-Зіна! Зіна! Де ти є? Ну все Зіна, я йду!
Ігор спробував підвестися з ліжка і знову ліг на подушку.
Дуже хотілося пити, але Зіна чомусь не відгукувалася.
Зазвичай, саме вона приносила йому воду після його вчорашніх веселощів, але сьогодні, її чомусь не було.
Хвилин десять він невдало намагався докричатися до дружини, але в нього нічого не вийшло.
Ігор абияк встав з ліжка.
Він поплентався на кухню. Ледве діставшись до крана з водою, Ігор набрав повну чашку і став пити так, наче щойно побував у пустелі.
В голові трохи прояснилося й Ігор, тільки зараз помітив, що на кухні щось змінилося.
Він глянув на плиту, де зазвичай стояли каструлі з чимось смачненьким, але сьогодні плита була порожня.
Ігор подумав, що Зіна, швидше за все, поставила все в холодильник.
Підійшовши до холодильника, він відкрив дверцята і був неприємно здивований.
Там не було ніяких каструль, контейнерів, чи тарілок. Та там взагалі, в принципі, нічого готового не було.
Ігор не розумів, що відбувається.
Такого він не бачив з того часу, як одружився із Зіною, а це, сталося сім років тому.
Ось з тих пір він і був за дружиною, як за стіною. Саме так, а не навпаки.
Зіна, тягла все на собі – будинок, город, дітей, чоловіка. При цьому вона ще встигала працювати і приносити в сімʼю левову частину сімейного бюджету.
Ігор теж працював, але не дуже охоче. Місця роботи він міняв досить часто. То не подобалося начальство, то умови, то зарплата…
Зіні, це, звичайно, не подобалося, але вона мовчала.
Ігоря це цілком влаштовувало. Він взагалі вважав, що Зіна має дякувати йому. Все-таки коли він одружився з нею, у Зіни вже було двоє дітей і якби не він, на його думку, то сиділа би вона сама все життя.
Тому що з таким причепом вона наврядчи комусь була потрібна, а тепер і поготів. Через два роки спільного життя у них народилася дочка і тепер виходило, що “причіп” Зіни став ще довшим.
Ігор, обстеживши кухню і не знайшовши нічого їстівного вирішив, що треба сходити в магазин і купити собі якого ігристого, а заразом прихопити дещо з продуктів, тому що Зіна, зважаючи на це все, зовсім знахабніла.
Ігор поплентався до спальні, де стояла шафа з одягом.
Відкривши шафу, він раптом побачив, що на полиці, де раніше лежали речі Зіни, нічого не було. Полиця була повністю порожня.
Немислима здогадка раптом осяяла Ігоря і він забувши про все, побіг у кімнату дітей.
Одягу, як і іграшок, не було…
Від подиву, Ігор сів на акуратно заправлене ліжко старшого сина. Думки вихором крутилися в його голові і він ніяк не міг їх упорядкувати.
Зі всього побаченого виходило, що Зіна пішла.
Ця думка ніяк не могла вкоренитися на голові Ігоря.
-Як вона могла піти? Куди? Навіщо? – думав він.
Тисяча питань і ні однієї відповіді.
Він підскочив, нашвидкуруч переодягнувся, привів себе у відносний порядок і побіг до своєї матері, яка жила в цьому ж селі, але на іншій вулиці.
Останнім часом у нього з матір’ю зовсім не було порозуміння, але куди ще бігти за порадою, Ігор просто не знав.
Хвіртка у матері була закрита на клямку. Це було трохи дивно, бо мати закривала її на клямку тільки на ніч.
Ігор знав, що відкрити її самому йому не вдасться, тому почав стукати в хвіртку.
Стукати довелося довго, але нарешті двері в будинку відчинилися і вийшла його мати.
Ігор, від нетерпіння переминався з ноги на ногу, але мати не поспішала відкривати.
Вона стояла на ґанку і навіть не намагалася підійти до сина.
-Мамо, ну ти чого не відкриваєш? Я вже скільки он стою, – невдоволено сказав Ігор.
Надія Андріївна подивилася на сина і спокійно відповіла:
-А навіщо ти прийшов?
Ігор застиг від здивування.
-Як це навіщо, мамо? Я взагалі то до рідної матері прийшов, а не в чужий дім!
-От я й питаю, навіщо прийшов? Знову гроші просити будеш? Так нема в мене. Витратила. А що не встигла, ти вже витяг давним-давно…
Ігорю стало незручно.
