Борис зайшов у квартиру і тільки но хотів щось сказати дружині, як та раптом одяглася й пішла. – Ти куди? – здивувався Борис. – Скоро буду. Йди вечеряй! Люби не було вже хвилин сорок. Борис набрав її номер. – Ти де? – запитав він. – Години через дві буду, – сказала вона і поклала слухавку. Люба прийшла аж в понеділок вранці. Борис не знаходив слів

Борис, як завжди, приходив з роботи додому в поганому настрої. Навіть якщо у нього на роботі було все гаразд, він спеціально якось його собі псував.

Свій поганий настрій, як завжди, відображався на дружині. Головне йому було знайти привід для цього.

І цього разу, увійшовши до квартири, він одразу його знайшов. У гостях у Люби була її подруга Віра!

-Чому, коли я втомлений і хочу їсти, коли приходжу з роботи, то вічно у нас хтось сидить! – анітрохи не соромлячись Віри, кричав Борис. – Можу я, хоча б у своєму власному домі, цього не бачити, – він кивав у бік Віри. – Працюєш цілими днями, безпроглядно, а додому приходиш – і тут спокою немає!

Обов’язково хтось прийде. Дня вам мало було наговоритись?!

Люба винувато подивилася на подругу.

-Я йду, йду, – сказала Віра і швиденько залишила квартиру подруги.

Після цього Борис продовжив грати роль ображеної людини. Роль ображеного чоловіка та батька була улюбленою роллю Бориса, і він грав її натхненно і з великим почуттям. Вистава зазвичай тривала хвилин двадцять.

Закінчивши з цим, Борис із почуттям добре виконаної роботи сідав вечеряти. Але навіть коли він вечеряв, то намагався показати, що дуже, дуже незадоволений дружиною і продовжує сердитися.

Після вечері Борис все з тією ж кислою фізіономією, з якою вечеряв, або лягав на диван – дивитись телевізор, або сідав у крісло і починав грати на комп’ютері у різні ігри.

На дворічного сина Борис не звертав жодної уваги, через, нібито, його малий вік.

-Ото до школи піде, – говорив Борис. – Тоді займусь і його вихованням. А зараз поки що виховуватиму його маму.

Борис всерйоз думав, що така його поведінка – це не що інше, як дуже хороший спосіб виховання дружин.

-Усі жінки – працювати не люблять в принципі, – багатозначно говорив Борис.

Зазвичай, він це говорив, коли грав на роботі в доміно.

-Я вже точно знаю. І наше чоловіче завдання – викорінити в них цю їхню природну слабкість. Може, в цьому полягає великий сенс нашого чоловічого життя! Одружитися, народити сина і допомогти дружині позбутися її недоліків.

-Це, дивлячись, яка дружина трапиться, – багатозначно відповіли йому ті, що старші. – Інакше, ще й навпаки, сама чоловіка позбавить усіх його недоліків.
-А таких мені не шкода, – говорив Борис. – Якщо мужик не може свою жінку у покорі тримати, то йому й сенсу одружуватися нема, і дітей заводити не варто. Але ж у мене не так. У мене не розгуляєшся. У мене, якщо не по моєму, то я й розізлитися можу.

-А не задумувався, що дружина може піти від тебе? – запитували в нього.

-А хай іде, – байдуже відповів Борис. Іншу знайду собі. Та тільки, думаю я, нікуди вона від мене не втече.

-То чому ж не піде? – хитро запитували Бориса.

-Тому що жінка після п’яти років шлюбу, та якщо ще й дитина є, стає покірною, – самовпевнено відповідав Борис. – Ні на що серйозне і сміливе вона вже не здатна. А піти від чоловіка, та ще й від такого, як я, це великий крок! І на це потрібно дуже багато сміливості. А вона, як тільки уявить, які можуть бути від цього наслідки, так і відмовиться від своєї витівки.

-Та ти, Борисе, знавець жінок! – говорили мужики.

-Просто, я знаю собі ціну, – скромно відповів Борис. – І нікому не дозволю знизити цю ціну. І взагалі, на таких як я з роками ціна тільки підвищується!

Подобалося Борису вчити життя своїх друзів та товаришів.

Люба розуміла, що не про таке сімейне щастя вона мріяла, коли виходила заміж за Бориса. І постійно думала, як виправити цю ситуацію. Зі своєю подругою Вірою Люба часто обговорювала своє особисте життя.

-Чому ти терпиш усе це? – не розуміла Віра.

-Тому що я стала його дружиною, – відповідала Люба.

-І що? – не розуміла Віра. – По-твоєму, ти тепер все життя маєш терпіти його витівки?

-Ні, – відповіла Люба.

-А що тоді? – запитувала Віра.

-Я думаю, – казала Люба.

-Про що ти думаєш?

-Як це можна виправити, – відповідала Люба. – Я думаю, як зробити так, щоб Борис сам захотів стати тим чоловіком, про якого я мріяла, коли виходила за нього заміж.

