– Доброго дня! Ви мама Олега? – промовила жінка, що стояла за порогом.
– Доброго дня, – насторожено відповіла гості Тетяна. – А Олега вдома немає. Він на роботі.
– Я знаю, – хвилювалась жінка. – Я не до нього. Я до вас. Мені треба з вами поговорити.
– Поговорити? – Тетяна кілька секунд думала, потім зробила рукою запрошення. – Ну, поговорити, то поговорити. Заходьте. Вас як звати?
– Ольга, – представилася жінка і дуже невпевнено переступила через поріг.
– А я Тетяна Іванівна, – кивнула і Тетяна, потім гукнула в кімнату: – Батьку, а до нас гості.
Через хвилину Ольга вже сиділа на дивані, а Тетяна та її чоловік Василь, стояли перед нею, і чекали, що їм скаже ця, ще досить молода, і красива жінка.
– Я прийшла поговорити з вами про Олега, – після довгої паузи почала говорити Ольга. – Було видно, що вона дуже хвилюється.
– Ми це вже зрозуміли, – кивнула Тетяна. – До речі, ви з якої організації, дівчино? Олег щось накоїв, так?
– Чому ви думаєте, що він щось накоїв? – хвилюючись запитала гостя.
– А тому, що він вже кілька днів сам не свій. Як прийде з роботи, так одразу лягає на диван обличчям до стіни і лежить. Не спить, а просто лежить і зітхає. Наче він винний у чомусь.
– Ти постривай на сина наклепи зводити, – зупинив Василь дружину. – Ви дівчино, говоріть вже, навіщо прийшли? Ви взагалі хто?
– Я? – Жінка знову кілька секунд помовчала. – Я прийшла вас просити, щоб ви серйозно поговорили із вашим сином. Справа в тому, що ваш син взяв собі до голови, що любить мене… Ось…
– Любить? – розгублено перепитала Тетяна. – Вас? – Потім вона посміхнулася і знизала плечима. – Дивно, звісно… Але що ж у цьому такого поганого?
– Зачекайте! – Вигукнула Оля і скривилася. – Я ще не все вам розповіла. Йому не можна мене кохати. У жодному разі не можна. Тому ви і маєте допомогти мені. Ви повинні відмовити його… Розумієте?
– Ні… – пробурмотів здивовано Василь. – Чогось я не зрозумію, дівчино? Ви що, чимось серйозно нездужаєте? Що вас таку не можна любити.
– Ну, чому ж одразу – нездужаю? – Оля зробила ображене обличчя. – Не в цьому справа.
– А в чому?
– А в тому, що в мене є діти. Близнюки. Хлопчик і дівчинка. Тепер ви мене розумієте?
– Діти? У вас? – Василь одразу напружився. – А чиї, цікаво, діти? Чи не Олега, випадково?
– Ні звичайно.
– Ну і слава Богу! – не втрималася Тетяна. – Якщо діти не його, то й проблем немає. Правильно?
– Не зовсім так … – Ольга важко зітхнула, – Проблема в тому, що ваш син взяв собі в голову, що він має обов’язково одружитися зі мною.
– Одружитися? – здивовано вигукнув Василь. – З вами?
– Він що? – Знову не втрималася Тетяна. – У його віці одружитися з жінкою з двома дітьми? Та ви ж за нього, мабуть, ще й старше?
– Старша, так, – кивнула гостя. – На п’ять років. – Але він у вас такий впертий… Я нічого з ним не можу вдіяти. Він приходить до мене щовечора, грається з моїми дітьми, і вони вже радіють йому. Діти звикли до нього, і мене як матір – це дуже насторожує. Коротше кажучи, ваш син мене втомив своїми відвідинами. Ні, він, звичайно, добрий. Дуже хороший. І в мене навіть до нього теж з’явилися почуття, але … Але я ж розумію, що йому потрібна зовсім інша … І ще мені здається, що він мене покохав тільки через жалість … А це мене ображає. – Я так не можу… – Вона перестала говорити і опустила очі, наче переживала дивитися на батьків Олега.
