-Таня, ти уявляєш, я поїхала до мами додому, а Вадим мене на поріг не пустив! Та ще й насварив, – говорила в слухавку сестра Лілія. – І його дружина за його спиною мені ще й щось кричала! – Як це? Брат на поріг не пустив? – А отак! Уявляєш, він навіть замки на дверях поміняв! Тетяна сіла і дивилась в одну точку. Вона тихо заплакала від образи

-Таня, ти уявляєш, я поїхала в мамин будинок, а Вадим мене на поріг не пустив! Та ще й насварив, – говорила в слухавку сестра Лілія. – І його дружина за його спиною мені ще й щось кричала!

Тетяна зрозуміла, що сьогодні, точно, її вечір зіпсований…

-Як це на поріг не пустив?

-А ось так! – кричала в слухавку сестра. – Каже, що мені там робити нічого! Ти уявляєш, він навіть ключі від дверей змінив!

-Тобто як це нічого робити? Коли мама заслабла, нікому було доглядати за нею, їх і близько не було, а як тільки її не стало, то вже він там і господар? Мало того, що залишили нас без спадщини, то ще й у будинок не пускають?

Вони ще довго обурювалися, і відклавши телефон на столик, Тетяна ще довго сиділа, дивлячись в одну точку… Вона тихо плакала від образи…

Вона була старша дочка в сім’ї, Лілія на два роки молодша, а Вадим, народився через п’ять років після Лілії.

Батьки були постійно в роз’їздах і коли їй виповнилося шістнадцять років, всю турботу про молодших переклали на неї. І вона з усією душею, навіть із задоволенням брала на себе обов’язок старшої по дому.
Попрати одяг, перепрасувати, приготувати обід, допомогти молодшим з уроками! Справлялася! І щоразу з радістю зустрічала батьків після їхньої чергової поїздки за товаром в Китай, чи Туреччину.

Батьки непогано розвивали бізнес: спочатку один магазин одягу, потім другий, третій… Гроші в сімʼї були дуже непогані!

Але діти росли, можна сказати самі… І саме вона, Тетяна, завжди була на підхваті, саме вона раділа успіхам молодших. Лілія відразу після школи пройшла на бюджет до столичного університету, а ще через п’ять років туди ж пройшов і Вадим.

А їй було не до навчання. Незважаючи на те, що школу вона закінчила майже на відмінно, на сімейній раді було вирішено поки що відкласти вступ до інституту. Але «поки що» тривало дуже довго, а потім вже й бажання не було…

І ось багато років дівчина працює на заводі.

Всім трьом батьки купили по квартирі, справедливо розсудивши, що виділяти нікого не можна: усім порівну!

Проте саме вона, Тетяна, завжди була на підхваті у батьків. Усі вихідні вона проводила у батьківському будинку, допомагаючи по господарству.

Батьки, вийшовши на пенсію, активно займалися розведенням усякої живності, вирощували врожай, яким охоче ділилися зі своїми дітьми.
Тетяні вже сорок, а заміж її ніхто так і не покликав.

Звичайно, пропозиції були, але жоден з кандидатів з різних причин їй не підійшов, і вона, все ще цікава, статна дівчина з яскраво-синіми очима, ніжною білою шкірою та тонкими рисами обличчя, перестала мріяти про заміжжя.

Лілії пощастило набагато більше. У неї чоловік, двоє дітей. Гарна робота, навіть дозволяють собі відпочинок десь за кордоном. І, коли їдуть, племінників, Володю і Віктора, з радістю бере до себе їхня улюблена тітка Таня.

Одружений і Вадим. Якось так вийшло, що виріс він трохи розпещеним, звичайно, але виявився добрим сім’янином. Теж двоє дітей, яких Тетяна також не переставала балувати та дарувати не лише подарунки, а й свою любов.

Але його дружина, Люся, на дух не переносила сім’ю свого чоловіка. Після кожної сімейної зустрічі, яку батьки організовували у своєму новому приміському котеджі, вона примудрялася влаштовувати сварки, кричучи, що це останній раз, коли вона їздила в це село…

Говорила, що втомлюється… Хоча зрозуміти, від чого вона втомлюється було важко: всі турботи, як правило, брала на себе Тетяна, та й Лілія ніколи не втікала ні від кухні, ні від прибирання по дому, ні по господарству.

Будинок великий, місця всім вистачало. Саме про такі зустрічі, про таку велику і дружну сім’ю завжди мріяли батьки.

Зустрічі проходили радісно, ​​весело, з піснями, жартами, з посиденьками або на кухні, або в альтанці у величезному дворі.

Діти гралися, бігали один за одним, а потім, втомлені, не могли наїстися і лягали в ліжка, вже засинаючи на ходу.

А потім почалися неприємності… Якоїсь миті Люся пішла до своїх батьків, прихопивши і своїх дітей. Ніхто не знав, що вони там не поділили.

