Людмила сиділа на кухні та дивилася на розкладачку, яку їй виділили у власному будинку.
На ній спав її син Степан. Ця розкладачка все, що їй виділила матір.
Людмила повернулася додому після розлучення із чоловіком. Він виставив її з його квартири разом із сином.
Син йому теж був уже не потрібний. У нього нова жінка та нове життя.
Людмила зібрала свої скромні пожитки, речі сина та поїхала додому до батьків.
Але приїзду молодшої доньки ніхто не був радий. Вона не так часто спілкувалася з матір’ю та й та не сказала, що старша сестра Христина з дітьми тепер живе з батьками.
Людмила була впевнена, що Христина з чоловіком та дітьми живе з батьками чоловіка у їхній трикімнатній квартирі.
Але як виявилося, що як тільки Людмила переїхала до чоловіка, то Христина розлучилася з чоловіком і повернулася до батьків. Чоловіка вона терпіла тільки тому, що їй йти самій не було куди. І про розлучення сестри мама не говорила.
Якщо так подумати мама взагалі їй нічого не говорила, що у них робиться. У двох словах питала, як справи у Людмили, повідомляла, що у них з батьком все добре і клала слухавку.
Але Людмилу це не дивувало. Мати взагалі мало проявляла інтерес до життя молодшої дочки. Батько не звертав увагу на обох дочок. А найнеприємнішою була розмова з матір’ю, коли Людмила приїхала.
-Чого не попередила? – мати була вдома, у неї вихідні серед тижня. Батько на роботі. Діти Христини в садку, а де була сама Христина навіть мати не знала.
-Ми з Іллею розійшлися. Я повернулася додому. Мені йти більше нема куди.
-Ну нічого собі! А нас ти запитала? Нас ти запитала, чи ми чекаємо тебе? І де ти зібралася жити? Нас із батьком із кімнати виставиш? – мати не приховувала свого невдоволення.
-Мамо, але ти не говорила, що Христина з вами живе, – Людмила була розгублена.
-А я що тобі повинна все доповідати?
-Але і мій будинок теж. У мене також тут є частка, – Вона намагалася якось пояснити, що їй нікуди більше йти.
-Частка у неї є, – пирхнула мати. – Немає тут нічого твого. Цю квартиру давали на нас із батьком та Христиною.
Вони жили в комуналці, яку мали розселяти і щоб отримати більше кімнат вирішили завести другу дитину.
Але щось пішло не за планом і документи на квартиру дали рівно за день, як у мами почалися пологи.
А заперечити його не вдалося, тим більше народилася друга дочка. І замість бажаної трикімнатної квартири їм дали двохкімнатну, а улюблена Христина була змушена ділити свою кімнату з сестрою.
Людмила була не винна, але мати та сестра звинувачували її в тому, що їм не дали трикімнатну квартиру.
А під час приватизації батьків змусили Людмилі виділити частку.
-А мої речі? Я ж лишила тут багато речей?
-Я хотіла викинути, але тітка Тома погодилася їх у себе залишити. Вона має будинок великий, є де складати. Можеш до неї з’їздити.
Тітка Тома була дуже дивною жінкою. У всякому разі, так здавалося Людмилі, коли вона була маленькою.
Тітка Тома старша сестра маминої мами. Вона дуже вдало свого часу вийшла заміж, але на цьому удача Томи закінчилася.
Єдиного сина не стало у два роки. Після цього Тома дуже прив’язалася до племінниці, мами Людмили – Зої.
Чоловік Томи всиновлювати дитину відмовився і вони прожили більше двадцяти років цілком спокійно, поки Тома не з’ясувала, що чоловік має дитину від іншої жінки.
Розлучення було тихим. Томі чоловік залишив їхній великий будинок за містом. Інших подробиць ніхто не знав, а Тома не розповідала.
Мати дуже відверто дала зрозуміти, що доньці та її синові тут не раді. Та й тут спати нема де. Одна стара розкладачка на двох. З грошей у Людмили була тільки допомога на дитину.
