Томка дуже кохала Михайла. Одружилися вони, народився син. – Ось, Міша, будинок добудуємо і дочку ще народимо. Так? Той тільки кивав у відповідь. І от одного дня Тома сиділа і виглядала все у вікна – де ж чоловік, чого так довго з роботи нема. Та того дня він так і не прийшов

Жити б та жити, та сина ростити, попереду ще купа років життя. А поруч чоловік коханий – Томка сама вибрала, з усіх хлопців тільки Мишко і сподобався.

І дочекалася з армії, і заміж вийшла, і сина народила. Сенька підріс, дочку хотіли, Тома все про дівчинку мріяла.

-Ось, Міша, будинок добудуємо і дочку народимо, буде у нас вдома повна чаша.

А Мишко киває у відповідь, білозуба посмішка з обличчя не сходить, він хоч зараз батьком вдруге готовий стати.

Захурделило, захороводила зима, замела дороги. Тома по вікнах все, по вікнах, – де ж чоловік, коли ж приїде. Не приїхав. На роботі нещастя – немає більше Міши-електрика.

-Час лікує, – говорили їй, – не одна ти така, пройдуть місяці, роки, може, і заміж вийдеш.

Томка мовчки слухала, і сльози кудись поділися, від того ще важче – так пройшов рік. Дев’яності скрутили навіть міцні сім’ї. Зарплати місяцями в селі не бачили, добре хазяйство своє, хто ще в силі, та хто не лінувався.

Томка відразу відчула всю тяжкість нового часу. Син в школу ходить, росте швидко, одягнути, взути треба, прогодуватися треба, а значить, город засаджувати повністю. Буде восени з чим на ринок їздити.

Томка порається на городі допізна; руки загрубілі, губи частіше щільно стиснуті, посмішки давно немає і душа зачерствіла.

-Неси відро, шибеник, такий, – кричить вона Сеньці, який мріяв злиняти з двору до пацанів.

-Я тобі втечу! Уроки зробив? – Сенька покірно підхоплює відро з картоплею, тільки й залишається згадувати, як вони добре з татком жили, яка мама весела і добра була.

Томка і сама потім по ночах реве беззвучно, картає себе, що знову на Сеньку насварилася. А вранці знову така ж похмура.

У суботу подружки прийшли – Катька і Людка. Раніше не було подруг. А навіщо вони їй тоді? Поруч Міша був. Нині веселі баби, регочучи, ніби як “почаювати” прийшли. Та вже який тут чай – від чаю так не повеселитися.

Вранці Томка встає, до дзеркала не підходить, знає, що обличчя «пом’яте». Порося погодує, курям насипе, брудний посуд, що залишився з вечора, складе в тазик, Сеньці накаже швидко вмиватися, поїсти, та в школу бігти. Ну а сама на роботу.

На вечір подружок не кликала, тому що обіцяв тут заїхати один. Томка на ці обіцянки дивиться крізь пальці: приїхав – залишайся, не приїхав – іншого запрошення не буде. Погляд мужицький відразу прочитає. Поглянуть на Сеньку, скажуть пару слів, і ніс вернуть: баба з причепом. Томка так двох випровадила. Один холостий, так вигоду все шукає, інший одружений – тимчасовий притулок видивляється.

-Дивись, Томка, ти так всіх кавалерів розженеш, – Катька з заздрістю дивиться на Тамару, – важко тобі догодити. А може постіль не така? Може тобі диван новий в меблевому купити? – Катька регоче безсоромно.

-Зараз, побігла диван купувати! За які гроші? Постіль у мене покраще твоєї. А якщо шкода, що вигнала, так собі візьми.

-Ой, та певно! Багата яка. Гаразд, Тома, не сердься, краще став на стіл, гості в хаті.

