-Привіт. Я дочка вашого чоловіка, мене звуть Настя. Можна увійти?
Аня розгубилася, і пропустила дівчину в квартиру. Настя зняла пальто, почепила на вішалку, велику валізу дбайливо поставила в кут.
-Ну, як поживає мій татко? Діти ще є у нього?
-Є, у нас син Міша. Настя, вибачте, а хто ваша мама?
-Мою маму звати Олена, з батьком вони разом вчилися в інституті, потім вона завагітніла мною, і він втік… Ось так от. Мамі нелегко було, навчання довелося кинути, бабуся допомагала, чим могла. Але нічого, виростили, розумницю і красуню.
-Зрозуміло… Я нічого не знала про це. Ми познайомилися вже після його навчання.
-Мама ніколи не говорила, хто мій батько, а недавно, вона заслабла, і відправила мене до батька. Знайомі знайшли адресу по його імені і прізвищу, і ось я тут. Перший час у вас поживу, а там видно буде. Що це у вас готується таке смачне, котлети? Я така голодна.
Аня застигла. У її чоловіка є дочка, виявляється, і вона буде у них жити…
-Квартирка трикімнатна, я сподіваюся? Інакше, як ми всі розмістимося тут.
Аня кивнула головою, і тихим голосом сказала:
-Так, трикімнатна. Зала, наша спальня, і кімната Михайла.
-І куди ж ви мене поселите? Сподіваюся, не на кухню?
-Не знаю ще… Якщо чесно, то я трохи якби здивована…
-Нічого, матусю, звикнете. Життя тепер у всіх нас зміниться. А батько де працює, я так розумію, він на роботі зараз? Машина є у нього?
-Працює водієм у начальника. Машина є, старенький Ланос, на більше поки грошей не вистачає.
-Мда… Ланос, це звичайно потужно. І роботка у нього, так собі. Краще б він сам начальником був, так?
Настя голосно засміялася. Ані було не по собі від цієї дівчини.
-Ну що, давайте поїмо, чи що. На гарнір є щось, або одні котлети?
-Ось пюре ще, і помідори солоні.
-О, я люблю таке. Ще б компотик… Мама моя смачно готує, сподіваюся, ви теж.
Дівчина почала їсти, ніби сто років їжі не бачила. Вона сама все накладала, не соромлячись.
-А братик мій де? В школі? Нічого, ми з ним подружимося, я навчу його, як уроки правильно прогулювати.
-Та ні, дякую, не треба його вчити цьому. Мишко відмінник у нас.
-Годі вам, розслабтеся, гумору не розумієте чи що?
Грюкнули вхідні двері.
-Аня, я прийшов! Голодний, як вовк!
-О, татко прийшов! Піду знайомитися.
-Ну, здрастуй, тату!
-Хто, вибачте? Чий я батько?
-Мій, звичайно
-Не розумію… Звідки у мене така доросла дочка? У мене тільки син Михайло і все, Ви щось плутаєте.
-Олену Вервечко пам’ятаєш, вчилися в універі разом? Так ось я її дочка, ну і твоя, тато…
-Не знаю я ніякої Олени. Була у мене тоді дівчина, Світланою звали, так вона мене сама кинула і пішла до Борьки з 5-го курсу. Ви щось плутаєте, дівчино…
-Та нічого я не плутаю. Ось, адресу вашу знайомі знайшли, по імені та прізвищу, мама моя не буде обманювати.
Настя полізла в кишеню і дістала папірець з адресою.
-Можна глянути?
-Звичайно, тримайте
-Так тут вказано будинок номер 64, а у нас 62. Ви явно помилилися адресою.
-Та не може бути! Ану… Хм, і правда, 64 будинок… Що ж я так неуважно дивилася на номери будинків. Ви знаєте, а я навіть рада, що ви не мій батько. Сподіваюся, мій справжній батько не водій, і машина у нього не Ланос. Ну добре, піду знайомитися зі справжнім татусем. Дякую за котлети, дуже смачні. Чао!
Двері зачинилися, Аня з чоловіком сіли на диван і подивившись один на одного, засміялися.
-Ну що, батько, пішли котлети їсти, доньці он сподобалися!
-Пішли, мамо, он як буває, приходиш з роботи, а тут дочка. Фуух. Ну і дівчина, співчуваю я її справжньому батьку…
Ганна з чоловіком повечеряли і весь вечір згадували про “несправжню дочку”, радіючи, що дівчина помилилася номером будинку.