Роман Георгійович сидів на кухні та пив чай. Двері у квартиру відчинилися. Хтось пихкав і порпався в коридорі. Чувся звук похрумкуючого целофану. До кухні зайшов Сашко – онук Романа Георгійовича. Він спочатку різко замахнувся букетом з троянд, а потім дуже акуратно поклав його на стіл і гірко зітхнув. – Відмовила? – поцікавився дід.

За вікном стемніло рано. Роман Георгійович сидів на кухні та пив міцний чай з великої чашки, подарованої онуками ще років 10 тому. Він її дбайливо зберігав, адже колись два маленькі чоловічки кривими літерами написали на білому тлі «найкращому діду!». Він дивився і посміхався, дивлячись на цей напис.

Двері у квартиру відчинилися. Хтось пихкав і порпався в коридорі. Чувся звук похрумкуючого целофану, наче хтось мняв упаковку. До кухні зайшов Сашко – онук Романа Георгійовича. Він спочатку різко замахнувся букетом з ніжних садових троянд, а потім дуже акуратно поклав його на стільницю кухонного гарнітура і гірко зітхнув.

– Відмовила? – поцікавився дід.

– Ні, – буркнув Сашко, а потім додав, – Вона була з подружками.

– А-а, – простяг старий і відпив чай ​​злегка присьорбуючи, – З подружками. І що робитимеш?

– Почекаю, коли вона сама буде, – сказавши це Сашко з погляду діда зрозумів, що з нього випурхнула якась дур_сть.

– Одна вона не буде ніколи, – Роман Георгійович підвівся з місця і, наливши води з фільтра в чайник, поставив його кип’ятиться, – А ти згаяєш час. Ти боїшся відмови? – По очах онука дід все зрозумів і посміхнувся. – Усі бояться. Особливо, запросити на побачення і отримати відмову при подружках, а потім чути, як вони регочуть, віддаляючись від тебе, – він хитро подивився на Сашка, що скиснув, – сідай. Я розповім тобі історію. Насправді. Ми тоді з Андрійом вступили до Університету на інженерів.

Радість переповнювала двох юнаків. Вийшло вступити з першого разу! Неймовірне везіння чи все ж таки їх знання допомогли їм? Та яка різниця? Головне, що тепер вони зможуть порадувати батьків, що ті недаремно допомогли їм поїхати вступати до столиці.

Вони сиділи в парку навпроти Університету. Літо, сонце та така легкість на душі.

– Батькам дзвонитимеш? – Роздивляючись перехожих спитав Рома.

– Та треба б, але ввечері. Ти ж знаєш, що ми від тітки Люсі всім дзвонимо? Вона якраз увечері вдома буває, – Андрій трохи повернувся до друга.

– То давай моїм батькам подзвонимо, а вони вже твоїм повідомлять, – запропонував друг.

– Дякую, але я зачекаю вечора. Хочу почути, як вони зрадіють, – мрійливо промовив Андрій.

– Терплячий ти, Андрію, – посміхнувся Рома, – Я б не стерпів.

Студентське життя затягнуло друзів та закрутило. Перша пара, перше запізнення, перший улюблений викладач і перший зненавиджений. Перша сесія та перша оцінка в ній. Безліч знайомств та нових осіб. І ось уже весна у сарафані зеленого листя з яскравими квітами. Перший студентський похід. Пісні, багаття та вона.

– Це Оксана, моя сестра. Вона цього року планує вступати до нас до Університету, – представила Марійка тендітне світловолосе дівчисько.

І Андрій зрозумів, що не може сказати ні слова.

– Вона немов невагома! – Захоплювався він вже в гуртожитку новій знайомій, – Здається дмухнеш і відлетить.

Рома навіть не думав балагурити і пускати гостроти. Закохане серце Андрія і так билося через раз при думках про Оксану, а почнеш жартувати і раптом зовсім зупиниться? Він тільки мовчки слухав зітхання друга, який чекав на дівчину своєї мрії в новому навчальному році. Нехай навіть вона житиме в жіночому гуртожитку, але ж їх розділятиме набагато менша відстань, а там вже можна буде запросити її на прогулянку, а може навіть і в кіно.

І ось у списках вступивших Андрій побачив знайоме прізвище. Тепер справа залишилася за малим. Тільки ось, мила та спокійна Оксана завжди була оточена подружками-першокурсницями. Заводила у них в компанії Люба: комсомолка і активістка. Вона була старостою групи та планувала життя своїх однокурсників. В результаті в бібліотеку і з неї, як і з лекцій, Оксана виходила у великій компанії однокурсників, які бажають якщо не вчитися, то хоча б приблизно знати, де необхідні аудиторії. А потім у Оксани з’явилися подружки, із якими вона ходила скрізь. Що одній вулицею міста хитатися? Та й сестра Марійка часто була у їхній компанії.

