Валентина Михайлівна повільно йшла по парку. З того часу, як вона стала вдовою, справ поменшало, ні за ким стало доглядати.
Перші роки без чоловіка жінка місця собі не знаходила, але потім на вимогу дочки стала стежити за своїм здоров’ям, адже роки вже немолоді.
До того ж, Валентина Михайлівна так і не змогла жити тільки для себе.
Щоб уникати напливів сумного настрою, вона почала двічі на тиждень їздити до онуків, і щодня виходила на тривалі прогулянки в парк.
Не пропускала прогулянки й у негоду.
-Мені в дощ легше дихається, – говорила Валентина Михайлівна своїм сусідам, котрі, зустрічаючи її в коридорі, попереджали:
-Там дощ накрапає. Парасольку взяли хоч?
Сьогодні Валентина Михайлівна знову крокувала по калюжах у гумових чобітках.
Вона дивилася на опале мокре листя. На дощі воно здавалось яскравішим – аж залюбуєшся.
Раптом вона почула незнайомий голос:
-Валечко, це ти, чи що?!
Валентина Михайлівна почала озиратися і побачила біля лавки якогось пенсіонера, який складав парасольку і вдивлявся в її обличчя.
-Я, – відповіла вона і теж уважно подивилася йому в обличчя.
Воно здалося їй знайомим.
-Не впізнала? – з посмішкою сказав чоловік. – Та я ж Володька Петряк! Однокласник твій! Ех, Валю, Валю… Не впізнала…
Валентина уважно придивилась до чоловіка й оторопіла!
-Пробач, звісно, не одразу впізнала, стільки років минуло, але бачилися ми з тобою давно, востаннє і не згадаю, коли це було… – залепетала жінка.
-І я не згадаю, але тебе ніколи не забував. Я ж був у тебе закоханий усі шкільні роки, – сказав Володимир.
-Невже? – засміялася Валентина Михайлівна. – А що ж раніше мовчав, не зізнавався?
-Не міг, боявся, вважав себе негідним. Чесно… Але ніколи тебе не забував.
-Ну, а зараз навіщо це мені розповів? – продовжувала посміхатися Валентина Михайлівна. – Чи не запізно?
-Ну, може й пізно. Звісно, пізно… Я й сам не знаю, навіщо розповів. Але мені хочеться, щоб ти знала… Мені так буде тепліше на світі жити…
-А дружина? Головне – щоб дружина не знала, що ти мені пізнє зізнання зробив. Раптом їй буде неприємно… Хоча що вже… Життя прожите.
-Їй тепер все одно, – спохмурнів Володимир. – Її не стало. Вже п’ять років, як один живу.
-Співчуваю і розумію тебе, – відповіла Валентина Михайлівна і, кивнувши на прощання, пішла далі своїм звичним маршрутом.
Пройшовши кілька десятків кроків, вона озирнулася і побачила, що її однокласник усе стоїть на колишньому місці і дивиться їй услід…
…Через кілька тижнів Валентина Михайлівна знову зустріла Володимира на тому ж місці. Він ішов алеєю і посміхався.
-Як я радий нашій зустрічі, – першим заговорив Володимир. – Я ж шкодував, що не спитав, коли ти гуляєш тут, я б із задоволенням приєднався. Разом веселіше…
-Будь ласка, мені не шкода, – відповіла Валентина, привітавшись. – Як справи у тебе?
Володимир почав розповідати про себе, про свою колишню роботу на заводі, відрядження, про сім’ю та друзів.
Він говорив багато, охоче, плутано, ніби намагався за цю прогулянку розповісти якнайбільше про себе.
Звична, тиха, повна споглядання, прогулянка Валентини була порушена.
Через годину вона сказала співрозмовнику, що їй пора додому.
Він провів її до будинку і запропонував частіше гуляти разом.
Валя кивнула і зникла у під’їзді.
Тепер вони гуляли разом майже щодня. Володимир говорив без упину, Валя розуміла, що від самотності він виговорюється.
А може, намагається розважити її розмовами?
Але після тижня таких зустрічей Валентина Михайлівна зрозуміла, що сумує за своїми тихими прогулянками на самоті.
