Увечері, Ірина звільнилась раніше і одразу побігла додому, щоб приготувати чоловікові щось смачненьке. Підійшовши до квартири, вона побачила записку в дверях. Вона схвильовано розгорнула листок: – Все місто знає, хто твоя дружина. Не віриш – запитай, звідки у неї китайський сервіз. Зайшовши додому, Ірина знесилено сіла прямо на доріжку в коридорі

Іра, була дуже красива. Вже природа нагородила, так нагородила!

Подруги не могли зрозуміти, як одній дівчині міг дістатися такий розкішний комплект – довгі ноги, тонка талія, розкішне волосся… Одним словом, Іра була справжня красуня.

Від одного її вигляду в подруг зникав настрій, а всі «наведення краси» перед дзеркалом втрачали сенс.

Більш нехитру людину, ніж Іра неможливо було уявити.

Мабуть, природа, відміряючи їй каштанові локони, чуттєві губи і сірі розкосі очі, вирішила заощадити на кмітливості.

Але натомість дала як би «плюс», але ж він і «мінус» – темперамент.

Цей легковажний темперамент став проявлятися ще у старших класах. Скільки хлопців бігало за нею – не злічити…

Поступово вона стала місцевою знаменитістю невеликого містечка.

Всілякі нехороші чутки про Ірину множилися і розповзалися.

Після них, батьки Іру і вдома залишали, і відправляли до далеких родичів, і казали, що заміж видадуть… Але всі вжиті заходи, якщо й утихомирювали її натуру, то ненадовго.

Мати, нарешті, змирилася і визнала наявність в Іри особливої ​​вдачі.

Під час душевної розмови з сусідкою, вона так і сказала:

-Ну, що поробиш, якщо дівка слаба до хлопів.

Минув рік, й Ірина, закінчивши школу, вирішила, що з такою красою дорога їй якщо й не в моделі, то хоча б у секретарки.

І вона почала готуватися. Для початку зробила шикарний манікюр, а мати знайшла модну кравчиню, яка пошила на неї два дивовижні костюми: джинсовий і замшевий.

Саме тоді, розглядаючи себе у дзеркало на повний зріст, Іра зрозуміла, що тепер, в принципі, вже можна було шукати місце секретарки.

Але виявилося, що друкування на компʼютері – це не просто перебирання манікюром по клавішах, а цілком упорядкований процес. І цьому теж треба вчитися.

Побачивши на паркані оголошення про курси компʼютерного набору на дому, Ірина пішла вчитися до якогось письменника, чоловіка зрілого, але цікавого.

Сергій Іванович приїхав у їхнє містечко із Києва і через три місяці повинен був повертатися назад.

Між уроками він підвищував її кругозір, розповідаючи про звичаї столичної творчої еліти, пригощав тістечками, читав їй свої розповіді і милувався нею.

А одного разу, їхні робочі стосунки, якось випадково «перейшли на новий рівень»…

Треба віддати належне Сергію Івановичу – він таки навчив Ірину друкувати, причому досить добре.

А через своїх знайомих знайшов їй пристойне місце в офісі, обіцяючи назавжди зберегти пам’ять про їхні зустрічі у своєму серці.

Вже їдучі назад у столицю він залишив Ірі подарунок – витончений чайний сервіз із китайської порцеляни.

Іра поставила його на чільне місце в комоді і ні від кого не приховувала, що це – знак великого кохання відомої людини.

Іра почала працювати в офісі.

Напевно, робота здавалася б їй дуже нудною, якби не обіди в їдальні.

По-перше, вона ніколи не обідала сама, по-друге, ніколи не платила за обіди, а по-третє, ці обіди давали їй можливість планувати культурну програму на наступний вечір.

Кілька років поспіль усі неодружені чоловіки з їхнього великого офісу змагалися за її увагу.

Однак незабаром офіс закрили, й Ірина перейшла секретаркою на завод, а потім перебралася від батьків до квартири, яку взяла в кредит, забравши з собою той самий сервіз.

Вона подорослішала, її краса стала зрілою і ще більш привабливою.

Чи то вдача її злегка заспокоїлася, чи Іра стала розумнішою, але чутки про її пригоди поступово вщухли.

Звичайно, їй дуже хотілося вийти заміж, але знайти в маленькому містечку хорошого чоловіка було складно.

Та й самі потенційні наречені якось напружено уникали розмов про серйозні стосунки, вдаючи, що не розуміють ні натяків, ні прямих розмов.

В один із звичайних днів у Ірину приймальню зайшов кремезний, похмурий чоловік.

Тільки-но глянувши на неї, він пробурчав, що йому призначено на дев’ять і безцеремонно пройшов у директорську.

Ірина, приголомшена таким нахабством, а ще більше повною неувагою до її принад, засмутилася.

Вона навіть підійшла до дзеркала, щоб переконатися у своїй чарівності, поправила помаду і по-королівськи вмостилася на своє місце.