Батьки дуже важко переживали розлучення сина.

Батько за кілька тижнів зліг і, незважаючи на всі зусилля, його не стало…

Всі троє сильно сумували, тим більше, що мати, Лідія Львівна, стала танути, як свічка, не знаходячи в собі сили жити на самоті.

Тетяна три місяці жила з матір’ю, підтримувала її, як могла, незважаючи на те, що тепер їй було дуже непросто їздити на роботу.

Магазинами батька не було кому керувати, тому дуже скоро вони перестали приносити прибуток і були продані.
Діти всі троє відмовилися від своїх частин спадщини на користь матері. Тетяна казала:

-Мамусю, ми, всі троє, твої діти. І ми дуже любимо тебе! Як нам ділити цей будинок і навіщо? Ми ж не станемо тебе виселяти звідси? У нас у всіх житло є, нікого ви не обділили… Та й зайвий клопіт з цією спадщиною! Аби ти не заслабла і жила дуже довго!

Лідія Львівна сумно посміхалася, дивлячись на свою таку розсудливу дочку:

-Та й мені зовсім не хочеться залишати будинок: ми з батьком стільки сил у нього вклали… Стільки щастя я тут бачила!

Але потім заслабла й мати. Тетяна знову їздила її відвідувати щодня, привозила продукти, доглядала будинок… А одного разу, приїхавши, застала в будинку брата і… Його дружину з дітьми. Вадим був трохи напруженим, виглядав винним.

Тетяна, посміхнувшись і обійнявши брата та дітей, запитала:

-Ви помирились? Я дуже рада! Давно пора!

Люся посміхалася, але дивилася насторожено. Але, знаючи її не перший рік, Тетяна не дуже здивувалася: така вона у них!

Вона почала розбирати сумки з продуктами, клопотати по кухні, але тут Вадим сказав, ніби шукаючі слова:
-Та ти, це, не метушись… Ми самі.

-Самі що? Готувати будете? – Тетяна посміхнулася: ніколи невістка в будинку свекрухи не підходила до плити.

Та й у себе вдома не дуже любила куховарити.

-Таню, ну ми загалом вирішили пожити тут, з матір’ю. Нашу квартиру ми здали та переїхали з речами!

-Ось як? – Тетяна дуже здивувавшись, присіла на кухонну табуретку. – Тобто, ти хочеш сказати, що твоя дружина доглядатиме за мамою?

Вадим стояв якийсь напружений… Таким вона бачила його вперше! Відповів він теж трохи дивно:

-Буде! І я допомагатиму!

Тетяна посміхнулася. Вона навіть не могла собі уявити брата в домашніх клопотах. Ні, не буде він нічого робити, це вже точно! А невістка? З її ставленням до їхньої матері, чекати гарного догляду не доводиться…

У дверях кухні зʼявилася Люся і, з неприязню дивлячись у вічі своїй золовці, неохоче процідила:

-Ми впораємося! А ти можеш спокійно їхати додому. Без тебе розберемося!

Відчувши образу, вона, підхопивши свою сумочку, спробувала пройти в кімнату матері, але і тут Люся встала перед нею:

-Мати спить, не варто її турбувати!

Тетяна спробувала обійти її, але тут підійшов Вадим і став поруч із дружиною.

Усвідомивши, що її просто виставляють, вона, не кажучи ні слова, рушила на вихід.

У дворі гралися діти, і вона попрощалася з ними. З братом прощатися не стала, але бачила, як він стояв у вікні і дивився їй услід.

І лише стоячи на зупинці в очікуванні маршрутки, вона дала волю сльозам.

Потім і Лілія намагалася відвідати матір, але і її не пропустили до матері і теж відправили додому, не особливо церемонячись… Невістка сказала коротко і чітко:

-Мати не хоче бачити ні тебе, ні твою сестру!

-Нехай вона мені сама це скаже!

-Я сказала ні значить ні!

Вадим стояв віддалік, не втручався, але з його вигляду було ясно: не пропустять!
Навіть і місяця не пройшло, після того як брат із сім’єю оселилися в батьківській хаті, як матері не стало…

Сумну новину їм повідомила сусідка.

Не брат і не невістка.

На поминках матері обидві сестри дуже плакали…

І ось тепер їх позбавили права навіть відвідувати батьківську хату.

Вже після поминок Люся, не втримавшись, проводила золовку зі словами:

-На спадок даремно не сподівайтеся: мати переписала будинок на Вадима!

І очі її сяяли щастям переможця…

Якось дуже до речі вона помирилася з їхнім братом…

Якось дуже легко Вадим зумів забути те, що Тетяна, для нього зробила!

Якось дуже вже швидко матері не стало.

Якось дуже вже незрозуміле рішення матері залишити дочок без спадщини.

Якось дуже схоже на те, що щось тут нечисто. От вже й справді кажуть: “Нічна зозуля завжди перекує денну”…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.