Ігор вимкнув телефон та подивився на дружину.
– Чуєш, Тань, тут це… Михайло дзвонив.
– І що хоче твій Михайло? – єхидно поцікавилася Тетяна.
«От чому в неї одразу такий тон? – подумав Ігор. – Що не скажу, вона в багнети. А я навіть нічого і не сказав. А вона вже підозрює таке, що дає їй право бути незадоволеною. Ось звідки це у ній? Не розумію”.
Ігор намагався залишатися спокійним. Інакше, на його думку, йому не домогтися від дружини бажаного.
– Та він, власне, нічого такого не хоче, – відповів він.
– А не такого чого хоче?
– Його Валентина виставила з дому.
– І правильно зробила. Давно пора.
– Чому одразу «правильно»? Може, він і не винний.
– Невинних із хати не виставляють. Запам’ятай це.
– Я запам’ятаю, – сумно відповів Ігор. – Тільки він мій друг. І йому зараз тяжко.
– Допустимо, йому важко. А що від тебе йому потрібно.
– Співчуття. Співчуття, зрештою.
– Ну, то поспівчуєш йому й справа з кінцем. Важко, чи що?
– Ще йому переночувати нема де.
– Ах, переночувати! – Вигукнула Тетяна.
Деякий час вона просто мовчки дивилася на чоловіка. Той у відповідь із сумним виглядом зітхав.
– Я тебе зрозуміла, – сказала Тетяна. – Добре. Якщо що, то переночувати він і в нас може.
– Я зараз уточню, – швидко відповів він і набрав номер друга.
Розмовляючи з Михайлом, Ігор продовжував схвильовано дивитись на дружину.
– Ти це, Михайло… Тільки переночувати? І все? Чи як?
Якийсь час Ігор слухав відповідь друга.
– Я зрозумів, зрозумів, – сказав Ігор. – А на скільки? … На скільки?
Ігор, не вимикаючи телефону, продовжував дивитися на дружину і схвильовано моргав.
– Днів на сім, – тихо сказав він.
– Ви зовсім, чи що? – Голосно обурилася Тетяна.
– Тихіше! – схвильовано зашепотів Ігор.
– Чому я маю бути тихіше?
– Він же все чує там.
– Ну і що? От нехай чує, – сердито шепотіла у відповідь Тетяна. – Навіщо він тут? Ще й сім днів. Або ти забув, що у нас всього дві кімнати та дитина. Де він ці сім днів спатиме тут? Ти не подумав?
– Подумав.
– І де?
– На кухні.
– Чудово! На кухні! Значить, вночі мені на власну кухню вже не ввійти. Краще нічого вигадати не міг?
– Він же мій друг. І йому нема куди піти. Ну, можна він у нас поживе? Ось побачиш, з ним клопоту не буде. Він тихий. А якщо не можна на кухні, то поставимо йому розкладушку в коридорі. Це не назавжди.
Тетяна зробила великі очі.
– А чому ж не назавжди? – Вигукнула вона. – Звідки ця зовсім непотрібна скромність. Нехай назавжди переїжджає. Він же друг твій! Чого дрібнитися! Бо сім днів. Ні те ні се.
– Але навіщо ти так, Тетяно.
– Тому, що мої подруги не біжать до мене ночувати, коли їх із хати чоловіки виставляють. А знаєш чому?
– Чому?
– Тому що вони делікатні. Тактовні жінки! І розуміють, що своєю такою поведінкою завдадуть незручності не тільки мені, а й моєму чоловікові.
– Ну, можна він поживе в нас? – вів далі Ігор. – Всього сім днів.
– Ні.
– Ну чому?
– Тому…
– Ну можна?
– Ні, й не проси.
Але Ігор не здавався і ще довго вмовляв Тетяну, наводячи безліч вагомих аргументів. І, зрештою, Тетяна не витримала.
– Тьху ти, – сказала вона. – Нехай живе. Але лише сім днів.
– Само собою!
Ігор одразу ж зателефонував Михайлу і і повідомив тому радісну новину.
– Можеш приїжджати! – вигукнув він у телефон. – Тетяна згодна. Кажу, згодна вона. Так. Як на скільки? Ти ж на тиждень говорив. Слухай, Михайле, не нахбній. Мені й на сім днів було не просто її вмовити. А ти на місяць просишся. Ні. Сказав «ні», отже, ні. От поживеш тиждень, а там буде видно. Кажу, що все залежатиме від твоєї поведінки. Якщо пройдеш випробування, то все може бути. Від тебе залежить.
Того ж вечора Михайло і переїхав до друга.
«Тільки б вони порозумілися, – хвилювався Ігор. -Так не хочеться втрачати вірного друга через кохану дружину, або навпаки. Вставати на чийсь бік не можна. Бо тоді хтось із них обов’язково образиться».