Оскільки до моменту розлучення чоловік утримував її повністю, їх вдалося трохи заощадити. Але жити на це було неможливо, особливо не маючи житла.
Сидячи на кухні Людмила думала, що робити, але нічого придумати не могла.
Вона дуже сподівалася, що тітка Тома, не дивлячись на свою відстороненість від родичем, дозволить їй хоча б кілька днів пожити в неї, доки вона не знайде житла.
Людмила так і заснула на кухні, поки Степан не розбудив її вночі, коли зголоднів.
Тітка Тома зустріла доньку племінниці сухо, але у житлі на кілька днів не відмовила.
Будинок тітки Томи був розкішний. Великий, просторий. Людмилі з дитиною виділили одну кімнату, найдальшу від тітки Томи.
Але на радість Людмили, дві коробки з її особистими речами тітка Тома не викинула.
Людмила почала термінові пошуки житла. Вона обдзвонила знайомих, чи немає в когось на прикметі кімнатки. Вивчала усі сайти з орендою житла. Але нічого, що хоч якось могло вписатися до її бюджету не було.
Від Іллі раптом прийшло повідомлення, що він пересилатиме їй по пʼять тисяч на місяць, як аліменти до 3-х років.
Згодом половину суми. А це вже якісь гроші…
Тітка Тома зайшла до неї в кімнату, коли Людмила якраз прочитала повідомлення.
-Людмило, нам треба поговорити. Ходімо на кухню.
-Добре.
Тітка Тома сиділа на кухні, на столі стояли чашки з чаєм. Людмила сіла за стіл.
-Ну, то що ти думаєш робити? – тітка Тома була серйозною.
-Ілля написав, що переказуватиме мені по пʼять тисяч на місяць. Як тільки він надішле гроші, я одразу знайду житло.
-І всі гроші віддаватимеш незрозуміло кому?
-У мене немає іншого варіанта. Мені жити нема де. Мама дала твердо зрозуміти, що мені місця у їхній квартирі немає.
-А жити на що? На копійчану допомогу?
-Спробую роботу знайти.
-Стьопці рік. Яка робота? Куди тебе візьмуть?
-Не знаю я тітка Тома. Не знаю, – Людмила заплакала. – Не думала я, що без житла залишусь.
-Ясно все з тобою, – Тома зітхнула. – Моя хатня робітниця перед твоїм приїздом звільнилася.
Наявність хатньої робітниці у тітки Томи стала для Людмили відкриттям.
-Можеш залишитись у мене, але за будинком стежитимеш. Я вже не в тому віці, коли на такі хороми є сили.
-А до міста переїхати?
-Квартиру я здаю, треба ж на щось жити, – Тома подивилася на Людмилу. – Ну так що? Будеш у мене на господарстві?
-Спасибі тітка Тома. Я все робитиму. Чесне слово, – Людмила дуже зраділа таким новинам. Адже тепер вона має де жити.
Тома звикла не довіряти людям. Ні, це не зрада чоловіка так її змінила. Колишнього чоловіка вона розуміла по-своєму. І він подбав про неї. Залишив будинок і квартиру після розлучення. Постійно грошей передавав.
А на додаток переписав все на неї. Як же його нова співмешканка кричала, коли дізналася про це.
Сину вже дев’ятнадцять було, коли чоловіка не стало, а з нею він так і не одружився.
Хлопцеві однокімнатна квартира дісталася, яку батько йому на 18 років подарував, а співмешканка залишилася ні з чим.
Після того як Тома розлучилася із заможним чоловіком, то племінниця до неї інтерес втратила.
Ось і придивлялася Тома до Людмили. А дівчинка виявилася не корисливою. За будинком дивилася, в магазин бігала, часто свої гроші на спільні продукти витрачала. У садку допомагала.
На свій сімдесятип’ятирічний ювілей Тома запросила племінницю із сім’єю. З розповідей Людмили вона знала, що мати з нею особливо не спілкується.
