– Ну що, Оксано, шкодуєш вже? Ночами плачеш? Зізнавайся! – лукаво підморгнула Алла Петрівна, колишня свекруха.
Вперше за чотири місяці, які пройшли після розлучення Оксани з її сином Володимиром, вона прийшла відвідати єдину онучку, а після прогулянки в парку не втрималася – напросилася на чай та бесіду з колишньою невісткою.
– Ні, не плачу, – здивовано відповіла Оксана. – А повинна?
– Та мене хоч не обманюй! І собі не бреши. Такого чоловіка втратила!.. – зітхнула свекруха.
– Вибачте, Алло Петрівно, але ми з вами це вже обговорювали. Більше не хочу, – відмахнулася Оксана, але колишня свекруха ніби не чула.
– Тааак… Мені тебе навіть шкода, Оксано. Адже через таку нісенітницю втратила його, з гордості сім’ю зруйнувала… Марійка ось тепер без батька залишилася, – не вгамовувалася свекруха.
– По-перше, Володимир сам вирішив, не спілкуватися з донькою – це тільки його рішення, не моє. А, по-друге, ви чудово знаєте причину розлучення. Ми з Володею все вирішили, ще перед весіллям. Я сказала, що збираюся виходити заміж один раз і на все життя.
Я дівчина з характером, не якась там панночка, труднощів не боюся. І я обіцяла йому, що сама його ніколи не залишу. Навіть якщо втратить роботу та не зможе знайти нову. Навіть якщо занедужає. Але. Я не зможу пробачити зраду. І мені не важливо, що було причиною – помилка, загульбанив, втратив до мене інтерес, захотілося новизни, не зміг встояти. Це вже справа десята. Я попереджала – не пробачу. На матір свою надивилася… Тож вибачте. Він був у курсі, знав, чим ризикує, – видихнувши, закінчила розмову Оксана.
– Оксано, ну ти ж розумна жінка!.. Адже всі чоловіки гуляють – хто більше, хто менше… Думаєш, мій не гуляв? Ооо… Словами не передати!.. А Володя – то… Просто оступився, один раз… Зате яким чоловіком був!.. Ти згадай, ти тільки згадай, скільки він для тебе зробив!.. Хіба ти знайдеш ще такого? Ну от хоча б – він не просив тебе йти на роботу, дозволив усі три роки в декреті сидіти! – продовжувала Алла Петрівна.
– Звичайно, – не стала сперечатися Оксана. – А як йому було не дозволити? Місце в дитячому садку дали, коли Марійці два роки і десять місяців виповнилося. І то – нам дуже пощастило, що відмовився хтось. А приватний садок або няню ми б не потягнули – ви ж самі знаєте. Ось Володя і сказав – сиди сама, дешевше вийде.
– Ну добре, – погодитися Алла Петрівна. – Ну а з Марійкою? Адже який батько! Ще пошукати треба! Він мені розповідав, що він її навіть зовсім маленьку не боявся на руки брати, щоб тебе звільнити. Їй же тоді два чи три місяці було. А він з нею півдня по квартирі марширував!
– Один раз, – кивнула Оксана. – Це коли мені треба було вікна вимити. І не півдня, а майже дві години. Я це так добре запам’ятала, тому що він із Марійкою на руках постійно ходив за мною і плакав – ну скільки ти там ще? Ти ще довго? Вже година минула? Та що там так довго мити?
– Але він з нею ще й гуляв! – не здавалася колишня свекруха. – Не кожен батько буде ось так майже кожен день з дитиною гуляти!
– Напевно. А чому ви забуваєте про те, що в цей час я йшла поруч з ним? Так, я просила погуляти з Марійкою, щоб я прибрала. Або їжу приготувала – не з дитиною на руках, а спокійно. Або просто відпочила після Безсонної ночі, але Володя сказав, що він один переживає гуляти з дитиною – раптом вона заплаче, що він тоді буде робити?
– Ой, Оксано, як з тобою важко! А що, по дому він тобі не допомагав? Скажеш, не допомагав? А? Ось не повірю!
– Чому ж, – усміхнулася Оксана. – Допомагав. Тарілку за собою мив…
– Ось бачиш! – зраділа свекруха.
– …а на чашку та виделку його сил уже не вистачало, – закінчила Оксана.
– Зате він ходив магазинами! – не здавалася Алла Петрівна.
– Ходив. За чіпсами та солодощами. А коли я просила у вихідні з’їздити до гіпермаркету, щоб на тиждень продуктів купити, він морщився, казав, що це нудно і взагалі, “він працює”.”
– Та ти придираєшся, ну та гаразд. А згадай, коли ти занедужала минулого року – так він увечері, після роботи доглядав тебе.
– Було таке. Коли прийшов додому, запитав “як ти почуваєшся?”, а одразу після цього питав “що на вечерю?».
– І все одно він тебе любить! !
– Ще й як любить! – засміялася Оксана. – Кожні п’ять хвилин мені дзвонив, питав: “Ти скоро? Скільки мені тут з Марійкою одному сидіти? Ми голодні!
Але найбільше мені подобалося, як він сварився на мене, коли я приходила додому: “Ти що про себе думаєш? А про мене ти подумала? Якщо з тобою дорогою щось трапиться, мені що, одному дитину виховувати?
А, взагалі, Алло Петрівно, ви це все до чого? Стільки часу від вас ні слуху, ні духу, а тут раптом так рекламуєте його… Я ж вам ніколи не подобалася, ви так раділи, коли ми розлучилися…
– Так, бачиш, у чому річ, – зам’ялася колишня свекруха. – Він же тільки спочатку хорохорився, все хвалився, що краще тебе знайде – і дуже швидко. А за кілька тижнів раптом засумував. Гульбанити почав. З роботи пішов…
Загалом, три місяці вже в загулі… Так переживає, що ви розлучилися… А в мене, сама знаєш, зарплата невелика, до пенсії ще далеко… Мені на життя вистачало, а на двох… Та ще й на гулянки його… Оксано… Може, все-таки спробуєте ще раз? Адже все-таки й гарне у вас було, га?..