– Тааа-к… – зітхнув Василь. – Вибачте за цікавість, а де батько ваших дітей?
– Його не стало, – сумно відповіла Ольга.
– А дітям вже скільки?
– Три роки. – вона шумно зітхнула. – Загалом я прошу вас якось вплинути на вашого сина. Три дні тому я вирішила поставити крапку в наших стосунках, посварилася на нього, сказала, щоб він до мене більше не приходила. Хоч мені було й не просто це зробити… І він не приходить… Але він надсилає мені постійні повідомлення… Такі ніжні… Я переживаю, що він знову прийде. І тоді я… Я не знаю, що мені робити…
– А у вас, значить, до нього теж є почуття? – обережно спитав Василь.
– Які ще почуття? – одразу ж вигукнула на чоловіка Тетяна. – Правильно дівчина каже, не пара він їй! Їй потрібний дорослий чоловік, який вже твердо стоїть на ногах! А нашому лише двадцять п’ять. Хлопчисько він ще, щоб двох дітей піднімати. Ми вам обіцяємо, дівчино, що ми з ним поговоримо. Ми з ним так поговоримо!.. Як треба поговоримо. Будьте спокійні.
Ольга у відповідь кивнула головою. Видно було, що вона хотіла щось сказати ще, але передумала. Тільки уважно подивилася на маму Олега, знову кивнула головою і піднялася з дивана.
– Вибачте за мій несподіваний візит… Але я знала, я відчувала, що і ви будете проти нашого з ним спільного життя. Тож ви вже поговоріть з ним… Будь ласка… — І вона з приреченим обличчям пішла на вихід.
Коли гостя пішла, чоловік та дружина сіли на диван і довго сиділи в тиші.
– І що тепер нам робити? – нарешті пробурмотіла Тетяна. – Що робити? Адже він у нас впертий. Як його переконати, щоб він схаменувся? Треба ж, взяти собі в голову якесь кохання.
– Кохання – воно не в голові, а в душі, – важко зітхнув, поправив дружину Василь. – Так, влип наш Олег… Кохання – справа серйозна. Як би воно його зсередини не зруйнувало.
– Хто? – не зрозуміла Тетяна.
– Кохання, хто ж ще. Адже його просто взяти і заборонити не можна. І якщо ми з тобою станемо проти його кохання виступати, втратимо сина. Можливо, і на все життя. Так буває…
– Ти на що зараз натякаєш? – насторожилася Тетяна. – Я чогось тебе не розумію. Ти що збирався робити? Нашого хлопчика цій жінці хочеш подарувати? Вона ж йому сама вже майже як мати! Ну, признавайся, що ти надумав робити?
– А що я можу тут робити? Вона сказала, хлопчик та дівчинка в неї? Три роки… От і добре. Зараз піду в дитячий магазин, і куплю дітлахам щось із одягу.
– Ти що надумав? – застигла Тетяна. – Це з якої такої радості ти зібрався подарунки чужим дітям дарувати? Га?
– Коли Олег з роботи прийде, – продовжив Василь. – Ми візьмемо його під руки, і разом з ним підемо до цієї Олі. В гості. На дітлахів подивитися.
– Та ніколи в життя я до цієї… до хати не піду!
– Підеш, – вигукнув чоловік. – Як мила, підеш. Та ще й з якимось букетом квітів у руках. Щоб все було гарно, і по-людськи.
– Ні! – вигукнула Тетяна. – Ніколи цього не буде! Ніколи!
– А ось і буде, – засміявся Василь. – Сьогодні ж буде. Почуття у них одне до одного, розумієш ти, Таня? А що може бути на світі дорожче за справжні почуття? Нічого. Тож, збирайся, підемо разом подарунки майбутнім онукам купувати. Збирайся-збирайся. Ти в цьому більше розумієшся.
Тетяна грізно блиснула очима на чоловіка, але все-таки неохоче пішла до дзеркала – наводити макіяж на обличчі перед походом до магазину.