Валентина Пилипівна побачила за дверима сина й обурилася:
-Олеже! Ти знову після роботи одразу додому прийшов? Зараз знову сядеш із тарілкою за комп’ютер? Я колись дочекаюся, щоб ти мене з дівчиною своєю познайомив?!
-Мамо, ну звичайно дочекаєшся! Скільки там мені тих років! У мене все ще попереду, – засміявся Олег, трохи повненький, високий хлопець років тридцяти, знімаючи черевики в коридорі. – А що у нас на вечерю?
-Ні, ви подивиться на нього, люди добрі! Матері скоро шістдесят, а він у неї за вечерю питається! Це ти зі своєю дружиною вже маєш мене вечерею годувати!
Валентина Пилипівна дуже переживала, що її син, Олежик досі не одружений.
Та який там “не одружений”! У нього навіть дівчини нема!
Вона у свої майже шістдесят ніяк не могла зрозуміти, як можна в тридцять років так жити: робота, дім, комп’ютер!
Ну хіба так можна з дівчиною познайомитись, сім’ю завести? Та й взагалі, це ж нудно, зрештою…
Вона строго сказала Олегу, щоб він не приходив додому одразу після роботи:
-Іди в кіно, кафе, знайомся з ким-небудь, спілкуйся. Сидячи біля телевізора або біля комп’ютера ти нікого не знайдеш! – повчила вона сина.
-Ну чому одразу “не знайдеш”, он скільки сайтів знайомств – гортай собі фотографії, вибирай, знайомся!
-Ага, а то я й дивлюся, що ти не на побачення щодня біжиш, а додому! Вечерю йому давай! Ось не стане мене, залишишся один у цьому світі – згадаєш мене тоді!
Валентина Пилипівна не знала, що вже й робити з сином. Навіть до своєї знайомої, такої ж майже шістдесятирічної жінки звернулася.
-Тамара, у тебе ніби дочка є, давай з моїм Олежиком познайомимо її, раптом вони сподобаються один одному!
-Та ти що, Пилипівно, дочка ж моя заміжня вже давно! Двоє онуків у мене! Так що ти спізнилася, раніше треба було думати! А ти ось, що, – продовжила Тамара, підморгнувши. – Ти, Пилипівно, скажи, що заслабла. Що хочеш, мовляв, перед тим, як тебе не стане, ще невістку й онуків побачити.
Валентина Пилипівна пораду послухала, і коли Олег прийшов додому одразу сказала, що дуже слаба. Олег запереживав, швидку викликав.
Поїхала вона в лікарню…
Олег дзвонив разів по десять на день. Переживав за матір.
-Алло, так, Олежик, слухаю, – сказала Валентина Пилипівна слабким голосом. – Все добре, синку, шкода тільки, що так і не доведеться мені на твою наречену подивитися, та діточок поняньчити!
-Доведеться, мамо, доведеться! Є в мене наречена, ось видужаєш, і я тебе з нею познайомлю, – раптом сказав Олег.
Йому дуже хотілося якось підбадьорити маму, щоб вона видужала і перестала йому говорити про весілля. Ось і сказав перше, що спало на думку.
А мама, як взялася за цю фразу, що «є наречена»!
-Та ти обманюєш!
-Мамо, ну, що ти таке кажеш! Як я можу?
Олег покрутив головою на всі боки, у пошуках рішення. І раптом його осяяло – поряд, за кілька кроків від нього, на зупинці стояла Юлька, дівчина, яка у них на фірмі кур’єром підробляла. Досить симпатична такі зазвичай мамам подобаються.
-Мамо, я тобі зараз фото з нею надішлю, щоб ти мені повірила. Почекай трохи, – сказав він.
-Надішли, синку, надішли!
Олег рішуче попрямував до дівчини, а та з цікавістю спостерігала за його рухами.
-Юля, допоможіть мені, будь ласка! Мама дуже хоче, щоб я одружився. Заслабла он зараз!
-Так, я випадково чула вашу розмову! Ви навіть не уявляєте, як я вас розумію, у мене приблизно така сама ситуація! – несподівано відповіла Юля.
