Петро був найменшим хлопчиком в класі. На уроці фізкультури він стояв в самому кінці. Свого зросту він соромився, хоча однокласники ніколи з нього не жартували. Петя був блакитнооким, симпатичним, навіть привабливим. Крім того, він добре вчився, і завжди був готовий допомогти з уроками своїм друзям.
У сьомому класі серед хлопчиків і дівчат вже почали з’являтися симпатії, а Петька комплексував через свій маленький зріст. Він записався в секцію гімнастики, висів на турніку, старанно стрибав і тренувався, але зріст додавався повільно.
Мати заспокоювала сина:
-Так, годі тобі, не вигадуй. У нашому роду всі маленькі. І ти високим не будеш… Малий та здалий. Розум, головне, не розгуби. Вчися добре, і все буде в тебе в житті, як треба.
“Як треба” – було для Петьки чимось розпливчастим і незрозумілим. Він зітхав і з колишнім ентузіазмом поспішав на секцію. До дівчат він навіть і близько не наближався. Всі дівчата класу були вищі за нього…
Все змінив випадок. На початку вересня нового навчального року, до них в клас привели новеньку. Тендітна, сором’язлива дівчинка поспішно пройшла до задній парті і сіла на вільне місце поруч з Петькою.
-Можна до тебе? – тихо запитала вона.
Петька від несподіванки навіть не встиг отямитися. Він кивнув і відсунувся, чомусь змахнувши рукою з парти невидимі порошинки, немов очищаючи місце для своєї сусідки. Задоволений такою довірою новенької, він гордо глянув на хлопців, які проводжали зацікавленими поглядами Олесю.
Весь урок Петька, нічого не розуміючи з пояснень вчителя, нишком стежив за Олесею, боячись шумно дихати і рухатися. Він немов скам’янів від щастя. Петька давно сидів на задній парті один, ніби ховаючи себе від косих поглядів однокласників, ніби не хотів мірятися з кимось зростом. Одному йому було спокійніше.
В кінці першого навчального дня поруч з Олесею, він захвилювався: раптом вона пересяде від нього? Але відпускати від себе її хлопець ніяк не хотів. Весь день він був такий щасливий, що поряд з ним сидить це напівповітряне, біляве створіння, яке плавними обережними рухами заправляє свої неслухняні кучерики за вуха, яка виводить акуратним почерком формули в зошиті…
Щось змінилося в Петьці відразу і безповоротно. Він вирішив брати бика за роги, тобто брати шефство над Олесею. Після уроків він, сам дивуючись своїй сміливості, запропонував провести її додому, розповісти про школу, вчителів, так би мовити, ввести в курс справи. Олеся погодилася.
Який же був щасливий Петька, коли вони, не поспішаючи, йшли по осінньому парку, засипаному золотим листям! Олеся була майже однакового зросту з ним, хіба трошки тільки вища. Петька непомітно при ходьбі підводився навшпиньки, розповідаючи про школу, чудових вчителів і хлопців.
Олеся не пересіла ні до кого з хлопців. Вони стали дружити з Петром. А він просто вчепився в своє щастя. Хлопчаки відразу помітили, що до Олесі наближатися не можна було. Тут же як з-під землі опинявся поруч Петька, вставав між ними, ніби зацікавлено прислухаючись до розмови, і хлопцям доводилося відступати.
Всі роки навчання Петька оберігав Олесю, немов вірний охоронець, був поруч, проводжав до будинку, ніс портфель, допомагав з уроками, гуляв з нею після школи в парку. Не дивно, що їх дружба переросла в любов. Вони успішно закінчили школу. Петька продовжував залишатися самим невисоким з усіх хлопців, але заняття спортом пішли йому на користь. Він став широкоплечим, кремезним, м’язистим.
Олеся залишалася все такою ж тендітною і ніжною. З Петром вони були однакові на зріст. Їх так і звали в школі – «нерозлий вода». Після закінчення навчання вони надійшли в один інститут, жили в одному гуртожитку. Петя як і раніше оберігав Олесю, вони всюди були разом.
За те, що дівчина не задивлялася на інших хлопців, симпатичних і забезпечених, Петя був вдячний долі. Він гриз науку, і був одним з кращих студентів курсу, до того ж захищав честь ВНЗ в змаганнях.
На останньому курсі вони одружилися. Петя наполіг. А після закінчення інституту вони вже чекали первістка, сина, а Петя почав кар’єру в одній з будівельних організацій. Пізніше, він створив свою будівельну фірму і через кілька років став успішним підприємцем.
-Ну ось, мамо, – говорив Петя своєї матері. – Пам’ятаєш, ти казала: розуму не розгуби і все буде як треба? Так і не так… одночасно. Я розум від своєї Олеськи втратив. Одразу ж. Ось і стало тому все як треба… Якби не вона… Не знаю, домігся б я…
-Досить вже тобі, – соромилася Олеся. – Одну і ту ж пісню в сотий раз. – Жінка посміхалася своєю променистою усмішкою, заплітаючи неслухняні світлі локони дочки в косичку.
-Все вірно, діти мої. Любов – двигун прогресу. І найбільша сила на Землі… – чи то серйозно, чи то жартома відповідала мати Петі. – Головне, що ви стільки років разом. І щасливі. Не розгубіть, дорогі мої. “Не розлий вода”…
Олеся і Петя посміхалися, згадуючи школу, їх задню парту і той перший золотий вересень, який з’єднав їхні долі.