Томці іноді і самій противна ця Катька, але вона з похмурим виглядом ставить на стіл солоні огірки. Гляне на сервант, де за склом фотокартка їх весільна з Мішею, зітхне тяжко:

-Прости, Михайлику, тяжко без тебе. І нікого краще за тебе немає.

-Так всі вони непутящі, чого там говорити, – Катька немов думки Тамарині читає. – Давай, Тома, за нас, ми ж найкращі. – Катька затягує пісню, потім вимагає музики.

-Обійдешся, Сеньці спати треба.

Вранці Томка гидливо глянула на заставлений стіл, пішла вмиватися, залишивши посуд до вечора.

Увійшла Ніна Ігорівна – рідна тітка чоловіка Тамари. Господиня невдоволено глянула, подумалося: «чого так рано».

-Прости, Тома, що спозаранок заглянула, вдень-то ти на роботі, а ввечері – господарство… Та он застілля у тебе… Що ж ти Тома робиш? Впізнати тебе не можу, як Михайлика не стало. І подружки ці топчуться тут, відволікають тебе…

-Ти чого це Ніна Ігорівна, мораль прийшла мені читати? Я що тобі, недолуга яка? У мене будинок, хазяйство як-не-як, син вчиться, уроки перевіряю… – Вона замовкла, згадавши, що вже більше тижня не заглядає в Сеньчині зошити і щоденник. А днями класного керівничку зустріла, так вона поговорити хотіла, в школу кличе.

Томка замовкла, стала складати в тазик брудний посуд.

-Ти ж не така була, – продовжувала Ігорівна, – і красива, і роботяща, і добра… Кинь ти ці гулянки.

-А я не гуляю, я з друзями час проводжу, від такого життя відволікаюся. Можу я після роботи відпочити? Маю на це право?

-Маєш, звичайно…

-Ну, так і нема чого мені мораль читати. І, взагалі, не сунь ніс, дорога тітонька, не в свою справу. Двері відчинені, – Тамара вказала на двері і відвернулася. Ігорівна, підв’язавши хустку міцніше, вийшла з кімнати.

Тамара зморщилася – не в радість вся розмова, не по собі їй. Вискочила слідом, піймала на ґанку: – Ігорівна, постривай, я тобі морквини дам, у мене нині багато.

Ігорівна відмовляється, махає рукою, спускається з ґанку.

-Ну, постривай ти, я ж від щирого серця пропоную. Ігорівні сьомий десяток, життя знає, відчуває, що на душі у людини. Ось і Томкину пропозицію розпізнала, як вибачення. Вголос-то Томка не вимовила, але так відчайдушно морквину пропонує, так дивиться з тугою, що Ігорівна зупинилася.

-Ось і мішечок якраз, – Томка щедро накладає. – Донесеш або допомогти?

-Донесу, Тома, – вона йде, подякувавши, зітхаючи і переживаючи за заблудшу Томкину душу.

У п’ятницю ще з вечора приготувала цибулю з морквою на ринок везти. «Хоч якась копійка, а то грошей, як своїх вух, не бачимо».

-Куди ти зібралася з такими сумками? – цікава сусідка Зойка намагається розгледіти, що в сумці.

-На базар, цибулю з морквою везу.

Томка тяжко донесла сумки до зупинки. Дід Макар, та бабуся Ганна теж зібралися в місто, але як на зло, автобуса не було. – Що ж він, зламався чи що? – охала бабуся.

Дід лаяв на чому світ автобус і весь автопарк, якого в очі не бачив. Нарешті, видихнувшісь, літня пара побрела додому, вирішивши спробувати в наступний раз з’їздити.

Томка переминалася з ноги на ногу, чекати було безглуздо: вже не прийде. Але і додому знову тягти ці сумки – зовсім не хочеться. Вирішила почекати попутку: може хто підкине.

Москвич і УАЗик проїхали повз, – в машинах всі місця зайняті. Ось з’явилися Жигулі, – Томка мружиться, є хто, крім водія чи ні. Машина під’їжджає, не чекаючи, поки жінка почне голосувати.

