Світлана з Іриною сиділи в кафе. Ірина бачила, що подруга явно не в настрої. – Світлана, щось трапилося? Ти зовсім сумна якась. – Так, Іринко, трапилося. Мені здається, що в Андрія хтось є. Він став часто затримуватись на роботі, приходить втомлений, живемо як сусіди. – Почекай, не гарячкуй. Може на роботі щось? – Ні, не думаю. Я вирішила – сьогодні я про все дізнаюсь сама

Світлана сиділа в кафе з подругою Іриною за дівчачими розмовами. Ірина бачила, що подруга не в настрої, від неї так і віяло сумом.

-Світлана, щось трапилося? На тобі зовсім лиця немає.

-Так, Іринко, мені здається, що в Андрія хтось є. Він став часто затримуватись після роботи, приходить втомлений і ми зовсім не проводимо час разом, живемо як сусіди.

-Почекай, не гарячкуй. Може на роботі якісь звіти, здавання об’єктів чи ще щось?

-Ні, не думаю. Зазвичай у них така метушня наприкінці року буває.

-Якщо ти так думаєш вже, то може простежити за ним?

-Ні, Світлана, не хочу опускатися до такого рівня. Я хочу, щоб він сам мені зізнався чи запитаю сама.

-Ну як знаєш, подруга, тобі видніше. А що буде, якщо ти раптом дізнаєшся, що він має іншу?

-Навіть не знаю… Доньку шкода, не хочу щоб вона була без батька.

Наступного дня ввечері Світлана як завжди чекала чоловіка з роботи. Андрій як ні в чому не бувало зайшов додому.

-Де ти був? – запитала вона в нього, як тільки той переступив поріг.

-На роботі.

-Щось ти часто затримуєшся, – серйозно сказала вона.

-Відчепись від мене, – роздратовано сказав він.

-Не можу я відстати. Якщо в тебе інша, то так і скажи.

-Знову ці істерики. Скільки можна?

Андрій пройшов до кімнати. Світлана за ним.

-Ти їстимеш?

-Я не голодний.

-Хто ж тебе годує, мені цікаво?

-Послухай мене. Відчепися. Я прийшов з роботи втомлений. Це ти сидиш вдома і нічого не робиш. Я забезпечив тебе всім.

-Так це ти не дозволяєш мені працювати. Я б з радістю.

Андрій замовк. Справді, він нікуди не відпускав Світлану. Вважав, що дружина має готувати, прибирати будинок і виховувати дітей.

-Давай забудемо про цю розмову, – сказав він.

Світлана зітхнула. Він завжди так робить. Забуває про розмову. А вона тільки пам’ятає і злиться.

Жінка вже не знала, як налагодити стосунки. Він з кожним днем ​​все більше віддалявся. І здавалося, що їхній шлюб неможливо було зберегти.

Наступного дня Світлана вирішила приїхати до нього на роботу. Поклавши в контейнери смачно приготовлений рис з котлетками, вона попрямувала до офісу.

Незважаючи на те, що час був робочим, чоловіка вона там не знайшла.

-Андрія шукаєш? – запитав його колега Олексій, що вийшов з кабінету.

-Так. Де він?

-Ходімо, поговоримо в мене в кабінеті.

Світлана пройшла за ним.

-Що за смакота у тебе в контейнерах? – запитав він, сідаючи в крісло.

-Рис, котлети і ще там дещо…

-Давай сюди. Чоловік твій все одно не приїде, а я їсти хочу.

-Чому не приїде? – здивувалася Світлана.

-Він часто їде вдень кудись останнім часом. Не знаю, куди. З роботою встигає у термін, тому я не цікавлюся. Тож давай сюди котлети.

Олексій уже потирав руки, дивлячись на контейнер.

-Тримай, – сказала Світлана, віддаючи йому обід.

-Як смачно, – сказав чоловік, з повним ротом їжі.

-Для чоловіка старалася, – засмучено сказала жінка.

-І що ти в ньому знайшла? Я ж бігав за тобою. Чому ти не обрала мене, Свєта?

-Навіть не знаю вже. Розумію, що якщо розлучуся, не пропаду без нього. Але ж у нас дитина. Не хочу, щоб донька була без батька. Добре, що вона поки що у батьків на селі, і нічого цього не бачить.

-Ех, – зітхнув він. – А поклич ти мене, я б відразу прибіг.

Світлана бачила, з яким поглядом він дивиться на неї. Так, колись давно, на неї дивився Андрій. А тепер він дивився на неї, як на чужу людину. Як на сусідку по квартирі, яка плутається під ногами, та заважає його спокійному життю.

-Час втрачено, Льоша. Піду я.