Але Ігор даремно хвилювався, що Тетяна та Михайло не порозуміються. Порозумілися. Ще й як. І дуже швидко. З першого дня почали розуміти один одного мало не з півслова.
Спочатку Ігор був радий такому розвитку подій. А потім йому стало це підозріло. Минуло три дні, а Ігор уже був весь на нервах.
«З якого дива він їй квіти щодня дарує? – думав Ігор. – Компліменти каже. Що за нісенітниці? Навіщо? Запевняє мене, що налагоджує з нею таким чином добрі стосунки. Дякує за гостинність. А без квітів та компліментів, що? Не можна обійтись?
Або ось учора! Навіщо він її в кіно запросив? І де вони вешталися після кіно. Він каже, що у кафе. Чому я маю йому вірити. По телевізору – футбол. Відповідальна гра. Я один вдома, з дитиною. А він – з нею. У кіно та в кафе. Квіти та компліменти. Ну, не нахабство?
Тепер я розумію, чому його дружина виставила. А сьогодні разом вони взагалі прийшли мало не о десятій вечора. Де, питається, були? Вона мовчить, посміхається, очі ховає.
Загалом, не протримався Михайло сім днів у гостях у друга. Не пройшов випробування. Його виставили вже за три дні. І виставила не Тетяна, а сам Ігор. Виставив після того, як Тетяна сказала, що вони з Михайлом хочуть на кілька днів у Львів з’їздити.
– Посидиш вихідні з дитиною? – Запитала Тетяна.
– А чому тільки вихідні? – Вигукнув Ігор. – Чого розмінюватися на дрібниці. Давай я все життя з нашою дитиною сидітиму. А ти в цей час з Михайлом розважайся. І чому лише Львів? У нас багато інших красивих місць.
Але Тетяна не чула сарказму в голосі чоловіка.
– Говорять, що Львів- найкрасивіше місто, – сказала Тетяна. – Красивішого немає і бути не може. А я жодного разу в ньому не була. Так хочеться побачити.
– Кажуть? – перепитав Ігор.
– Ну так.
– Хто каже, можна поцікавитися?
– Михайло каже, – відповіла Тетяна і сховала очі.
– Ну звичайно. Михайло каже. Хто ж ще. Навіщо я безглузді запитання ставлю?!
– То ти відпускаєш?
Цього вже Ігор винести не міг. І коли Тетяни не було вдома, він виставив друга.
– Щоб духу твого не було в моєму домі, – сказав він, виставляючи Михайла з квартири. – Друг, називається.
А коли ввечері Тетяна повернулася з роботи, вона одразу поцікавилася, де Михайло.
– Я тут йому смачненьке купила, – сказала вона. – Оливки та сардини в олії. Михайло так любить сардини.
– Даремно старалася, – сказав Ігор. – Михайло пішов від нас. Сказав, що знайшов краще місце для ночівлі. Набридло жити на кухні. Буде їсти сардини в олії в іншому місці. Тут у нього чогось апетиту немає.
– Ось як? – з жалем сказала Тетяна. – Шкода.
– Чого тобі це шкода?
– Ну… Так… Йому зараз непросто. Мабуть, ми його чимось образили.
– Нічого страшного, – сказав Ігор. – Погостив трохи, час і честь знати.
Тетяна зробила сумне обличчя, махнула рукою, пішла на кухню та зачинила за собою двері.
«От і правильно, – подумав Ігор. – І я піду прогуляюся. Повітрям подихаю. Обміркую дещо».
Перед відходом Ігор подарував Тетяні букет квітів, покликав у кіно на останній сеанс та повідомив, що у вихідні вони їдуть у Львів.
– А дитина?
– З ним моя мати посидить. Вона незабаром під’їде.
Як тільки за Ігорем зачинилися двері, Тетяна одразу зателефонувала дружині Михайла, Валентині.
– Здається, вийшло, – сказала вона. – Ігор подарував квіти, запросив у кіно, а у вихідні ми їдемо у Львів. А з дитиною свекруха посидить.
– Рада за вас.
– А Михайло вже повернувся?
– Повернувся. Спить. Каже, що ніколи так не втомлювався і не хвилювався, як ці три дні. Думав, що Ігор не витримає. Але для друга він готовий на будь-що. Навіть на такий ризик.
Незадовго до цих подій Тетяна поскаржилася Валентині.
– Ми нікуди не ходимо, – казала вона, – нікуди не їздимо. Інші он і в кіно, і в театри. І на екскурсії – у різні міста. А він мені після народження дитини навіть квіти не дарує.
Отоді Валентина і запропонувала.
– Є спосіб, як все виправити. Але для цього я маю виставити Михайла з дому.
– Виставити Михайла з дому?
Валентина пояснила, у чому суть справи.
– А як не вийде? – Запитала Тетяна.
– Ну, не вийде і не вийде. А спробувати варто.
Спробували. Вийшло.