– Катю, а ім’я, як звуть цього незнайомця, від зустрічі з яким ти сама не своя? – Андрій, його звуть Андрій… – Ммм, ти ж сказала що він тільки підвіз тебе! Це ж 5 хвилин! Неможливо стільки дізнатися за 5 хвилин про абсолютно чужу людину! Катя подивилася на подругу: – Він мій чоловік… – Щоооо?..

Він випадково наскочив на неї – теж ішов швидко і стрімко, нікого не помічаючи і нічого не бачачи навкруги.

Він ішов до своєї машини, вона йшла прямо навпроти. Маленький човен навпроти величезного танкера. У неї аж іскри з очей полетіли…

-Ой… – вирвалося в неї.

-Це ж треба було нам так, – сміючись розповідала вона подружці

-І що? І що? Він який? Напевно красунчик, ну скажи… Красунчик, так?

Жінка знизала плечима

-Так ніби звичайний

-Симпатичний? А яка в нього машина? Він тебе підвозив? Ну що ти мнешся, слова з тебе не витягнеш, – образилася подруга

-Та звичайний, Олено. Ну не знаю, сорок років.. Тридцять дев’ять, сорок буде в грудні… П’ятнадцятого.

-Оооогггооо, які подробиці, а то нічого не знаю, нічого не знаю, а тут… Навіть день народження коли і то дізналася і запам’ятала, ну ти даєш…

-Просто… Запам’ятала випадково

-Ну-ну, за п’ять хвилин знайомства дізнатися про людину стільки! Він одружений?

-Не знаю, один раз розлучений…

-Ого, ну нічого собі, ах… Ти точно йому сподобалася! Як романтично…


Катруся помітила чорнявого хлопця, який з посмішкою спостерігав за нею з братом.

Катя чомусь зніяковіла, осіклася на півслові, відвернулася від хлопчика. Раптом засоромилася своїх гострих ключиць, випираючих лопаток і гострих колін.

Їй відчайдушно захотілося стати красивою, з довгим волоссям, як у подруги, навіть довшим, з синіми очима, як у іншого друга, ну і ніжним голосом.

-Привіт, – він підійшов і сів поруч, – мене Андрій звуть, я з татом приїхав з іншого міста.

-Привіт, вона ніяковіла і соромилася. Соромилася свого старенького, жовто-зеленого купальника, вигорілого короткого волосся, – а я тут живу, недалеко. Ми з мамою і братом прийшли позасмагати.

-Щастить тобі

-Чому?

-Ти живеш біля моря, і можеш бачити його хоч кожен день.

Дівчинка знизала гострими плечима.

-Ми не помічаємо цього, море та й море…

-Так…, – луною відгукнувся хлопчик, з ім’ям Андрій, – так, ви не помічаєте, як ми не помічаємо іншого.

-Чого?

-Ну в наших місцях теж є своя краса, яку ми не помічаємо

-Зрозуміло

-Ага

Того літа Катя якось подорослішала, та й Іванко брат не діставав вже її своїми обзивалками.

Катя бігала на берег, Андрій вже чекав її там.

Вони гуляли, розмовляли, сміялися і жартували, а коли прийшов час розлучатися, Катя подарувала Андрію черепашку, яку сама витягла з моря, а він їй значок із зображенням його міста.

Вони писали один одному листи, розповідали про свої справи, хвалилися оцінками, радили одне одному якусь книгу почитати

Катя з нетерпінням чекала цих листів. А на початку літа він приїхав. Катя насилу переробивши всі справи, стрілою летіла на їх місце, де вони гуляли по пляжу. Катя знала такі місця, де не було туристів, купалися і пірнали до знесилення.

А потім знову писали листи. Отже ще кілька років. Він приїхав один. Уже без тата, сам.

Дивився на дівчину в сукні вище коліна, з волоссям розсипаними рудою копицею по плечах, сірими очима і пухкими губами.

Вона посміхалася і в куточках її рота показувалися гострі зубки, як у білочки. Її волосся пахло морем, а губи були сухі і солоні, від неї пахло сонцем і морем, а ще любов’ю, тієї самою, першою…

Він стояв, нахиливши набік голову. Чорне, як смола, волосся, яскраво-сині очі, сережка у вусі, розстебнута сорочка, сильний і спритний, граціозний, як велика кішка-пантера.

Катя зрозуміла, що їй ніхто не потрібен, тільки він.

-Давай втечемо, – шепче він їй на вушко, – на наше місце.

-Давай.

-Це щастя – шепоче вона.

-Ти моє щастя, – шепоче він…

Коли воно пропало і куди? Як могло зникнути таке сильне почуття? Перевірене роками і відстанню, просолене морським вітром і висушене сонцем степів, як?