Світлана вирушила додому. Чоловік знову затримався. Знову обдурив, що був на роботі. На цей раз вона не влаштовувала істерик. Пішла до кімнати та розплакалася. Як дівчисько. Якщо вона йому не потрібна, то чому він не відмовиться від неї? Чому не залишить? Так, у сльозах вона й заснула.

Після її візиту їй почав часто дзвонити Олексій. Чоловік цікавився її життям. Як вона почувається. Чим займається. І все в такому дусі.

Світлана дуже потоваришувала з ним. Чоловік, звісно, ​​про цю дружбу нічого не знав. Інакше він заборонив би їй спілкуватися з ним. А Свєта свого друга на догоду брехливому чоловікові лишати не хотіла. Він був відсутній дедалі частіше, ставав дедалі холоднішим. І Олексій став її розрадою.

У день народження Світлани й розкрилася вся правда. Жінка вирішила будь-якими шляхами зберегти шлюб. Приготувала смачну вечерю із кількох страв. Вбралася в бордову шикарну сукню, і почала чекати.

Минула година, потім друга, третя. Андрій не з’являвся. Всі ці три години вона дзвонила йому не перестаючи. На четвертій годині він все ж таки взяв слухавку.

-Чого тобі? – нервово спитав чоловік.

-У мене день народження. І я чекаю на тебе, щоб відсвяткувати, – розгублено відповіла вона, не чекаючи такого грубого питання.

-Я на роботі. Не можу говорити. Сьогодні, можливо, не приїду взагалі.

Він поклав слухавку. Навіть не попрощався. Все було, як у тумані. Сльози застилали очі. Схлипуючи, вона поклала собі салат і набрала номер Льоші. На щастя, він відразу взяв трубку, на відміну від її чоловіка.

-Мені так погано, – сказала вона і заридала.

Сльози впереміш із чорною тушшю капали на святкову білу скатертину. Але їй було байдуже.

Він заспокоював її, як міг.

-Невже це все, Льоша? Я не можу так більше. Це ж моє свято, а я одна. Абсолютно одна.

-Свєточка, заспокойся. Він недостойний тебе. Будь-який чоловік був би щасливий поряд з тобою.

-Але чому не щасливий мій чоловік? Скажи мені. Що я роблю не так.

-Є такі люди, Світлана, які не цінують нічого. Тобі не пощастило з ним. Хочеш, я приїду, поговорю з ним по-чоловічому.

-Не треба, правда. Це наша справа з ним. Вибач, що вплутую в це тебе.

Того вечора вона довго розмовляла з Олексієм. На кінець розмови вона вже посміхалася. Життя вже не здавалося їй таким поганим.

-Прощатимемося, – сказала вона через кілька годин.

-Солодких снів, імениннице, – відповів він.

Було вже пізно. Світлана вже збиралася було лягати, як почула скрип дверей. Андрій увійшов у квартиру голосно сміючись, а під руку з ним… була молоденька незнайома дівчина.

-Це ще хто така?! Ось такий сюрприз ти вирішив мені влаштувати у мій день народження?

-Ми захотіли тебе привітати, – глузливо відповів чоловік.

Дівчина при цьому нахабно посміхалася.

-Пішла геть звідси!

Світлана одразу виставила нахабну дівчину за двері. Та майже не пручалася.

-Ти зовсім вже чи що?! – кричала Світлана.

-Іди, ти мені вже набридла зі своєю ревнощами і своїми сльозами! Я не хочу жити з тобою!

-От і добре.

Раптом Світлана відчула легкість. Виявилося, що вона не любить його. Вже давно. Нарешті він просто вирішив усі її проблеми.

-Думаєш, мені нікуди йти? А ти знаєш, що я вже два місяці зустрічаюся з Олексієм?

-Що?! – Андрій витріщив очі від подиву.

-Так. Він як чоловік мене влаштовує, і як друг. Таких як він ще пошукати треба. А таких як ти, хоч греблю гати.

-Геть!

Андрій виставив Світлану за двері.

-Я йому влаштую!

-Нічого ти йому не влаштуєш. Тому що ти ні на що не здатний.

З цими словами Світлана вийшла і зачинила двері. Вона гордо пройшла повз дівчину, яка чекала Андрія. Потім обернулася.

-Ти думаєш, він так з тобою не вчинить? Іди, поки не пізно.

Дівчина подивилася на Світлану недобрим поглядом. Що ж. Її діло попередити. А там нехай сама думає.

За двадцять хвилин Світлана була в Олексія.

-Ми розлучаємося, – повідомила вона йому.

-Чудова новина, – посміхнувся він, і міцно обійняв.

-Приймеш мене з дитиною? – запитала вона.

-Навіщо ти питаєш, коли і так знаєш відповідь? Я ледве тебе дочекався. І нарешті ти тут. Зі мною…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.