Сергій сказав, що затримається на роботі і Ліза вирішила зʼїздить в гості до подруги, поки чоловіка не буде вдома. Вона приїхала без попередження і подзвонила в двері. Їй відчинила Олена: – Ой, Ліза, вибач я зараз зайнята, – схвильовано сказала подруга. Ліза глянула за двері і раптом побачила дуже знайомі черевики і пальто. Вона швидко забігла в квартиру і застигла від здивування

Олена засиділася в гостях у подруги.

– Ой, мені пора, Лізо, можна твій Сергій, проводить мене до зупинки?

– Звичайно

Вони вийшли надвір. Олена притулилася до Сергія.

– Сергію, я так сумую за тобою. Мені так важко приходити до вас. Бачити твою дружину. Ти обіцяв із нею серйозно поговорити. У вас давно немає дітей, а я б тобі народила такого малюка.

– Олена, потім обговоримо це, твій автобус, – він поцілував її і пішов додому.

Ліза мила посуд. На відміну від своєї подруги Олени, вона була худенька, світловолоса, блакитноока з лагідною посмішкою. На світ вона дивилася довірливо і відкрито і неможливо було пройти повз неї, не посміхнувшись цим милим ямочкам на щоках. Олена навпаки була трохи повненька, з пишними формами і красивим темним волоссям. Їм було по 28 років. Вони працювали в одному офісі і якось непомітно потоваришували. І Олена стала частою гостею у їхній маленькій двокімнатній квартирці. Сергію було 30 років. Він був гарний, стрункий і чим старший ставав, тим більше подобався жінкам.

– Сергію, у мене така новина. Ти від радості зараз затанцюєш.

– Яка новина, підвищення на роботі?

-Не відгадав. Я вагітна. Я щойно зробила тест на вагітність. 7 років ми з тобою чекали і раптом…. Недарма я щодня молилася, щоб дитинку послали. Мені ще вдень щось не добре стало, і я купила в аптеці тест на вагітність. Дивись: дві смужки.

Сергій сів на стілець.

– Ліза, адже лікарі сказали, що ти не зможеш мати дітей.

– Вони теж можуть помилятися. А ти що, не радий?

– Радий, дуже ……..

Другого дня Сергій зателефонував Олені і сказав, що Ліза вагітна.

………………………………………

Минуло два роки. Михайлик повністю захопив Лізу. Улюблений довгоочікуваний ненаглядний. Сергій був цілий день на роботі. Приходив втомлений, але перед сном завжди грав із Михайликом. Допомагала мама, часто приїжджаючи із села.

Одного разу, коли Сергій грав із сином, задзвонив його мобільний на кухні. Ліза взяла трубку, а там номер Олени висвітився. Вона віддала телефон Сергію:

– Навіщо тобі Олена дзвонила?

– Вона хотіла подарунок для малюка вибрати. Зі мною порадитися. Щоб тобі сюрприз був.

Іншим разом поїхали до мами в село. І Олена напросилася. Ліза біля плити поралася, а Сергій з Михайликом до річки пішли. І Олена з ними пішла. Ліза все приготувала, стіл накрила, пішла шукати. Бачить Михайлик в пісочку грає, а вони стоять близько один до одного, розмовляють, побачили Лізу, замовкли.

-Я стіл накрила, ходіть вже.

За столом під яблунею добре посиділи. Михайлик заснув на колінах у Лізи, і вони з мамою понесли його в будинок.

– Дивись, Лізо. Щось не подобається мені, як Сергій на Олену дивиться.

– Мамо, та ти все батька згадуєш.

Колись давно рідна сестра мами відвела Лізиного батька і з того часу мама Лізи скрізь бачила суперниць і Лізу завжди попереджала, що всі подруги намагаються відвести чужого чоловіка.

Іншого разу, Сергій сказав, що затримається на роботі. Ліза була біля його офісу і вирішила його почекати. Мама тим часом сиділа з Михайликом. Чекаючи годину, Ліза пішла до нього в офіс. Охоронець перегородив дорогу:

– Нікого немає на роботі.

Олена жила недалеко і Ліза вирішила зайти до неї, тим більше давно не була в неї.

Без попередження подзвонила в двері, їй відчинила Олена:

-Ой, Ліза, вибач не можу тебе прийняти. І тут у дверях Ліза випадково побачила черевики і пальто Сергія. Вона відштовхнула Олену та вбігла до кімнати. Сергій стояв біля зім’ятого ліжка і одягався.

………………………………..

Вона йшла вулицею і плакала. Подвійна зрада. В одну хвилину вона втратила двох людей: подругу та чоловіка.