– Знову не підійшов? – поцікавився Рома, дивлячись на в’янучий букет на тумбочці.

– Вона йшла з подругами, – виправдався Андрій.

– Ще один букет марно зав’яне, – з іронічною усмішкою сказав Рома.

– Знову всю стипендію на квіти спустив, – підсумував друг, – Нічого. Батьки картоплі обіцяли привезти та закруток. Проживемо! – Рома сів на ліжко поряд з другом і поплескав його по плечу.

– Мої сказали, що цього року яблук дуже багато, – зітхнув Андрій.

А на початку третього курсу друзі дізналися, що Оксана вийшла заміж. За гарного хлопця. Надійного та перспективного. Після закінчення ВНЗ він виїхав з нею у інше місто.

***

– І вони вже не зустрілися? – Сашко сидів навпроти діда і навіть забув про чай у кружці.

– Ну чому ж? Зустрілися, – трохи посміхнувся Роман Георгійович.

***

Андрій Володимирович нікли не пропадав із радара дружби. Він багато їздив країною. Посада провідного інженера зобов’язувала життя у відрядженнях, але, приїжджаючи з тривалих поїздок до столиці, він завжди дзвонив Роману Георгійовичу.

– Як життя, старий? – жартував Андрій.

– Хто це старий? Мені тільки через два роки 35 буде, – сміявся у відповідь Роман.

– Так сидиш у своєму Бюро? Життя не бачиш, – веселий голос у слухавці як завжди жартував.

– Сфінкс теж нікуди не їздив, то й зберігся! – охоче приймав естафету Роман Георгійович.

– Рух це життя! Зустрінемось? – голос Андрія Володимировича посміхався.

– Звісно!

Час та місце не обумовлювалися. Вони давно знайшли його. Ще у студентські роки ходили до цього кафе. За прилавком там стояла тітка Зоя, яка ледве була старша за самих студентів, але виглядала вона так грізно, що сперечатися з нею побоювалися навіть місцеві. Юні Ромка та Андрій теж не сперечалися. Вони покірно простягали гроші цій суворій господині. Згодом ходити в це кафе стало своєрідною традицією.

– Оксана повернулася, – тихо сказав Андрій.

– Ти стежиш за нею чи що? – здивувався Роман.

– Ні. Марійка, її сестра, у сусідньому зі мною відділі працює, вона і сказала мені. Ще так зиркнула з глузуванням, – Андрій закусив нижню губу наче від образи.

– А чому повернулася?

– Я не спитав, – погляд Андрія блукав по столі..

Пізніше Роман Георгійович дізнався, що Оксана повернулася з трьома дітьми і без чоловіка. Нещасний випадок на виробництві залишив її вдовою. Однією з трьома дітьми було важко, і вона повернулася до батьків додому. Сестра їй підшукала роботу на своєму підприємстві, де працював і Андрій. Він з трепетом йшов до свого робочого кабінету, бажаючи і побоюючись одночасно зустріти в довгому коридорі свою Оксанку.

– Знову?! – не витримав Роман, коли побачив друга за столом в кафе, а на столі лежав букет рожевих півонів.

– Я не зміг, – сумно посміхнувся Андрій, – Вже понад рік ми працюємо разом. Я зустрічаю її постійно. Ми спілкуємося. Від допомоги вона геть-чисто відмовляється. Рома, я так більше не можу. Мені здається я збожеволію.

– Тобі не здається. Ти справді божеволієш, – суворо сказав Роман, – Дитячий садок, штани на лямках! Підійди до неї та зізнайся, що любиш її ще з Університету!

– Тобі легко говорити, а я нормальні слова забуваю в її присутності, – погляд блукав квітами.

– Говори ненормальними словами, якщо нормальні забуваються. Я за своєю Любою побігав своє, а вона сам знаєш, не тихоня. І через подружок її проліз. Вони ж натовпом реготали з мене, коли я з букетиком польових квітів чекав Любу після лекцій біля жіночого гуртожитку. І одного разу вона спустилася до мене, – закінчив свої недовгі настанови Роман.

– Так Так. Щаслива історія кохання, – іронічно сказав Андрій.

– А ти смійся. Чого тобі боятися? – Роман бачив, як друг вже хотів відповісти, але зробив це за нього, – відмови? Андрію, тобі вже не 20 років. Ти так в Університеті боявся. Добоявся до того, що вона вийшла заміж. Усі розмови лише про неї. Оксана, Оксаночка. Я вдруге не витримаю, – Роман завершив свій монолог.

