Літо видалося надзвичайно врожайним. У червні Тамара Іванівна лише встигала збирати полуницю – на варення, компот, та й внучиків улюблених порадувати смачними ягодами зі сметанкою.
Липень був багатий на огірки, помідори та всяку зелень.
А потім настав серпень. О, цього місяця вона чекала з особливим почуттям. Заздалегідь перебрала в голові відомі прикмети, і з усього серпень обіцяв перетворити її сад на справжній яблучний рай!
Ще зелені та маленькі у липні плоди з початком нового місяця дружно пішли в ріст. Тамара Іванівна підходила до кожного деревця, гладила гілочки, розправляла листочки і примовляла:
– Давайте, любі, не підведіть. Постарайтеся вже до Яблучного Спасу…
І яблуньки начебто розуміли її. З кожним днем плоди міцніли, наливали цілющим соком, ставали більшими. А подекуди починали й червоніти.
Загалом, раділа Тамара Іванівна, як дитина мала.
Грім гримнув другого тижня серпня. Причому гримнув у прямому значенні слова. Та не один, а зі шквалистим вітром і зливою, що перейшли під кінець у град.
Деякі горошини були завбільшки з вишню! Сусідки на своїх ділянках голосили. Хтось переживав за троянди, хтось за кущі малини й смородини.
Тамара Іванівна любила всі свої посадки в саду та на городі, але от яблуньок їй було особливо шкода.
Проте все обійшлося. Після того, як стихія відступила, вийшла вона у свій садок, щоб оцінити масштаби.
– Ну що, Іванівно? Як твій сад-город? У мене ось град цей усі квіти зіпсував. Та ну його, одні переживання… Як тепер дітям у школу букети збирати? – це сусідка по праву сторону, Олена Федорівна, нарікала на наслідки грози.
– Та піду дивитися, як у мене град погосподарював. По-доброму, чи як… – Тамара Іванівна намагалася жартувати, але на серці все ж таки було неспокійно.
Чому вона так переживала за свої дерева? Складно сказати. Сусідки знайшли пояснення, а мають рацію вони чи ні, хто ж знає…
У свої шістдесят років Тамара Іванівна вже була вдовою. Чоловік Ігор залишив її три роки тому, якраз під Яблучний Спас.
Пішов у сад нарвати стиглих плодів для улюбленої Тамарочки, а серце й прихопило. Так і ліг просто під яблуні. Там його й знайшли…
Викликали, звісно, швидку. Поки вона їхала, Тамара намагалася допомогти, та куди там. Лежав Ігор на землі, сказати не міг, а тільки рукою показував на яблучка і чогось усміхався, а потім Богові душу віддав…
Деякі сусіди казали, що він перепрацював у саду. Заганяла, мовляв, його дружина.
То полити щось треба, то підгорнути, то зібрати, то принести, то забрати. Багато роботи в саду і на городі. Бо ж сільські люди до праці звичні, їх нічим не налякаєш.
Як би там не було, але без Ігоря Тамарі стало жити дуже сумно. Внуків привозили раз на рік, та й то на початку літа. А потім що їй робити? Сад став для неї майже сенсом життя, особливо яблуні.
Їй усе здавалося, що душа покійного чоловіка ніби перейшла до дерев, і через них вона завжди відчувала, що він тут, поряд.
Варто тільки підійти до яблунь, і на душі одразу ставало тепліше.
Гроза погосподарювала в саду досхочу. Багато квітів опустили свої голівки, листя виглядало пошарпаними і неживим.
Кущам малини, ожини та смородини теж дісталося, але нічого, ягід на них ще багато – на варення якраз і вистачить. А ось і яблуньки…
– Господи! – ахнула Тамара Іванівна.
– Що там? – це почула її слова Олена Федорівна і поспішила до паркану, щоб краще розглянути сусідський сад.
– Яблук скільки попадало. От нещастя яке, – Тамарі стало так гірко, що сльози виступили на очах.
І тут вона побачила головне лихо, яке наробила гроза…
Виявляється, незрілі яблука, що опинились на землі – це ще таке.
Два найкрасивіших сортових деревця негода не пощадила. Одна яблуня стояла майже наполовину розсічена: кілька великих гілок трималися буквально на одній корі. Ось що гроза з вітром наробили. Без цих гілочок яблунька зовсім засохне. І найприкріше, що ці гілки лягли прямо на сусіднє дерево і теж його зачепили.
– З яблунями зовсім біда трапилася, – голос Тамари тремтів від розпачу та образи.
– Ого, та вже бачу сама, – Олена Федорівна дивилася поверх паркану на те, що ще недавно було зразково-показовим садом. – Тамаро, ти постривай засмучуватися…
Але Тамара її вже не чула. Вона сходила в сарай, принесла кілька відер і почала збирати в них усі плоди, що впали. Вийшло багато, три повні відра. Втрата, звичайно, велика, враховуючи, що яблука незрілі. Про всяк випадок вирішила спробувати – кислі.
