю. Тільки не хвилюйся.
Якось Валентина поділилася з чоловіком:
– Не уявляю, Павле, як я житиму, коли мами не стане. Ближче за неї в мене немає нікого на світі.
Якби Валя знала, як чоловік відреагує на її слова, вона нічого подібного йому не сказала б. Але … Чоловіки – народ вразливий. Павло вхопився за слова дружини і почав роздумувати.
– Ясно. Коли теща піде в інший світ, всі проблеми ляжуть на мене. Дружина плакатиме, переживатиме. Любити мене перестане: не до того їй буде. А мені крутися, працюй день і ніч. Дивись на її вічні сльози.
І стало Павлові себе на той момент так шкода, що він мало не розплакався.
Тепер він розуміє, що це був чистої води егоїзм, але тоді…
Через якийсь час Алла Іванівна справді занедужала. І згодом тещі не стало.
Валентина повідомила про це Павла, коли той був на роботі. Говорила щось про похорон, але чоловік її не чув. У голові звучало зовсім інше:
– Все, це кінець. Почалося!
Павло збрехав дружині, що прямо зараз прийти не може і поклав слухавку. Потім один блукав містом до півночі і все думав: Що робити?
Додому зайшов крадькома. Валентина не плакала, мовчки готувала поминки. Павло взяв якісь речі і пішов до батьків.
На похорон він не пішов. З’явився лише за тиждень: прийшов за іншими речами. Дружині швидко сказав, що житиме у своїх – і тут же пішов. Спочатку йому було легко та спокійно. Чоловік був навіть радий, що не чує сліз чи чогось ще. Він повністю виправдовував свої дії:
– Я просто не хочу її турбувати. Валі треба побути одній…
Чоловіки на роботі казали:
– Та все нормально, вона заспокоїться і покличе тебе назад.
Але нічого такого не сталося. Валя не лише не кликала, а й побачитися не хотіла.
Минув час.
Якось Павло поїхав на курорт. Зустрів Юлю, одружився. Їхній малечі скоро два роки. Здавалося б: живи, та радій!
Але… совість не дає Павлові спокою за те, як він вчинив з Валею. До речі, вона також живе не одна. Колишня дружина має сина-школяра.
Досить часто Павла думає, що цей хлопчик – його син. Але, точно, він цього не знає. І спитати він не може…Соромно…