-Ох ти і нерозумна, – хитала головою Віра. – Зрозумій, люди не змінюються. І Бориса вже нічого і ніхто не виправить. Раніше треба було його виховувати, коли він був дитиною. А тепер – пізно. І ти – не його мама. Якщо їй це не вдалося, то чому ти думаєш, що в тебе вийде.

-Його мама не виховувала його, як майбутнього чоловіка, – відповіла Люба. – Вона його виховувала, як зразкового та слухняного сина. Ну ось і виховала. І що дивного в тому, що Борис, ставши чоловіком і батьком, веде себе, як примхлива дитина.

-Ось! – вигукнула Віра. – А я тобі про що говорю. Капризна дитина. І ти хочеш його виправити? Та в тебе, може, все життя на це піде. А він так і залишиться примхливою дитиною.

-Що ти пропонуєш? – запитала Люба.

-Розлучатися, – впевнено відповіла Віра. – Я не розумію, чому ти так за нього тримаєшся. Кохання між вами ніякого вже нема. Вся ваша любов залишилася в минулому. А ваше життя одне з одним – це або гра в мовчанку, або сварки.

-Ну, розлучуся я, а що далі? – не розуміла Люба. – Дитина залишиться без батька, а я без чоловіка? І що у цьому хорошого?

-Та краще взагалі без батька, ніж мати такого, – говорила Віра.

-Ну, скажи ще, що краще й матері не мати, ніж мати таку, як я, – говорила у відповідь Люба.

-Ти тут до чого? – не розуміла Віра.

-Та до того ж, – пояснювала Люба. – Це ж я обрала своїй дитині такого батька. Це по-перше. А по-друге… Всі ці роки, як він став моїм чоловіком, я тільки й роблю, що потураю йому в усьому. І знаєш, чому я так роблю?

-Чому?

-А щоб він побачив у мені свою дорогу матусю і зрозумів, що я теж йому все дозволю, якщо він мене любитиме, – говорила Люба. – От тепер ми з його мамою і змагаємося в тому, хто з нас більше любить Борю. А Боря тим часом ще більше нахабнів. От і виходить, що і я зробила все, що від себе залежить, щоб він перетворився на ще більшого нахабу. Але, думаю, я скоро покладу цьому край.

-Ти щось вигадала?

-Вигадала, – відповіла Люба. – Хочу перестати бути його мамою. Сьогодні у нас що? П’ятниця? Чудово. Ось сьогодні й почну втілювати у реальність свій план. Через годину повернеться Борис. Ти зараз іди додому і чекай на мене. Прийду – тобі все розповім.

Борис, як завжди, зайшовши в квартиру, одразу почав пред’являти Любі претензії.

Сьогодні йому багато чого хотілося сказати своїй дружині. Поки він їхав з роботи додому, у нього в голові з’явилося багато різних думок та ідей. І зараз він їх збирався висловити Любі. Але не зміг! Тому що Люба, поки він роздягався, одяглася й пішла.

-Ти куди? – здивовано запитав Борис їй услід.

-До Віри сходжу, – відповіла Люба. – Я скоро повернусь. Ти поки вечеряй.

-Що означає скоро? – не зрозумів Борис.

-Хвилин через тридцять, – крикнула у відповідь Люба.

Борис зайшов на кухню. Їв він без апетиту. У цей час у кімнаті заплакав син.

-Цього мені тільки не вистачало, – сердито промовив Борис.

Він глянув на годинник. Люби не було вже понад сорок хвилин.

Син плакав. Борис нервувався. Він зателефонував Любі.

-Ти де? – кричав він в слухавку.

-Ми в кіно з Вірою пішли, – сказала Люба. – Повернуся години через дві.

-Що-о?! – закричав Борис. – Так, як ти…

Але в телефоні вже лунали короткі гудки.

Минуло ще дві години. Весь цей час Борис сидів із сином, який одразу починав плакати, якщо тато відходив від нього навіть ненадовго. Через дві години Борис знову зателефонував Любі.

-Я переночую у Віри, – сказала Люба. – Завтра вранці повернусь додому.

Борис навіть не встиг сказати щось у відповідь.

Люба повернулася додому тільки в понеділок вранці, коли Борисові треба було вже йти на роботу.

Борис стояв на порозі, дивився на Любу, і не знав що й думати.

-Вибач, вибач, вибач, – одразу сказала вона. – Не думала, що так засиджуся.

-Та ти розумієш, що робиш? – закричав Борис. – Я змушений був маму викликати, щоб вона з дитиною сиділа. Вона два дні тут була, вчора ввечері тільки поїхала. Та хто ти після цього?

-Винна я, дуже винна, – швидко говорила Люба. – Готова спокутувати свою провину. Я розумію, що не заслуговую на пробачення і готова до всього. Якщо хочеш, можеш навіть піти від мене.