Водій трохи старший за Томку, незнайомий їй. Відразу зрозуміла, що з райцентру їде, бо раніше не бачила його. Подивився на Томку серйозно, на її сумки пузаті глянув.

-Не буде автобуса нині, зламався. У місто їду, можу підвезти.

-Ну, підвези, згодна я.

-Бач, ти, згодна вона, – водій вийшов. Зросту невисокого, на вигляд щуплий, а сумку підхопив, як пушинку, поставив вантаж в багажник.

-Може, до базару довезеш?

-Може і довезу.

-Я заплачу, – пообіцяла Томка. Дістала люстерко і підмалювала і без того яскраві губи. З заднього сидіння добре дивитися в дзеркало, спостерігати за водієм. Та й він, ні-ні, та гляне, зустрівшись поглядом з пасажиркою.

-Тамарою мене звуть.

-А я Юрій Федорович.

-Занадто молодий для по-батькові. Начальник чи що?

-Ага, директор заводів, власник пароплавів. Бригадир я в будівельно-монтажному.

У місті підвіз до самого ринку, сумки доніс, грошей за дорогу взяв тільки половину.

-Другу половину на зворотному шляху віддаси, ввечері тією самою дорогою їду, так що можу захопити по дорозі.

-Щедрість яка, ось так пощастило мені, – усміхнулася Тамара і подумала:

«Знаю, чого тобі треба».

Увечері підвіз до будинку.

-Ну, заходь, хоч пригощу тебе, Юрій Федорович.

-Та вже без по-батькові клич: Юрієм, мені й сорока немає.

Томка відразу давай на стіл ставити, що знайшлося. На кухню заглянув Сенька.

-Нічого тобі тут крутитися, йди до себе. Уроки зробив?

-Ну, майже, – відповів білявий хлопчина.

-Ось і сиди, роби.

Юрій Федорович, який сидів скромно на стільці поруч з піччю, закинувши ногу на ногу, охоче заговорив з хлопчиком:

-Давай знайомитися, мене Юрій Федорович звуть. А тебе як?

-Сенька.

-Це Арсеній чи що?

-Ну так.

-А що, Арсеній, завдання важкі?

-Так з математики не можу зрозуміти.

-Ну-но, дай гляну. – Сенька виніс зошит. – Через півгодини, хлопчисько, задоволений, що йому допомогли, пішов спати.

-Ти це прибери, – попросив гість, – я тільки чай.

-Ну, раз за кермом, тоді чай.

-І не за кермом – теж чай. А ще компот, кисіль, морс. І все.

Томка підозріло подивилася на гостя, мовчки, підсунула чашку, налила окропу і заварки, підсунула тарілку з картоплею.

-Ну, пора мені, – чоловік піднявся, на обличчі з’явилася тінь сорому. – Сподобалася ти мені, Тамара Сергіївна. Можна в п’ятницю заїхати?

Томка усміхнулася, такий поворот вона відразу передбачала.

-Ну, заїжджай.

-Заїду. Я холостий, – для чогось сказав він, хоча Тамара і не питала.

«За тиждень забудеш», – подумала Тамара, і зовсім не збиралася чекати. Після роботи прийшли Людка з Катькою, посиділи втрьох, Томка випровадила раніше, подумала: «А раптом і справді приїде?»

-Ні, Томка, ну так нечесно, давай хоч в клуб сходимо.

-Мала я чи що в клуб бігти?

-А при чому тут мала, ми в кіно підемо.

-Ні, дівоньки, ви йдіть, мені тут прибрати треба.

Прибрати Томка не встигла – приїхав Юрій. Томка зустріла за воротами, провела в будинок. Гість побачив неприбраний стіл, але виду не подав.

-Зараз я, підігрію, а то капуста охолола.

