Петро збирався на роботу рано. Раптом на кухню зайшла бабуся. Замість «Доброго ранку!» – Петро почув бурчання про розсипаний цукор. – Бабусю, вам не спиться? Ідіть до себе і зачекайте, поки я піду. Не встиг він зачинити двері, як на кухню вискочила теща. – Це що таке?! Зятьок пір’я розпушив?! – Ну все. Це вже занадто, – подумав Петро і вирішив діяти

Так вийшло, що Петро “вляпався”. Одружився з дівчиною з міста.

-Чого мені не вистачало вдома? – думав Петро. – Місцеві сільські «королеви» і «панянки» ходили слідом за мною табуном, не кажучи вже про звичайних, простеньких дівчат. Так ні ж! Треба було з міста брати!

Хоча він ще й сам не розумів, як це сталося.

Їхав Петро у місто на якийсь час, а виявилося – назавжди. Знайомство з міською дівчиною відбулося в парку, на дискотеці, куди він потрапив випадково.

Така мила дівчина, скромна, з ямочками на щоках. І закохався Петро.

-Яка буде дружина чудова! Усміхнене обличчя привітне. З роботи зустрічатиме коханого чоловіка гарячою вечерею, чаєм, та й ігристого ще піднесе годувальнику! – самовпевнено мріяв Петро.

Недовго він ходив у холостяках. Обряд одруження відбувся через три місяці після знайомства.

Вероніка жила з батьками та бабусею у звичайній «хрущовці». Чекали «покращення житлових умов».

Але, очікування, так би мовити, затягувалося…

Бабуся цілими днями сварилася на зятя, за відмову від кооперативної квартири, у турботі про майбутнє сімейне життя Вероніки, яка не мала своєї квартири через свого безталанного батька.

І через якийсь час батько не витримав, зібрав нехитрі пожитки, і переїхав жити на дачу.

Там він затишно влаштувався назавжди, анітрохи не сумуючи за містом.

Будиночок цегляний, маленький, але затишний та тихий. Жити можна. Мужичок сільський, з руками, які ростуть звідки треба, не сумував за відсутністю цивілізації, задовольняючись дерев’яною кабінкою на задвірках дачі, та літнім душем, спорудженим зі старої бочки.

Дружина відвідувала його, привозила їжу, журнали, книги, але дачних принад їй вистачало максимум на добу.

І вона швидко поверталася в місто, не дуже переконливо вмовляючи повернутися чоловіка додому.

-А що я там забув? – відповідав він їй. – Слухати проповіді та настанови найдорожчої «матусі»? – Ну ні! “Примак”, він і є – “примак”. А тут я сам собі «і швець, і жнець, і на дуді грець». А ви там як хочете, живіть, як вам подобається. Хочеш, ласкаво прошу сюди. Тут теж місто майже. Ну, а на ні, то ні.

Так і Петро, проявивши чудеса недалекоглядності, стрімголов подався в «чуже гніздо», на вакантне місце Веронікиного тата, автоматично привласнивши собі непрезентабельне звання – «примак».

Олег Іванович, на правах старшого потерпілого, з великим співчуттям глянув на Петра, і повчально промовив:

-Дозволь поспівчувати тобі, хлопче. Краще б ти в монастир подався, ніж із тещею, та ще й у «хрущовці».

А в тебе їх спершу буде, рахуй, дві. Та ще моя дочка. А в неї, повір, у голові теж свої штучки. А якщо дівча у вас народиться, то й зовсім тебе вимотають.

Вранці не поспиш. Гуркіт на кухні піднімуть спеціально. Не встанеш і почуєш, як би ненароком:

«Дрихне тут, як бабак. Поличку почепити нікому, тільки й уміє, що спати та їсти. Їсть за трьох, ненаситний, а гроші де?»

Ось такі райдужні перспективи на тебе чекають, мій юний друже. А тут – краса! Тиша така. Спи, скільки хочеш. Знову ж таки, вийдеш у сад, чи на город – краса!

Серце співає. Покличу сусіда поспілкуватися про те, про це, і тут уже й біленької можна трохи! Або сам до нього зайду. Теж від жінок сюди втік. Цікавий співрозмовник.

Посидимо з ним. Вранці є що згадати. У сенсі – про що ми вчора розмову вели. І ніхто не скаже – гультяй. А який я гультяй? Хоч важко, але прокидаюся ж? Тож, якщо є бажання, приєднуйся. Третім будеш. А там не знаю, на скільки тебе вистачить.

-А правду ж каже старий. Втрапив я, схоже, в халепу, – журився Петро.

-Олег Іванович! Ну, ви мені й намалювали картину! Може одразу на орендовану квартиру, чи у гуртожиток переїхати? Чи до себе додому?