Навіть не цікавилася де дочка та на що живе. Тільки й переживала, що у Христиночки діти ростуть, а в квартирі місця всім мало.
Томі дзвонила, плакалася, що онуки в місті все літо сумують. Тільки Тома була непохитна – вона не любила шуму, а у Христини діти галасливі.
Зібралися всі. Людмила стіл гарний накрила. Всі їли, господиню нахвалювали, що всіх зібрала, бо давно не бачилися.
-Зоєчка, – Тома вирішила до племінниці звернутися наприкінці застілля. – Я в лікарів була. Здоров’я підводити стало. Догляд мені може буде потрібний. Забереш мене до себе? Ти вже на пенсію вийшла ніби ж.
-Тільки через півроку. Мені ж додали, – Зоя відповідала з побоюванням.
-Ну не страшно. Христина, якщо що, за мною догляне. Вона так і не працює?
-У Христини діти. Та й нікуди нам тебе брати до себе, – Зоя явно не хотіла забрати стареньку до себе. – Може, ми до тебе переїдемо краще. Будинок великий.
-Так будинок я продавати вирішила, щоб було на поминки грошей. Та й боргів багато назбиралося. Пенсія у мене маленька. Все життя не працювала. А так якщо борги не віддам, банк будинок забере, а ти йому ще й винною залишишся.
-А я ж чому? – Зоя занепокоїлася.
Вона взагалі розраховувала за рахунок цього будинку свої фінансові справи налагодити.
-Так ти ж моя спадкоємиця. Єдина, – Тома окинула всіх поглядом.
Людмила мовчала. Тітка Тома навчила її головному правилу – ніколи не говори скільки в тебе насправді грошей.
Про те, що з фінансами у тітки Томи все гаразд, Людмила знала. І на поминки відкладено і на життя вистачить.
-Тітка Тома, ну хто сказав, що тебе доглядати прийдеться? Хто зна як воно буде, – Христині така перспектива теж не подобалася.
Вона, як і мати, розраховували на цей будинок.
-І місця спеціальні є, де за старенькими догляд професійний.
-У будинок для літніх людей здати хочете? – Тома розгнівалася.
Вона знала, що вони відмовляться її доглядати, але щоб ось так відверто.
-Ні звичайно, – Зоя суворо подивилася на дочку. – Христина мала на увазі, що іноді потрібен лікар, а у таких закладах все є.
-А чому тільки ми? – обурилася Христина. – А Людмила навіщо? Що, вона не зможе?
-А я то тут при чому? Тітка Тома будинок продасть, а я на орендовану поїду. Ви ж мене з квартири виставили. Мені жити ніде і забирати її нікуди.
Довго Зоя з Христиною сперечалися, хто має літню родичку доглядати, тільки саму Тому не питали, чого вона хоче.
Вранці після свята Тома прокинулася без тіні сумнівів, що робити далі…
Томи не стало через п’ять років. Зоя від спадщини відмовилася, боялася, що борги доведеться платити, адже Тома так і не продала будинок.
Із поминками вона теж не допомагала. Немає в неї грошей, пенсіонерка вона, а Христина на роботу не може влаштуватися – нікому не потрібна жінка з двома дітьми.
Тільки ось коли дізналася Зоя, що Людмила з сином у домі Томи тепер господарюють, то приїхала і зажадала будинок їй повернути, бо вона, мовляв, спадкоємиця.
Тільки не було у тітки Томи ніякої спадщини. Після того вечора вона все на Людмилу переписала і сказала, щоб мати правду не знала. Нехай думає, що Людмила на роботу вийшла і борги Томи виплатила. За це та їй і дім переписала.
І щоб нікому не говорила, яке вона має майно. Люди заздрісні.
Так, те що Людмила отримала своє житло, назавжди позбавило її сім’ї.
Але навіщо триматися за ту сім’ю, для якої ти все життя була тягарем.
А у Людмили син росте, матір радує. І життя особисте налагоджується…