Світлана вийшла в коридор і запитала медсестру: – Скажіть, а до тієї дівчинки Віри, що з моєю донькою в палаті, що ніхто не приходить? – Ні. У неї нема родичів. Увечері радісну в гарній піжамі та капцях Віру було не впізнати. Всі подаровані Світланою речі, вона склала під подушку. – Вірочко, а чому ти ховаєш речі? – здивувалася Світлана. – Щоб ніхто не забрав. Світлани заплакала. Рішення було ухвалено миттєво

Світлана лежала на дивані, дивлячись вгору на стелю.

Сумні думки не давали їй заснути. Та й як тут заснеш, коли твоя маленька донечка заслабла.

-Ну навіщо я повела її в цей садок, – думала Світлана. – Побула б ще день, чи два вдома і все було б добре…

Молода жінка встала і підійшла до вікна. Сіре, затягнуте хмарами небо було над селом. Третій день, з невеликими перервами, з неба накрапував дощик.

Вона тяжко зітхнула. У ліжку заворушилася Катруся. Мати кинулася до неї, доторкнулася до гарячого чола.

І без градусника було зрозуміло – знову температура.

Тихенько увімкнувши нічник, вона все ж таки дістала градусник, засунула їй під пахву.

-Сорок! Господи, що ж робити?

Катруся розплющила очі.

-Мамо, мені жарко.

-Зараз, зараз, моя люба. Звичайно жарко…

Прокинувся Сергій і сів поруч. Світлана заметушилася, готуючи чергову порцію пігулок. Проте температура так і не спала.

Під ранок, освітлюючи двір синім миготливим світлом, під’їхала швидка і відвезла їх до лікарні.

Медсестра жалісно глянувши на Світлану, тихенько погладила її по руці і почала робити Катрусі процедури.

-Не хвилюйтеся. Все буде добре.

Та у відповідь тільки зітхнула.

Незабаром Катрусі справді полегшало. Вона розплющила свої очі і попросила пити.

Світлана обернулася і побачила, як із сусіднього ліжка на неї дивляться напрочуд великі, сині очі маленької, щупленькою дівчинки років шести.

Давно не мите, заплутане світле волосся лежало безладно на тендітних плечах. Одягнена вона була в колготки з дірочками та запрану футболку.

Під ліжком замість капців стояли кросівки в синіх бахилах.

-Привіт.

-Доброго дня. А ви вночі приїхали?

-Так, вночі.

-А як вас звуть?

-Мене тітка Світлана, а це Катруся. А тебе як?
-А я Віра.

-Ти давно тут?

-Так. Мене випишуть незабаром уже. В п’ятницю.

-Ну, це ще не скоро. Сьогодні тільки понеділок. А мама з тобою?

-Ні… Моєї мами не стало давно, коли я була маленька… Тата згодом теж. А мене й забрали в дитячий будинок.

Вона зітхнула.

-Я там живу… А мені тут подобається. І годують добре, і доглядають…

Вона встала з ліжка і почала взувати свої кросівки.

-Там сніданок скоро. Вам принести?

-Не треба, моя люба, я сама…

Світлана дивилася вслід дівчинці, що йшла, і дуже засумувала. Інша сусідка провела дівчинку поглядом, зітхнула і махнувши в її бік головою тихо вимовила:

-Гарна дівчинка, скромна, ласкава. Не пощастило їй…

Світлана не встигла відповісти. Заграла мелодія на телефоні.

-Алло.
-Як ви там, доню? Як Катруся?

-Мамо, ми в лікарні.

-Ох, Господи, а що сталося?

-Не хвилюйся. Вже все добре. Спить зараз.

Жінка схлипнула:

-Бідне моє сонечко. А де саме ви? Зараз я приїду. Що привезти?

-Мамо, я капці забула Катрусі і піжамку рожеву. А ще… Мамо… Тут дівчинка з дитячого будинку. Можеш шампунь, мило привезти. І ще… У тебе там речі Софійкм залишилися?