-Куди піти? – здивовано закричав Борис.

-Не знаю, куди, – швидко відповіла Люба. – Куди завгодно. До мами своєї, наприклад. Або до іншої жінки. Я все розумію. І все тобі пробачу. Ось що хочеш, те й роби. Я не буду заперечувати. Бо розумію, як я перед тобою винна і як ти на все це дивишся.

-Зараз мені на роботу вже час, – сказав Борис. – Коли я повернуся з роботи, я з тобою серйозно поговорю.

Повернувшись із роботи, Борис побачив, що Люби немає. Він одразу ж зателефонував їй.

-Ти де?
-Вибач, коханий, – швидко говорила Люба. – Але я не знайшла в собі мужності тебе дочекатися.

-В якому сенсі? – здивувався Борис.

-Я думала ти будеш сваритися, – відповіла Люба. – Не знаю, що й робити. І без тебе не можу, і тебе не могла дочекатися. Ти як сказав, що серйозно зі мною поговориш, так одразу мені стало не по собі.

У цей час у кімнаті заплакав син.

-Ти знову дитину залишила? – закричав Борис.

-Я попросила твою маму з ним посидіти. Всього тиждень. Я їй все пояснила. Сказала, що тебе дуже побоююся і тому йду до подруги. Через тиждень, може, минеться. А поки що не можу. Вибач. Але ти не хвилюйся. Твоя мати скоро приїде.

Весь тиждень Борис жив із мамою. За цей час мати висловила Борису все, що вона про це думає.

А через тиждень Люба зателефонувала і сказала, що її не буде ще один тиждень.

-Все ще не минулося в мене, коханий, – сказала вона. – Боюся додому повертатися. А більше за тебе, то маму твою боюся. Як уявлю, що вона про мене думає, так аж страшно стає. Поживіть із мамою ще тиждень без мене. Домовилися?

-Отже так, синку, – сказала мама. – Тобі треба щось робити. А більше так продовжуватись це не може. Ви або розлучаєтеся, або починайте жити нормально. Але сидіти з вашим сином більше я не хочу. Я, звичайно, люблю свого онука, але й моєму терпінню теж є межа.

Минув ще тиждень. Борис із ранку перед роботою зателефонував Любі. Але телефон не відповідав. Не додзвонився він до неї і протягом робочого дня.

Тільки підійшовши до дверей своєї квартири, він побачив, що Люба вже вдома.

-Я повернулася! – радісно сказала Люба, відчиняючи чоловікові двері. – Я нічого не боюся. Ні тебе, ні твою маму.

-Ти точно більше нікуди не втечеш, – у голосі Бориса відчувалася занепокоєність.

-Все минулося, коханий, – весело сказала Люба. – Як і не було нічого. Я знову почуваюся сміливою та рішучою жінкою. Я анітрохи тепер не боюся. Якщо хочеш, коханий, можеш знову мене за щось сварити. Все стерплю.

-Ні, – відповів Борис. – Чогось мені не хочеться.

-Чому? – щиро здивувалася Люба. – У нас же ж в гостях Віра. Може, ти забув, хто така Віра? Вона – моя подруга. Пам’ятаєш? Вона ще завжди приходить невчасно. Скажи нам, що ти з цього приводу думаєш.
-Доброго дня, Віро, – сказав Борис, заходячи на кухню і бачачи там подругу дружини. – Радий тебе бачити. Чогось ти рідко заходиш до нас.

-Справ багато, – відповіла Віра.

-Усіх справ не переробиш, – сказав Борис. – А от втомитися можна. Ти заходь до нас, Віро, частіше. Хочеш, можеш хоч щодня приходити.

-Ні, – сказала Віра. – Щодня – це буде занадто. А раз на тиждень заходитиму.

-Нам тебе дуже не вистачатиме, – сказав Борис.

Віра пішла. Вечір пройшов спокійно. Вранці Борис помітив дивний погляд дружини.

-Що з тобою, Любочко? – запитав Борис.

-Мені здалося, Борю, що ти зараз так страшно на мене подивився, – тихо відповіла Люба.

-Що ти, кохана, – занепокоєно посміхаючись, сказав Борис. – Я? Глянув на тебе? Після того, що було між нами? Це тобі привиділося, кохана.

-Ой, – зітхнула Люба. – Це добре, що привиділося, бо я вже подумала, що…

-Я побіжу, кохана, – зупинив її Борис. – На роботу спізнюся. З роботи в магазин зайду, купити щось? М’ясо? Рибу? Може, овочів яких?
Люба мовчки знизала плечима, не знаючи, що на це відповісти.

-Ну, якщо щось надумаєш, подзвони, – лагідно сказав Борис.

Весь день на роботі він тільки й думав про Любу і про те, чи буде вона вдома, чи ні, коли він повернеться.

Увійшовши до квартири і зрозумівши, що дружина вдома, Борис полегшено зітхнув…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.