Це ж не кольорова ганчірка, яка може злиняти від сонця і вітру…

Їй було нестерпно…

-Я пішов…

-Іди…

Її серце б*ється в грудях, як пташка, що ловить дядько Слава в її рідному городі, і садить в клітки, а матусі купують пташок для розваги своїм товстенький синочкам і дочкам, пташки плачуть, вони хочуть на волю, так і її сердечко, воно трепетало…

Він вийшов на вулицю, його серце, воно не пускало його відійти від неї на відстань, він з силою пересував ноги, а воно, шалено калатало і кликало назад, до неї, єдиною і коханою.

-Ні! – сказав він, зціпивши зуби, на цей раз дійсно все, я пішов. Я не можу, втомився. Ми зовсім різні. Все! Я сказав, до того ж нас нічого не пов’язує…

-Досить, – говорить вона ледве дихаючи, це дійсно назавжди, нехай йде, вона поїде далеко-далеко, де синє море, там її душа оживе, їх вже нічого не пов’язує. Вона постарається його забути.

Багато разів вони розлучалися за останній час, і стільки ж бігли один до одного, не в силах винести розлуку більше ніж на три дні. Вони мирилися, клялися у вічній любові, плакали один у одного на колінах і знову…

-Вам потрібні діти, говорили подруги.

-Дитина вас зблизить, – говорила мама по телефону.

Вони так і не встигли завести спільних дітей. Вона чекала його, не три дні, а цілих три місяці, він не прийшов. І тоді вона поїхала до мами.

Душа була обп*чена, як листок паперу, на якому вона писала йому слова любові і прощення, а потім вирішила спалити його біля відчиненого вікна, порив вітру підхопив цю грудочку болю і загасивши полум’я поніс кудись…

Мама, мила мама, вона ні про що не питала, просто обняла і зварила какао, як в дитинстві. Іванко мовчав, суворо зморщивши лоб…

Катя вийшла заміж через три роки, мама сказала що Діма хороший і надійний, ще через рік народився Андрійко, її син.

-Я так довго чекала тебе, синку – шепотіла на знесилена, – чому ти так довго, чому ти не прийшов тоді, коли ти був так потрібен…

Малюк кректав і дивився на неї своїми блакитними, як у всіх немовлят очима.

Далеко-далеко, тримаючи на руках маленьку Катю, стояв її тато і задумливо вдивлявся в обличчя своєї крихітки…

-Мила моя, шепотіла він, – чому ж ти так пізно, тато так чекав тебе, прости малятко, чекав не там, чекав в іншої мами. Тебе-то я точно не втрачу…

-Катю, – вирвав зі спогадів Катю голос подруги, – а ім’я, як звуть цього незнайомця, від зустрічі з яким ти сама не своя?

-З чого ти взяла? – потім трохи подумавши сказала, – Андрій, його звуть Андрій

-Ммм, а ще якісь подробиці? Ти ж сказала що він тільки підвіз тебе! Це ж в п’яти хвилинах! Неможливо стільки дізнатися за п’ять хвилин про абсолютно чужу людину!

Катя подивилася на подругу затуманеним поглядом.

-Він мій чоловік.

-Щоооо?

-Колишній.

-Але.. Я.. Ти чого? Я знаю твого колишнього чоловіка, я знаю Діму, ти що, або.. Ти…

-Або я…

-Це та сама причина, еге ж? Це те, через що Діма знайшов собі розраду на стороні? Так?

Катя мовчки прикрила очі…

Катю, ти серйозно його любиш? Все життя?

-Так, все життя, – жінка знизала плечима, – глупа я, знаю…

-Ні, – Олена заплакала, – ні, не глупа. Це не кожному дано, така… Любов… Катю…

У номері готелю, чоловік розмовляв по телефону зі своєю коханою і єдиною донькою.

-Алло, татусю, ну як? Ти знайшов її? Знайшов свою Катю?

-Так… – каже чоловік, крутячи в руках черепашку, яку колись подарувала йому дівчинка, з обгорілими на сонечку волоссям і солоними, як саме море губами, – так, я знайшов її…

-Вона… Пробачила тебе?

-Я не знаю, дочко…

-Я думаю пробачила, тату! Така любов буває рідко, вона одна на мільйон, я вірю… Хочеш, хочеш я приїду і розповім їй, як ти любиш її, як сам ростив мене, з тижневого віку, і ніколи не посмів потривожити її, і ніколи більше не одружився, сказавши що одного разу втратив її і немає тобі прощення…

-Спасибі моя мила, я сам… Я сам розповім їй все, я сам попрошу вибачення…

-Добре, тату!

Вона знала що він там, за дверима, тому відкрила двері за секунду до того, як він наважився подзвонити.

Просто така сильна любов, одна на мільйон. перевірена відстанню і часом.

Вони ніколи не розлучалися більш ніж на три дні, але доля зробила крутий віраж, розлучивши їх на довго, дала зрозуміти, як це погано, жити без коханих…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.