-Давайте, допоможемо один одному, зробимо селфі! – благав Олег.
-Добре, тільки і ви мені надішлете кілька фото на мій номер телефону! – погодилася Юля.
Олег зрадів – все вийшло!
Вони з Юлькою сфотографувалися, посміхаючись на фоні зупинки. Олег, як і домовлялися, переслав їй фотографії теж.
Валентина Пилипівна була щаслива і одужувала прямо на очах.
Аякже! Треба вийти швидше з лікарні, з нареченою сина познайомитися. А то все життя зупинилося, поки вона тут вилежується.
Була вона в лікарні тижнів зо два, і всі два тижні їй снилася невістка, та ще й вагітна.
Зрештою, Валентину Пилипівну виписали. І вона, як ні в чому не бувало, наспівуючи, поралася на кухні.
-Олежику, у мене є така чудова ідея! – раптом сказала вона. – А приводь-но ти до нас свою дівчину знайомитися!
Олег, як жував бутерброд, так і застиг.
-Мамо, вона зараз до бабусі в село поїхала, не знаю коли повернеться, – нарешті сказав він.
-Так ти подзвони, запитай, – сказала Валентина.
Олег заметушився, занепокоївся.
-Добре, добре, мамо, я їй сьогодні подзвоню, – сказав він.
-От і чудово, я чекаю! – радісно сказала мати.
Олег зрозумів, що втрапив у халепу. Ну що тепер робити? Фотографії матері він відправляв з однією дівчиною, а приведе іншу?!
Як він виглядатиме в її очах! Юлькин номер він не знає, вона ж тільки підробляє у них. Але він заспокоївся і задумався. Він же надсилав Юлі фото на телефон, номер має зберегтися…
-Юлю, здрастуйте! Це Олег, пам’ятаєте, той хлопець з фотографіями? – сказав він у слухавку.
-Здрастуйте, Олежику! Пам’ятаю, звісно. Давайте я вгадаю: мама хоче побачити наречену на власні очі, правда?
-Так! Як ви здогадалися?!
-У мене теж саме, тільки я хотіла сказати матері, що наречений від мене пішов.
-Ні, я так не можу, моя мама тоді почне дуже хвилюватися!
-Ну гаразд, а чим я зможу вам допомогти?
-Хочу запросити вас у гості в суботу, на знайомство з моєю мамою.
-А потім як викручуватиметеся, коли мама весілля вимагатиме?
-Ну, придумаю щось… Що мало причин весілля відкласти?
На тому вони й зійшлися.
Коли Олег сказав, що в суботу приведе знайомитись свою дівчину, Валентина Пилипівна пурхала по квартирі від щастя. Здавалося, вона навіть помолодшала років на десять. Вона розпитувала сина: як її звуть, скільки їй років, що вона любить і таке інше.
Олег не знав, що вже й вигадувати і нарешті, він знайшов безвідмовну формулу.
-Мамо, у Юлі смаки, такі як і в мене! – сказав він.
Валентина Пилипівна заспівала ще веселіше і стала ще активніше готуватися до зустрічі майбутньої невістки.
І ось, настав цей день!
Юля зі всіх сил старалася не сподобатися Валентині Пилипівні!
-Дівчина просто соромиться і ніяково почувається, – вирішила Валентина Пилипівна.
Підсумок зустрічі був невтішним – Юля дійсно запала в душу Валентині Пилипівні.
Дня не минало, щоб вона не запитувала у сина, як там Юля, передавала їй вітання…
А Олег якось і сам уже роздивився у Юлі ту, свою єдину…
До речі, він вгадав: смаки та ставлення до життя у них виявилися схожими.
А одного разу хлопець зрозумів, що радий був би ніколи й не розлучатися з дівчиною і щодня бачити її у себе вдома.
Зараз Олег і Юля готуються до весілля – сукні, обручки, гості і таке інше!
Валентина Пилипівна щаслива. Тільки тепер вона вже чекає, коли вони будуть готуватися до народження малюка – пелюшки, підгузки, ліжечко і таке інше…