Дивно, але ті півгодини, що незнайомець провів у директора, вона ніяк не могла заспокоїтися.

Нарешті, чоловік вийшов, пройшов повз неї, буркнувши під ніс ледь помітне «До побачення» – і все…

Ірина втратила спокій. Кілька днів вона вдавала, що їй зовсім немає діла до якихось там мужланів, всі вихідні просиділа вдома, вишукуючи у себе уявні недоліки і виправляючи їх масками, обгортаннями та присіданнями.

У понеділок вона здалася та побігла у відділ кадрів.

Отримана інформація прояснила найважливіше: той чоловік інженер, і він холостяк.

Він влаштувався на завод і його звуть Роман.

Він старший за Ірину на п’ять років і приїхав здалеку.

Цей мізерний набір даних окрилив її. Ніколи вона сама не шукала зустрічей і не намагалася виглядати краще, ніж є насправді.

Але тепер вона робила все навпаки – тон помади став ніжніший, стрілки тонші, спідниці довші, а хода скромніша.

Зміни в Ірині помітило все заводоуправління, щоправда, ніхто не пов’язав їх із приїздом нового інженера, а кадровичка – мила, тиха старенька – вже давно забула про несподівані Ірчині розпитування.

Спочатку вони стали випадково зустрічатися на обідах, потім таємно переглядатися через стіл, а іноді, коли всі місця були зайняті, Роман підсідав до неї і мовчки їв, зрідка підводячи на Ірину очі.

Ірина боялася цього погляду і водночас дуже хотіла, щоб цей незрозумілий чоловік дивився на неї так, допитливо і навіть якось зверхньо.

Іноді на неї находив розпач, адже Роман усе більше й більше їй подобався, але їхні стосунки далі розмов за столом так і не просувалися.

З кожним днем ​​надії на те, що Роман підійде до неї і запропонує зустрічатися, танули, але якось ближче до вечора він зайшов у приймальню і мовчки поклав на стіл синю оксамитову коробочку.

Іра ледве знайшла в собі сили протягнути руку і відкрити подарунок – у коробочці лежало золота обручка.

Ірина ахнула і повільно сіла в крісло, а Роман незграбно підхопив її, і замість поцілунку смішно тицьнувся носом у її шию, що пахла лавандою та корицею.

Так все і вирішилося…

Вони зіграли тихе весілля, на якому були лише батьки з боку нареченої та свідки (Ірчина подруга Наталка та приятель Романа, теж із приїжджих).

Жити стали в Ірчиній квартирі, і, що було там, за тими міцними дверима, ніхто не знав, але Ірка стала ще гарнішою, очі її світилися щастям, та так, що тільки пишні вії не давали сяйву розплескатися навколо.

Роман любив дружину, адже в ній зійшлося все, про що він мріяв: легко і, ніби граючи, вона робила вдома затишок, готувала та напрасовувала йому сорочки…

А темперамент… А що темперамент? Роман став єдиним, хто зміг приборкати його…

Якось увечері, звільнившись раніше за чоловіка, Іра побігла додому, щоб приготувати на вечерю щось особливе.

Підійшовши до дверей, вона побачила записку, що була в дверях. Незрозуміло чому, але вона одразу відчула недобре, і схвильовано розгорнула листок із зошита.

-Все місто знає, хто твоя дружина. Вона і зараз напевно з кимось гуляє, як і раніше. Не віриш – запитай, звідки у неї китайський сервіз.

Увійшовши додому, Ірина без сил сіла прямо на доріжку в коридорі. Не було ні сліз, ні страху, нічого.

Раптом випроставшись, вона подумала, що нехай уже Роман дізнається про її минуле і піде зараз, ніж потім, коли у них з’явиться дитина.

Вона відчула рішучість, встала, вийшла на майданчик і, зачинивши двері, вставила записку на колишнє місце.

Був теплий вересневий вечір, й Ірина довго сиділа на лавці, згадуючи свою яскраву, сум’ятливу та безпутну юність.

У сумці вже розтанула заморожена курка, на вулиці стало темно, але вона, розгубивши рішучість, ніяк не могла зібратися з духом.

Прийшовши близько восьми, вона тихенько відчинила двері й увійшла.

На кухні було увімкнене світло, пахло смаженою картоплею, а Роман, збираючи на совок дрібні уламки, ретельно змітав з підлоги все те, що залишилося від старовинного китайського сервізу.

Побачивши дружину, він повільно підійшов до неї, і, не випускаючи з рук совка, ніжно уткнувся Ірі обличчям у шию, вдихаючи улюблений аромат.

Потім він підійшов до відра й висипав нещасні черепки.

Падаючи на дно, вони з ніжним дзвоном розсипалися на ще дрібніші частинки.

-На щастя! – подумала Іра і з любовʼю глянула на чоловіка…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.