-Яка дівчинка, доню? – здивувалась бабуся.

-Я потім розповім. Ти привези пару маєчок, халат. І головне, капці кімнатні, гаразд?

-Привезу, звичайно.

Наступного ранку Катруся повеселішала, і вже гралася з новою подружкою. Світлана вийшла в коридор, зупинила медсестру, яка проходила повз.

-Скажіть, а до Вірочки ніхто не приходить?

-Ні. До виписки під’їдуть, заберуть.

-А їй можна купатися?

Медсестра сумно усміхнулася:

-Не можна, а треба. Тільки руки не доходять.

Увечері радісну, до блиску відмиту малу в гарній піжамі та нових рожевих капцях з вишитими смішними собачками було не впізнати. Вона просто світилася від щастя.

Всі речі, отримані в подарунок від Світлани, вона склала під подушку. А капці – під матрац.

-Вірочка, навіщо ти ховаєш речі? – здивовано запитала Світлана.

-Щоб ніхто не забрав…

Жінка тільки тяжко зітхнула.

Коли вимкнули світло, Віра заплющила очі і почала мріяти, як вона йде по сонячній вулиці, взявшись за руки з маленькою Катрусею, а за іншу руку її тримає тітка Світлана.

Їй дуже хотілося, щоб і в неї була мама й тато. Щоб її теж гладили по голові і цілували на ніч, купали та одягали у затишну, теплу піжамку, щоб тато бавився з нею, а вона весело сміялася.

І щоб усі були щасливі. А вона б старалася, мила посуд, підлогу, няньчилась б з маленькою Катрусею, або вчила літери та цифри. Тільки б її полюбили. Тільки б у неї була мама…

Від цих думок очі дитини миттєво наповнилися сльозами… Дівчинка схлипнула… І раптом вона відчула, що хтось гладить її по голові. Вона розплющила очі.

-Тітка Світлана…

-Ну що ти, маленька моя… Не треба… Не плач… Що ти… Все добре буде… От побачиш…

Жінка у пориві жалості до нещасної дитини притиснула її до себе.

-Не плач моя рідна…

Дівчинка затихла. Їй було так добре. Ніби це сама мама обіймала її за плечі, гладила по голові.

-Тітка Світлана…

-Що?

-От би ти була моя мама…

З очей Світлани потекли сльози. Рішення було ухвалено миттєво. Не розумом… Серцем… Залишилося тільки поговорити з рідними…

Мама зрозуміла доньку і з радістю підтримала. За була і свекруха. Сама росла без батьків… А ось чоловік був не в захваті.
-Ти що зовсім? Ти взагалі розумієш, що це на все життя?

-Розумію! І ще розумію, що якщо я цього не зроблю, мені все життя буде совісно, ти розумієш?

-Я хочу на неї подивитися.

-Добре.

Увечері в хол вони вийшли разом. Сергій підхопив на руки Катрусю. Поцілував.

-Ти моя радість. Як я скучив…

Повернувся до дружини. Та не відводячи погляду від очей чоловіка сказала:

-Ну ось. Знайомся, Вірочко. Це дядько Сергій.

Вона кивнула і підняла свої бездонні очі на чоловіка.

-Доброго дня!

-Ну що ж, привіт! Радий познайомитись з тобою.

-І я…

Щось зачепило душу Сергія. Він подивився на дружину. Очі його сповнилися вологою. Він кивнув…

За кілька місяців до дитячого будинку, де жила Вірочка, під’їхала машина. З неї вийшли Світлана і Сергій. Машину «обліпили» дітлахи.

-Віра, Віра, йди, твої приїхали!

Радісна Вірочка вибігла назустріч своїм новим батькам.

-Привіт, Вірочка! Ми за тобою! Їдемо додому?

-Так, матусю!!! – щасливо відповіла дівчинка.

А з-за хмар, вперше за багато днів, нарешті виглянуло сонечко…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.