Іван Іванович прокинувся, як завжди, о п’ятій ранку. Що вдієш, така звичка. Коли був молодший, працював, так хотілося полежати, поніжитися в ліжку хоча-б зайві півгодинки.
А тепер, з першими півнями, Іванович на ногах. Старість не радість. Він пробрався навшпиньках в темний ще коридор. Степанівна-то його глуха, її можна не боятися розбудити. А ось доня, Танюшка, нехай виспиться… Тим більше, не часто тепер вона з ночівлею в рідному домі…
Таня підняла голову з подушки. Побачивши, як батько крадеться повз неї, посміхнулася:
-Татусю, рідненький мій…
Таня приїхала до батьків недавно. Сумувала дуже. Та й прибрати будинок до зими допомогти потрібно. Мама завжди два рази в рік робила генеральне прибирання будинку. Восени і перед Великоднем. Тепер тільки ось, до старості, сили вже не ті… Вона знехотя вибралася з-під теплої, пахночої свіжістю ковдри. Хотілося скоріше закінчити з прибиранням. Завтра треба було долати довгий шлях в місто, додому, до сім’ї…
Вона швидко одяглася, поставила чайник. Проходячи повз маму, мимоволі зупинилася. Як же вона постаріла. На обличчі додалося зморшок… Серце дочки стислося від неясного передчуття… Мама, ніби відчувши її погляд, відкрила очі. Очі її були чисті, ясні, не по роках молоді…
-Встала вже, доню…
-Встала, мамо. Раніше почну, швидше закінчу.
-Так ми б з дідом і самі впоралися.
-Керівники… Забула, як легендарний політ зі стільця в минулому році зробила. Та й болячок, що у тебе, що у тата останнім часом… Вже краще я сама, мамуся…
-Ну, все ж, хоч чимось, та допоможемо… Не зовсім же вже стародавні ми старигани…
-Допоможете, допоможете…
Прибирання йшло своєю чергою… Невгамовна Степанівна не відходила від дочки ні на крок. То воду поміняє, то ганчірку викрутить… Із задоволенням відмиваючи кімнату за кімнатою, Таня мимоволі згадувала свої дитячі роки, юність. Кожна дрібниця, що потрапила їй в руки, викликала теплі почуття. Так, стиха перемовляючись, дійшли і до кухні.
-Так, пилюку в буфеті… Ой, а це що, ті самі кавові чашечки, які мені хрещена дарувала?!
-Ті самі… Куди ж вони дінуться… Мабуть, років двадцять ніхто і не користувався ними… Пилюку ось тільки і витираю… Може забереш?
-Та ну, ні… Нехай у тебе стоять.
-Дійсну, візьми. Місце тільки займають, та й все…
Тетяна акуратно дістала чашки. Поставила на стіл. Мати тут же кинулася допомагати.
-Давай, доню, я перемию.
-Ну мий, мий…
Вона взяла одну.
-Ой… А це що?
В одній з чашок лежав дивний клубок з ниток, якихось пір’їнок, рясно политий воском, з увіткненим в середину іржавим цвяхом.
Таня злізла зі стільця.
-Звідки?
До кімнати увійшов батько.
-Тату, дивись, що це, не знаєш?
Той, не думаючи про погане, схопив чашку і вивалив весь вміст собі в долоню.
-Тю, та внучки мабуть гралися, ось і залишили…
-Внучки, не внучки, а краще спалити від гріха подалі…
-Годі тобі, мати, дурницями голову не забивай.
Іванович кинув все в сміттєвий пакет, обтрусив руки і пішов далі у своїх справах…
Прибирання було закінчене. Вдома Таню чекали дочки і чоловік. І на наступний ранок вона поїхала, залишивши цілком здорових батьків в блискучому від чистоти будинку…
А через два дні, Тетяна прокинулась серед ночі. Було якесь дивне передчуття. Раптом, ні з того, ні з сього, на душі стало так важко, захотілося плакати… І пояснення цьому не було…
Незабаром нічну тишу порушив звук телефонного дзвінка. Жінка поспішно взяла трубку.
-Доню, це мама. Тата не стало… У трубці почулися гіркі ридання матері…
Таня на секунду остовпіла. В голові не вкладалася ця страшна звістка…
-Мамо, як не стало… Що там у вас таке?
-Погано, доню, стало йому вчора, до вечора. Поки швидка приїхала…
Від Тетяниних ридань прокинулася вся сім’я…
Потім були поминки… Все як годиться. Таня взяла відпустку, щоб бути тут, з мамою. Весь час Тані здавалося, ніби це все неправда, ніби ось, зараз, відчиняться двері, і в кімнату увійде її невгамовний тато…
А мама від горя вся ніби зіщулилася, потемніла обличчям, стала ще менша зростом, ще старшою… Дивлячись на неї, у Тані стискалося серце, сльози наверталися на очі…
У ніч, перед сороковинами, Таня побачила дивний сон. Уві сні, вона сиділа на кухні, а перед нею, на столі стояли чашки в одній з яких лежала та сама, злощасна знахідка. Увійшов тато, і каже, ось, мовляв, доню, не треба було мені це в руки брати. Права мама була. От же ж, не вірив я… А тепер. Надька це, сусідка… Вибачте ви її…
Таня прокинулася в подиві. Адже скільки добра робили мама з татом цій Наді. І діточок няньчили, коли не було з ким залишити, і ділилися всім, що в городі виросло. Невже правда? Не може бути. Що за сон. І як пробачити таке.
А в сусідській хаті в цю ніч про сон забули. Надя, уклавши дітей спати, виглянула у вікно. У сусідів горіло світло, там готувалися до поминок. Їй не спалося. З одного боку, не хотілося вірити, що її підкладок спрацював, що це вона винна в тому що сталося. А з іншого – адже якщо спрацювало, значить і її слабість відступить… І адже ж і правда краще їй стало. Вона важко зітхнула.
Три місяці тому, вона дізналася дуже поганий діагноз… Надя не могла повірити в таке. Як же так. За що? Адже у неї діти ще маленькі. Подруга порадила сходити до одної жінки. А та дала пакетик з підкладів, на який перевела її слабість і чіткі інструкції, як підкласти і що сказати. Залишалося тільки знайти кому підкласти. А де шукати? Кому такого побажаєш? Ось і підклала сусідам.
Не встигла вона лягти в ліжко, як почула кроки. Скрипнула дошка. Надя відкрила очі і завмерла… Прямо перед нею стояв сусід… Іван Іванович дивився на неї з докором.
-За що ти так з нами?
-А що мені залишалося? У мене діти.
-А якщо не я б взяв твій подаруночок, а Танюшка? У неї ж теж діти малі зовсім ще… Ех ти…
-Прости, дядько Іван. Сама не знаю, як накоїла… Прости.
-Бог простить…
Він зник. Надя до ранку не могла заснути. Було страшно. І соромно.
На поминки вона не пішла. Прийшла опісля, коли всі розійшлися. Постукала в двері. З коридору на неї дивилися дві заплакані жінки. Вона стала перед ними на коліна.
-Вибачте заради Бога!
-Значить правда?
-Так… Вибачте… Не знаю, як з цим жити тепер.
-Ось і живи тепер. Таня відвернулася. Не хотілося бачити її.
-Іди… Бог простить…
Більше вони не бачилися. Надя продала будинок і незабаром поїхала з села…
Говорили, що сама вона видужала, а от дітки її слабі…