Падав м’який сніг, осінь тихо без опорів відступала, був кінець листопада. Ліза сіла на лаву прямо на пухнастий сніг і плакала. Вже темніло. Лише яскравий ліхтар освітлював вкриту снігом алею і сумно зігнуту тоненьку фігурку дівчини.

– Боже, ти допоміг мені з дитиною. Чому мене зрадила кохана людина? Чому. ? За що? Мені так погано, так гірко! Правильно мама казала. Не дослухалася я до неї.

– Не можна так плакати дівчино, і ви сидите на снігу, занедужаєте, – сказав, молодий чоловік, який стояв поруч.

-Давайте, я відвезу вас додому?

Їй було все одно, і вона дозволила йому відвезти її, по-дитячому схлипуючи. Він запитав, що в неї за лихо і може він зможе їй допомогти.

-Дякую, мені ніхто не зможе допомогти. Мене зрадив чоловік із моєю подругою. Тепер у мене, крім сина, нікого немає.

– Заспокойтеся. Головне ваш синочок. І ви про нього маєте дбати.

Уранці вона подала на розлучення.

– Я ж тебе попереджала, доню, – тільки й сказала Лізі мама.

………………………………..

Наближався Новий рік. Новорічний клопіт відволікав Лізу.

Вона з дитинства любила цей передсвятковий новорічний настрій, який охоплював її, натовпи людей, що вибирають подарунки, продаж пухнастих зелених ялинок, сніжинки що падають на долоні, рум’яні від морозу обличчя. Величезні блискучі ялинки на площах, гірлянди в алеях парків та скверах та очікування дива у будь-якому віці. Треба було купити ялинку та подарунок для Михайлика. Вони жили втрьох: мама, Ліза та Михайлик. Сергій пішов до Олени, сплачував аліменти. Він кілька разів дзвонив Лізі, просив її зрозуміти та пробачити. Вона кидала слухавку. Після декрету Ліза вийшла працювати. З Оленою вони працювали в одній фірмі, але в різних офісах і не бачилися.

Наближався Новий рік. Робочий день закінчувався, і Ліза збиралася додому. Хтось зателефонував на мобільний.

-Ліза, це Вадим. Пам’ятайте, я вас підвозив на машині. Вам тоді не солодко дісталося.

-Так, пам’ятаю Вадиме…Але я… роботу закінчую. Додому до сина поспішаю.

-Ліза, якщо ви не проти, я підвезу вас. Скажіть адресу.

Машині під’їхала за 10 хвилин. Ліза підійшла до машини.

-Вадим, навіщо ви це… Мені ніхто не потрібний. Я нікому більше не можу вірити. Нікому. Не витрачайте дарма час…. Я поїду автобусом.

-Ліза, я вас просто довезу. Ви ж поспішайте до сина.

Машина плавно під’їхала до під’їзду.

-Ліза, де ви Новий рік святкуєте?

-До мами в село Калинівка поїдемо. У нас там будинок. Мені потрібне усамітнення.

-З наступаючим Ліза! До побачення..

-І вас, Вадиме, з наступаючим!

………………………………………….. ……………………….

Вранці 31 грудня село Калинівка зустріло Лізу, Михайлика та Лізину маму Надію білою пухнастою хуртовиною. Сніг падав нескінченними струменями, прикрашаючи новорічну землю. На автобусній зупинці, схожий на діда Мороза, стояв дядько Василь.

– Ох і довго я вас чекав. Я, Надя, як ти сказала, ключі зі схованки взяв і піч затопив. Давайте ваші пакети та сумки.

Вдома було тепло та затишно. Швидко поставили чайник, нагодували Михайлика і поклали спати. Ліза почала мити підлогу, а мама пішла на кухню ставити тісто. У цей час хтось відчинив двері і увійшов.

– Де моя сім’я? – Ліза з ганчіркою в руках стояла посеред кімнати. То був Сергій.

– Я знав Ліза, що ти тут. Додому до вас заїжджав, а зателефонувати не міг, трубки ти кидаєш.

– Навіщо прийшов?

– Поговорити приїхав, Ліза. Не треба мені нікого, крім тебе. Пізно я зрозумів. Прости мене. Знаю, що і ти мене любиш. Олена твого мізинця не варта. Син у нас із тобою, Лізо. Забудемо старе та почнемо все спочатку. Ось Михайлику подарунок привіз.

– Іди, Сергій. Розлюбила я тебе. Краще сама буду, але з тобою ніколи. Сина можеш бачити. А між нами все скінчено.

Увійшов дядько Василь з пухнастою ялинкою, І в хаті одразу запахло снігом, хвоєю.