Але Оксана не піддавалася. Навіть після зізнання в лоб вона не кинулася в обійми Андрія. Це тільки в кіно та книжках щасливі фінали, а їй не до романтичних переживань. Має вдома троє дітей. Їх треба годувати, одягати, взувати… Але Андрія наче підмінили. Зізнавшись у своїх почуттях, він ніби звільнився від тяжкого тягаря і тепер почав доводити, що його слова це не випадкові спогади з минулого. Він своє кохання проніс через роки, так і не одружившись жодного разу.

Полицю прибити? Відремонтувати розетку? Легко! Куди тільки страх, що давив під час минулих зустрічей, подівся? Андрій просто казав «увечері зайду подивитися». І заходив. Познайомився з дітьми, які спочатку зустріли його насторожено, але потім стали маму питати, а чи прийде до них цей веселий дядько? Звісно, ​​бачачи таке прагнення Марія стала, ніби випадково у розмові згадувати, куди вона з сестрою збираються піти прогулятися. А вже при зустрічі вона знаходила пристойний привід піти з зустрічі.

І серце Оксани відкрилося. Трохи, але відкрилося. І Андрій, увійшовши в життя цієї сім’ї і не планував йти. Тепер він точно знав, що не варто було чекати стільки років, щоб нарешті притиснути до себе свою кохану.

У непрості 90-ті багато людей розумової праці раптово стали човниками. Але Андрій немов і не йшов з роботи. Ті самі поїзди та вагони. Ті самі готелі. Тільки назад він віз не документи, а великі сумки з одягом. Оксана торгувала на ринку. Її старший син допомагав своєму братові та сестричці з уроками. Жили не багато, але щасливо, будуючи плани на весілля. Можна було й піти розписатись. Не молоді ж, що б у ресторані святкувати, але все якось не вистачало часу. Все бігом, та бігом.

Андрій та Роман сиділи у весняному парку. Сонце пригрівало чорнілу землю крізь ще голі гілки. Горобці купалися в калюжах дзвінко цвірінькаючи. Десь сміялися діти. Вітерець, що ще віддає зимовою прохолодою, постійно поправляв зачіски навколишнім. Друзі сиділи мовчки вже хвилин десять. Роман намагався на початку завести розмову, але отримавши кілька скупих відповідей замовк. Андрію завжди був потрібен час, щоб зібратися з думками і Роман його не квапив.

– У Оксани р@к, – коротка і ємна фраза перекреслила весь світ, – Ми боремося.

– Ми допоможемо, – сухо, але твердо промовив Роман.

– Дякую, – говорити про свій біль було нестерпно і знову світ двох друзів заповнили звуки з життів інших людей.

***

– Вони перемогли недугу? – Сашко уважно вдивлявся в зморшкувате дідове обличчя.

– Ми тоді збирали зі світу по нитці, щоб Оксану відправити закордон на лікування. Тяжкий час був, страшний. Андрій сам схуд від стресу. Перед відправкою в іншу країну вони з Оксаною офіційно розписалися, і він оформив її дітей на себе. Вони давно збиралися це зробити, та все не було часу. Такий жах творився, що треба було виживати. А вони так щасливо жили, що й подумати не можна було, ніби вони не чоловік і дружина. Два світлі вогники.

– Але вона одужала? – не втерпів Сашко.

– А хто тобі на Новий рік теплі шкарпетки у подарунок надіслав, зв’язані своїми руками? – усміхнувся дід.

– То це вона? – Здивувався Сашка, – Я навіть не подумав.

– Вона. Потрібно було чимало грошей, турботи та любові, щоб недуга відступила. Звичайно, ще частка везіння. Не всім так щастить, але можливо доля вирішила зробити подарунок Андрію. Тоді він перестав чекати і почав боротися.

Вони замовкли, дивлячись на яскраві зірки ліхтарів за вікном. Місто готувалося відпочивати від метушні дня.

– Ти також так хочеш? – голос діда був спокійний.

– Як? – не зрозумів Сашко.

– Ну, – дід повагався, – Чекати більше 20 років, щоб подарувати букет?

– Не хочу, – усміхнувся Сашко, – Це надто довго.

– І Андрій не хотів. Він же думав, що ось завтра точно і обов’язково все скаже, але приходило завтра і він відкладав до кращого на його погляд випадку. Все наше життя – складається із «потім». Здається, що ще встигнеш. Але можна не встигнути.

Він чув, як знову захрумтіла упаковка квітів, а потім, за хвилину, грюкнули вхідні двері.

– Ось це діло. Не варто чекати.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.