-Та годі тобі мамо, ти ж знаєш, що я віддам.
-Дивно синку, дивно, але я цього не помічала. Ні разу ти нічого не віддавав.
Ігор розізлився.
Мало того, що мати не пускала його навіть у двір, то взялася ще притикати грошима! Та й чи багато їх було!
Раптом, на свій сором, він зрозумів, що багато…
Відколи Ігор став гульбанити, він постійно тягнув гроші то в Зіни, то в матері.
-Добре, мамо. Пусти мене і поговоримо, а то перед сусідами незручно.
Надія Андріївна, допитливо подивилася на сина.
-Ні, синку. Ти вже вибач, але я ні про що говорити не хочу. Іди додому, поговоримо наступного разу.
З цими словами вона зачинила двері.
Ігор, хотів був почати стукати в хвіртку знову, але побачив на сусідській лавці кількох бабусь, які з цікавістю спостерігали за тим, що відбувається.
Ганьбитися ще більше не хотілося і він, розвернувшись, побрів додому.
Будинок зустрів його тишею й холодом.
Зазвичай, у них завжди було галасливо і весело, тому сьогоднішня тиша гнітіла і лякала водночас.
Цілий день Ігор чекав, що Зіна повернеться, ну чи хоча б прийде за чимось, але цього не сталося.
Вперше за довгий час Ігор ночував сам.
Наступного ранку, розізлившись на весь світ, Ігор знову почав гульбанити. Так продовжувалося тиждень.
Зрештою, він заспокоївся і спробував повністю переосмислити своє життя. Він вирішив, що більше гульбанити він не буде ніколи повністю поміняє всі свої звички.
Ігор подумав, що тепер Зіна, вже точно до нього повернеться, та й мати змінить своє ставлення до нього. Але на його подив цього не сталося.
Зіна, не тільки не повернулася, вона забрала речі, що залишилися, і поїхала з села в невідомому напрямку.
Ігор, усіма шляхами намагався дізнатися щось про неї та дітей, але йому це не вдалося.
Мати, звичайно його вибачила, але сім’ю він втратив.
Тільки зараз Ігор зрозумів, яким же він був поганим чоловіком…
Ігор дуже розкаявся, але не засуджував Зіну.
Дивним було тільки одне. Як вона могла терпіти його стільки років і чому не пішла раніше?
Минуло кілька років…
За цей час Ігор отримав від Зіни тільки одну вісточку. Вона зателефонувала йому і попросила про розлучення.
Ігор був згоден на всі її умови. Попросив тільки, хоч зрідка, бачитися з дітьми.
Зіна промовчала. Ігор, не наполягав…
Розумів, що діти теж багато натерпілися через нього, тому вирішив, що доведе Зіні, що він змінився і тоді вже знову проситиме зустріч із дітьми і можливо Зіна, навіть його пробачить.
Минув рік, але нічого не змінилося й Ігор зрозумів, що назавжди втратив сім’ю…
Зараз він не гульбанив і навіть знайшов собі жінку, з якою йому захотілося створити нову сім’ю.
Вона погодилася і тепер вони готувалися до невеликої вечірки, для найближчих, на честь їхньої реєстрації в ЗАГСі.
Залишалося купити деякі дрібниці й Ігор поїхав для цього в місто.
Неабияк втомившись, він вирішив перекусити в знайомій кавʼярні і на свій подив і радість побачив там Зіну з дітьми.
Ігор було кинувся до них, але побачив якогось чоловіка який підійшов до Зіни.
Чоловік обійняв Зіну за плечі й Ігор побачив яким щастям засвітилися очі його дружини. Всі разом вони були схожі на щасливу родину, яка у свій вихідний нагулявшись вирішила перекусити в кафе.
Ігор вийшов з кавʼярні, намагаючись залишитися непоміченим.
Він зрозумів, що приніс занадто багато поганого колишній дружині й дітям, і зараз просто не хотів, щоб вони згадали все це.
Додому Ігор їхав із важкими думками.
Усвідомлюючи зараз скільки неприємностей він приніс своїм близьким, йому було дуже соромно, але при цьому він розумів, що нічого назад не повернути…
Ігор каявся. Каявся щиро, але нічого не міг змінити… Надто вже пізно прийшло це каяття.
Тепер воно було нікому не потрібне і це Ігор, розумів найкраще за все…