Світлана Іванівна мала двох синів. Обидва одружилися, обзавелися власними сім’ями, дітьми. Але про матір не забували. Часто відвідували, привозили продукти та все необхідне. Допомагали по господарству.
Здавалося б, живи та радій.
Аж раптом сталося нещастя. Спочатку занедужав і не стало старшого сина. За два роки і з молодшим сталася біда, не встигли допомогти.
Світлана Іванівна сама не пам’ятає, як спромоглася пережити ці чорні дні. Добре, хоч невістки з онуками не залишали. Продовжували дбати про свекруху.
Дружина старшого, Тетяна, жила неподалік. Щоразу по дорозі на роботу заїжджала дізнатися, як справи, що потрібно.
Інша невістка переїхала до сусіднього міста. Їхати до свекрухи лише півгодини, якщо на автобусі. Спочатку вона часто бачилася зі свекрухою. Привозила гостинці, допомагала з приготуванням та прибиранням. Іноді залишалася з ночівлею.
Потім її візити стали рідше і поступово зійшли на нівець.
— Щось Рити давно не видно, — зауважила Тетяна. — Може, занедужала? – припустила вона.
Світлана Іванівна нічого не відповіла, тільки зітхнула.
– Я завтра вихідна. Хочу вікна вам помити. Дорогою заїду в магазин. Ви напишіть, шо закінчилося.
— Що б я без тебе робила, Таня.., – зітхнула Світлана Іванівна.
Таня займалася обідом і не одразу помітила, що свекруха плаче.
— Ви чому засмутилися? Чи у вас щось сталося? – запитала Таня.
— Ти пробач мене. Адже я такого наробила, – раптом сказала Світлана Іванівна, і гірко заплакала.
Важко було заспокоїти стареньку, але Тані вдалося це зробити.
Трохи заспокоївшись, та зізналася: весь цей час Рита крутилася навколо неї не просто так. Вона зуміла навіяти свекрусі, що ніколи її не покине, про неї дбатиме. Натомість та має переписати на неї свій будинок.
– Таня у батьків одна, їй і так від них все дістанеться. А в мене, крім вас, іншої рідні нема. Допомоги чекати нема звідки. Ви ж не залишите онука Дениса без спадщини? – вмовляла Рита свекруху.
Тоді слова невістки здалися Світлані Іванівні цілком розумними. Подумавши, вона погодилася.
– От і добре! – Зраділа Рита.
— Завтра ж поїдемо до нотаріуса, оформимо все офіційно. Тільки Тані поки що нічого не кажіть. А то раптом образиться.
У свій останній візит Рита була особливо щедрою: привезла цукерок, ковбаси, сиру. Сама сплатила таксі до нотаріальної контори і назад.
— Не на автобусі ж вас везти, — занепокоєно казала Рита.
Після цього не з’являлася. Спочатку дзвонила, говорила про завантаженість на роботі. Потім припинились і дзвінки.
– Ось що я наробила.… Тебе й твоїх діточок позбавила спадщини, — плакала Світлана Іванівна.
Найприкріше – нічого назад не повернеш. Молодша невістка все заздалегідь продумала і наполягла на дарчій, яку свекруха зробила на неї.
— Будинок тепер Риті належить. Я сама тут ніхто, – зітзала Світлана Іванівна.
– Що зроблено, то зроблено, – сказала Тетяна. – Сльозами тут не допоможеш.
Таня, як і раніше, дбала про свекруху. Про неприємну розмову намагалася не згадувати.
Але тут знову з’явилася Рита.
Зателефонувала Тані, коли та поверталася додому з роботи.
– Мені знадобилися гроші. Хочу продати будинок. Світлана Іванівна ще може довго прожити, а гроші зараз потрібні. Якщо не забереш її до себе, здам у будинок для людей похилого віку.
– Ти що таке говориш? – обурилася Тетяна. – Нечесно отримала будинок, то дай свекрусі хоч спокійно дожити у рідних стінах!
– Кажу ж – гроші терміново треба. А ти маєш двокімнатну квартиру. Якщо жаль тобі стареньку, то забирай до себе!
– Ти забуваєш, я не одна, а з дітьми. Окремої кімнати для Світлани Іванівни нема.
– Ну як знаєш. Я тебе попередила, – сказала Рита і поклала слухавку.
Рита відключилася. А Тетяна не могла думати ні про що інше.
Всю ніч вона крутилася з боку на бік, намагаючись заснути.
Вранці поїхала до свекрухи.
– Давайте зберемо все необхідне. Ви переїжджаєте. Житимете зі мною та онуками. І мені так простіше за вами доглядати.
Про дзвінок Рити вирішила не говорити. Невідомо, як переживе таку новину свекруха…