І так їй стало прикро, що не стрималася, розплакалася. Дуже хотілося їй сходити на могилку чоловіка на річницю його, принести яблучок стиглих, пиріжків його улюблених.
А тепер незрозуміло, чи вийде це все зробити чи ні. Тамарі Іванівні здалося, що так вона зрадила пам’ять про чоловіка. Не вберегла його садок, виходить. Він перед тим, як піти, все на яблучки їй показував, і вона зрозуміла цей жест, як «бережи мої яблучка».
І, справді, всі ці роки яблуньки були світлим нагадуванням про покійного чоловіка.
Олені Федорівні було дуже шкода сусідку, хотілося її чимось підбадьорити, підтримати. Вона повернулася додому, і тут в неї зʼявилася одна думка…
…Наближався Яблучний Спас. Тамара Іванівна вже третій рік із завмиранням серця чекала на цей день.
Адже тепер для неї церковне свято стало сполучною ниточкою із покійним Ігорчиком.
Тільки раніше вона завжди відзначала його багатим урожаєм, і серце від цього наповнювалося якоюсь особливою благодаттю.
Начебто чоловік був у цей момент поруч із нею. Правду кажучи, Тамара Іванівна завжди відчувала його присутність, але Яблучний Спас був особливим днем.
Із зібраних яблук спробувала вона зварити хоча б варення. Що ж, цукру на нього пішло вдвічі більше, аніж зазвичай.
Начебто звичайне варення, їсти можна. Але ось смак… Зовсім інший. Не було в ньому колишньої родзинки, чи що. І запаху ніякого. Таке варення було не відрізнити від покупного. З’їсти вийде, але задоволення зовсім не те.
Плоди, що залишилися на деревах, потихеньку наповнювалися соком, але все ж їм було потрібно ще тиждень-другий, щоб остаточно дозріти.
Поки що збирати їх було марним заняттям. Яблуні після грози довелося обрізати – Тамара попросила сусіда Петра підійти з бензопилою і допомогти.
А коли він прийшов, навіть не змогла дивитись на те, як він прибирає гілки, серце стрепенулося, і на очах виступили сльози.
Коли все було закінчено, Петро вирішив зайвий раз не хвилювати хазяйку. Він сам потихеньку зібрав гілки і забрав із саду.
Тільки надвечір наважилася Тамара вийти на ґанок і подивитися на яблуні. Картина була зовсім сумна. Вона скоріше зайшла в будинок, і навіть щільніше закрила штори, щоб не бачити сад.
Тамара Іванівна збиралася до церкви, щоб помолитися за покійного чоловіка, а потім піти на цвинтар, щоб посидіти на його могилці.
Жінка зібрала з собою кошик із яблуками, які змогла зібрати, з тих, що виглядали пристойніше.
Раптом чує – наче машина під’їхала до будинку…
– Дивно, я ж нікого не чекаю, – пробурмотіла Тамара. – Хто б це міг бути?
Вона пішла подивитися.
– Мабуть, хтось зупинився спитати дорогу, – подумала жінка.
Дивиться, а це дочка із зятем приїхала, та не одні, а з онуками!
Хлопці радісно вистрибнули з машини, відкрили хвіртку і побігли до бабусі:
– Бабусю, а ми до тебе приїхали!
– Ой! Та що ж це, не чекала я вас, мої любі. Як же ви підросли за пару місяців, і не впізнати, – Тамара Іванівна кинулася обіймати та цілувати дітлахів, а потім і доньку із зятем.
– Мамо, а ми не з порожніми руками, – почала Марійка. – Нам Олена Федорівна зателефонувала і розповіла про біду, яка сталася з яблунями. Що ж ти не подзвонила?
– Ох, ця Олена… Та я турбувати вас не хотіла.
– Ну припини. Ми одразу ж поїхали до свекра. Ти ж знаєш, що батько Миколи пристрасний садівник, ну зовсім, як ти з татом… Він просив тобі дещо передати.
З цими словами Марія та Микола підійшли до багажника, відкрили його і дістали величезний кошик.
Тамара глянула в нього й руками сплеснула від несподіванки.
Там були добірні яблучки, одне до одного! Тільки подивишся на них, і одразу слинки течуть!
– Це вам, Тамаро Іванівно, до свята. А восени тато передасть саджанці. Усі разом і посадимо. Буде сад кращий за колишній!
– Ой, дякую, любі ви мої! – Тамара не могла стримати сліз.
Того дня вони з’їздили на цвинтар, згадали тата, а потім Тамара і Марійка напекли найсмачніших пиріжків з яблуками, його улюбленими.
Онуки наминали за обидві щоки, а коли дізналися, що їм доведеться через пару місяців допомагати садити яблуньки, то прямо застрибали від радості.
Отак і відзначили Яблучний Спас, усією дружною родиною. Адже для тих, хто пам’ятає та любить, незважаючи ні на що, свято настає завжди…