– Дядю Василь, проводіть Сергія до хвіртки.

– Ліза, я ж миритися приїхав.

– Підемо, Сергію, Новий рік скоро, не встигнеш до міста доїхати, – дядько Василь тихенько підштовхнув Сергія до дверей.

Потім повернувся до будинку.

– Правильно, Ліза. Зради не прощають. Одного разу зрадив і другий зрадить… Ти молода, у тебе все попереду. Наряджайте ялинку.

Прокинувся Михайлик і вони почали прикрашати ялинку: повісила гірлянди та кілька ялинкових іграшок, знайдених на горищі. Потім Ліза гуляла із сином по селі. Завірюха скінчилася, і дядько Василь пішов чистити доріжки від снігу.

О 10 годині вечора всі сіли за стіл. Михайлик став вередувати, і Ліза понесла його в іншу кімнату спати. У вікно хтось постукав, дядько Василь пішов відчиняти двері.

– Надя, до нас гості, – раптом промомив дядько Василь.

Весь оповитий морозом і парою увійшов Вадим.

– Уклала нарешті, – Ліза раптом побачила Вадима.

-Ой, навіщо ви Вадим ….. і як ви знайшли.

-Ліза, ви ж сказали, де Новий рік святкуватимете. Правда я в кілька будинків стукався, але знайшов вас. Візьміть цю коробку , там машина для Михайлика. Під ялинку покладіть. Я відзначу з вами Новий рік та назад.

-Так запрошуй, Ліза, гостя до столу. Незабаром Новий рік, – мама допомогла Вадиму повісити пальто і шапку.

………………………………………….. …………

Рано вранці, як його не вмовляли, Вадим поїхав додому.

Ігристого він не пив, тільки сік, бо був за кермом, але тости говорив веселі і дуже сподобався мамі та дядькові Василеві і вони його не хотіли відпускати.

………………………………………….. …………….

Ліза стала звикати до дзвінків Вадима. Часто він підвозив Лізу додому, заходив попити чай, дарував Михайлику іграшки. І Михайлик вже біг до нього розкинувши ручки. Про себе Вадим мало говорив. Ліза знала тільки, що він працює у будівельному бізнесі. Вони вже перейшли на ти. Якось він покликав Лізу з Михайликом до себе додому.

Сказав, що йому дуже хочеться почути думку Лізи про нещодавно куплену ним квартиру. І Ліза погодилася. Несподівано для себе вона почала все частіше думати про нього. І якщо він довго не дзвонив, вона починала нервувати. Їй вже подобалася його посмішка, хода, його голос, його сміх. І біль, з яким вона жила, пішов далеко-далеко. Вона знову заразливо сміялася, погарнішала, і все частіше підходила до дзеркала.

Недільного ранку, годині о 10, Вадим заїхав за ними на машині.

Квартира, яку він купив, була велика, трикімнатна. Але сюрприз чекав на неї попереду. З однієї з кімнат вибіг чотирирічний малюк і слідом літня жінка.

– Тату, підемо гуляти, – підбігши до Вадима, промовив хлопчик.

– Здрастуйте, Ліза. Давайте вашого малюка, вони з Ігорчиком пограють удвох. Я догляну за ними, – сказала літня жінка.

-А де мама малюка? – запитала Ліза.

-Ми розійшлися. Вона покинула нас, коли Ігорчику було місяців дев’ять. Це я зараз добре заробляю, а тоді не дуже заробляв. А вона молода, вродлива. По кафе, ресторанах любила ходити, одягатися модно хотіла. Вийшла заміж за багатого і приховує, що має сина. Народила двох дітей йому. Живе у Києві.

– Не знала я, що у тебе так …..

– Ліза, у мене давно все відійшло. Мабуть, як я тебе зустрів.

Тоді у парку. З подібною долею. Ти тоді була така гарна беззахисна, вся в сніжинках, як снігуронька, послана мені небом, і я одразу в тебе закохався. Він підійшов до неї, обійняв її і ніжно поцілував.

– Виходь за мене заміж, Лізо. У цій квартирі ми всі помістимося.

………….

Цього вечора, уклавши Михайлика, Ліза зібралася сказати мамі велику новину, але та її випередила:

-Знаєш, Лізо, я все живу одна та одна і ось вирішила на старості років змінити своє життя. Давно Василь на мене чекає, нікого йому крім мене не треба. Вірний він. Загалом, дочка заміж я виходжу.

………………………………………….. .

Незабаром було зіграно два весілля. Невеликі, але дуже веселі.

Одне в місті, інше в селі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.