Юрій поспілкувався з Сенькою, допоміг з математики, розповів, що значить кінські сили в його машині. Потім Сенька пішов спати. Тамара була злегка весела, хотілося сміятися, розмовляти. Юрій піднявся, підійшов до неї, взяв за плечі і змусив встати. Стиснув міцно за талію.

-Залишуся я до ранку, – сказав він.

-А хто тебе жене? – Томка, нарешті, відсторонилася, зітхнула глибше. Відразу зрозуміла, що залишиться, міг би й не говорити.

Вранці пішла смажити яєчню, гість, на подив, взяв відра і накачав води.

Після сніданку, допиваючи чай, тихо сказав:

-Ось що, Тамара, ти якщо хочеш зі мною бути, то ось цих гульок, як вчора, щоб в твоєму будинку не було.

Тамара так і застигла з чайною ложкою в руці.

-Ти що, умова мені ставиш? – швидше з подивом, ніж з обуренням запитала вона.

-Ну, вважай, що ставлю. Не люблю я цього, навіть запаху не люблю. І не дивися так я нормальний, та ти і сама вже зрозуміла. Ну, що приїжджати увечері?

Тамара хотіла обуритися, показати характер, вказати на двері, але раптом обм’якла, чомусь захотілося послухати.

-Приїжджай.

До вечора заглянула Катька.

-Все, Катя, немає у мене нічого, вилила.

-Ти що, добро виливати?!

-Та яке це добро? Зло одне. Іди, Катя, не до тебе мені.

Тамара вимила підлогу, перестелити постіль, білизна пахла свіжістю, встигла випрати і висушити на вулиці. Зварений до обіду борщ, стояв на плиті; захотілося чогось печеного, та вже пізно, з пирогами не встигне. Схопила миску, завела тісто на млинці, – Сенька тягав по одному.

Ось уже і на вулиці темніє, а Юрія все немає.

-Обіцянки-цяцянки, – розчаровано сказала сама собі, – повірила, дурна, знаю ж, що всі однакові, крім мого Мишка. Може, даремно вилила?

Тамара усміхнулася. Вона оглянула посвіжілу кухню, в якій стояв аромат смачної їжі, – було затишно, тепло, захотілося, щоб так і залишалося.

-Ні, не дарма, – твердо сказала Тамара, – вистачить вже, – вона відчула, як втомилася від свого болю, від туги втомилася.

-Не жди, Сеня, не приїде дядя Юра, давай краще зошити твої подивлюся, а то запустив, мабуть, навчання.

Звук мотора почувся за вікном. Юрій увійшов з невеликою дорожньою сумкою, з якої дістав ковбасу, консерви, печиво, вершкове масло.

-Це я на базі у одного взяв, виручає іноді, – це вам з Арсенієм.

Тамара сиділа за столом, рукою підперши підборіддя. – Це ж дефіцит в наш час, до нас таке вже й не привозять.

-Знаю, ось і бери.

Тамара раптом буденно, наче чоловіка з роботи дочекалася, запитала:

-Поїси може?

За вікном вже було темно. Вона з жадібністю накривала на стіл, відчуваючи, як повернулося те забуте почуття, коли жила з чоловіком. Щось схоже відчувала і зараз. Підігріваючи на маслі млинці, посміхалася, дивлячись на куртку Юрія, що висіла на стільчику.

«Раз приїхав сьогодні, значить залишиться. Хочу, щоб залишився », – вирішила вона.

Осінній день був тихим, злегка похмурим, але тихим. Ніна Ігорівна сиділа біля воріт, поглядаючи, може ще хто підійде, та й посидять разом. Посміхнулася, побачивши машину, яку помічала вже другий місяць біля воріт Тамари.

-Ну, ось і добре, нехай живуть. Молоді ще, може, дитинку народять. Тома тепер як раніше: усміхнена, добра, нехай радіє, життю – воно все одно йде своєю чергою.

Ось і треба жити!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.