Володимир же ж, навпаки, радів і посміхався, не помічаючи сумного настрою Валі.
І от нарешті вона не пішла на чергову прогулянку…
Наступного дня теж лишилася вдома. Весь тиждень вона не ходила в парк, а їздила по магазинах, ходила на базар, зустрічалася з онуками…
Через кілька днів у двері подзвонили. На порозі стояв Володимир. На здивований погляд Валі, він спитав:
-А що сталося? Ти не заслабла?
-Ні, я була зайнята іншими справами… – відповіла Валя. – А в тебе нічого не сталося?
-Ні, але ти могла б і попередити мене. Я хвилювався. Знайшов тебе, стоячи біля під’їзду і опитуючи всіх сусідів. Хіба так можна?
-Що можна? – здивувалася Валя.
-Зникати – ось що! Одягайся – і ходімо гуляти. Я чекатиму тебе на подвір’ї.
Він вийшов на вулицю навіть не запитавши Валю, чи хоче вона йти гуляти і які у неї плани.
Валентина Михайлівна одяглась і вийшла надвір. Вони пішли в парк і побрели мокрою алеєю, своїм звичним прогулянковим маршрутом.
Володимир, як і раніше, почав розповідати про себе: що він зробив за тиждень, які продукти купив, у якому магазині і за яку ціну.
Він повідомив також у якій аптеці на тижні була знижка на ліки, а потім почав розписувати веселощі його сусідів, які мали ювілей минулої суботи.
Валя мовчки слухала, зрідка поглядаючи на свого веселого оповідача. Її він ніколи ніколи не питав, не цікавився її життям, дітьми, роботою, цікавими подіями.
Коли настав час розлучитися, Володимир, розчервонілий від прогулянки, з усмішкою сказав:
-Ну що? Завтра знову йдемо? Тільки обов’язково приходь! Я чекатиму.
-Завтра я не зможу, вибач. І взагалі – щодня для мене це багато. Справи. Можна раз на тиждень зустрічатись, якщо хочеш. Я не проти, – соромлячись, відповіла вона.
-А які у тебе справи? Ти ж на пенсії! – здивовано запитав Володимир. – А повітрям дихати треба! Для здоров’я це потрібно. Дай мені номер твого телефону, а то знову зникнеш, і шукай тебе.
-Та нікуди я не зникну, а номер поки не треба… – знову тихо відповіла Валя. – Я, знаєш, зайнята онуками буваю. Ти на кожен день знайди собі ще когось, для зустрічей та спілкування, а я так часто не можу. Справи, та й звичка вже бути самій… Вибач.
Вона обернулася і швидко пішла до будинку. За спиною їй почулося, що Володимир щось казав їй услід, але вона не слухала і не озирнулася більше.
Вдома Валя скинула пальто, підійшла до вікна і замислилась.
-Здається, я була чемна з ним. Може, зрозуміє, що мені таке часте спілкування не подужати. От же ж говіркий який… І все про себе, про себе… Треба ж…
Повіяв вітер, до віконця прилетів мокрий листок і прилип до скла.
Валентина Михайлівна раптом згадала свого чоловіка-мовчуна.
Скромний і працьовитий Віктор ніколи не був багатослівним.
Валя часто ображалася на нього, мовляв, слова не витягнеш.
А тепер, коли він пішов, він викликав у неї стільки ніжності та теплих спогадів, стільки подяки, що Валі здавалося, що щасливішою за неї і не було на світі…
-Це доля, – тихо сказала вона. – Як же добре, що ти був у мене… Найкращий, найнадійніший. І чому я тобі це так рідко говорила? Не кожній жінці так пощастило. І іншого мені не треба. Дякую, Вітю… Я тебе пам’ятаю…
Жінка відійшла від віконця і поставила чайник на плиту. На столі в кришталевій вазочці для фруктів лежали шоколадні цукерки з горіхами.
-Наші з тобою улюблені, Вітю, – сказала Валентина Михайлівна, наливаючи собі чаю і дивлячись на великий портрет чоловіка, що був на стіні.
-Як вдома тепло… Завтра не піду гуляти. До внуків наших поїду. І цукерки їм прихоплю… Нехай теж посмакують…