-Та де! Так тобі Вероніка і дозволила! Розбігся! Розбалували її бабуся з матір’ю. Це не для неї! Тим більше, у тебе селі жити! Буде вона тобі корову доїти, ага! Дівчина міська, примхлива.

Їй комфорт потрібний. Салони, манікюри, педикюри, а ти їй – село! Дивак ти, хлопче. Чого у себе на селі не засватав? Дівчат мало? Міська знадобилася?

Так то, дивись сам. Поживи, подивися. Може, уживешся. Я он двадцять років дивився-уживався. Та не вжився.

А як збудував цю халупку, валізу в руки, і гайда на природу. Мені ж лише сорок п’ять, а вони мене зовсім дістали.

Думав розлучитися, та чого шило на мило міняти? І так не пропаду. Робота є. Вероніку на тебе спихнули. Мені багато не треба. А їм, скільки не заробляй, все одно ледарем і примаком будеш в їхніх очах.

Тут ось, напередодні, теща твоя об’явилася:

-Олежику, у тебе гроші є? Дуже треба! – каже.

-А звідки ж у дармоїда гроші? – кажу. – Я ж у вас нероба! А ти до мене по гроші приїхала. Гаразд. Є у мене. Скільки треба? І на що?

-Вероніка хоче кімнату свою обставити новими меблями. Їй дай не нам.

-А сама попросити не могла?

-Вероніка там чи хоче грошей, чи ні, не знаю. А ось Валька, із панськими замашками. Ну дав їй грошей. Куди подінешся? А кому і що вона там «обставила», не знаю.

-Та ні. Все так і є. Валентина Миколаївна сказала, що якщо мені щось не подобається, купуй сам. Та я б і купив, та не встиг. А гроші я вам віддам.

-О! Перший тобі дзвіночок. Теща – усьому голова! Зрозумів? Гаразд. Нічого мені не треба. Адже для дочки.

Ось поруч ділянку продають. Її й купи. І починай будівництво. Я тобі поганого не бажаю. Ти не дивися, що тут зараз так. Років через десять це буде престижний район.

Чутки до мене дійшли вірні, тут землю зараз треба скуповувати. Один он уже скуповує тут ділянки. І я не промах. Також три ділянки приватизував. Це раніше тут околиця була.

Задарма землю давали під дачі. А тепер, кажуть, газ скоро підведуть. Як підведуть, так ціни на землю не складеш.

Поряд продається ділянка. Хочеш, купуй, а ні, я куплю. Думай.

Петро подумав. Чомусь він уявив себе в капелюсі-циліндрі, білому смокінгу, з тростиною, і в чорних лакованих туфлях і прислухався до мудрого слова тестя.

Батьки допомогли. Тепер Петро став справжнім землевласником. Щоправда поки що дрібним…

Вероніка, дізнавшись про таку нечувану зухвалість, спробувала розв’язати маленьку сварку, але зустрівши рішучий погляд Петра, замовкла.

-А тесть має рацію! Пора припиняти ці жіночі порядки. Під корінь. І я це зроблю. Будуть у мене струночкою ходити. А то ж, ти подивися, туди не ходи, тут не сиди, телевізор вимкни, туфлі не там поставив, там насмітив, якщо хтось на кухні, про унітаз забудь, навіть якщо дуже хочеш. Бо не естетично це! Дістали. А тільки півроку з ними живу!

Вранці Петро збирався на роботу, коли в маленькій «хрущовці» ще всі спали.

Раптом, з кімнати зʼявилася скуйовджена бабуся і човгаючи, і щось нашіптуючи прослизнула в туалет.

Почулося якесь дзюрчання, булькання і грюкнувши дверима, вона зайшла на кухню.

Замість нормального: «Доброго ранку!» – Петро прослухав неприємні слова з приводу розсипаного цукру. Такого Петро не стерпів.

-Бабусю, може вам не спиться? Ідіть но до себе в кімнату, і будьте ласкаві почекати, поки я піду. Не естетично ходити в туалет, поки я на кухні, самі ж казали! Не заважайте мені збиратися на роботу. Ходять тут, дармоїди. Ідіть уже, йдіть!

-Ти, у моїй хаті, мені будеш вказівки роздавати, і командувати, що мені робити?!

-Бабуся, йдіть, поки я добрий, не зліть мене. Ідіть, говорю!

Петро взяв бабусю під лікоть і тихенько повів до дверей кімнати. Бабуся бурчала, і пирхала, але чинити опір не наважувалася.

-Вийдете тоді, коли я піду. Через десять хвилин. І не смійте виходити. А квартиру вашу я не заберу. Я тут тільки тому, що ваша онучка моя дружина. Я не Олег Іванович, і вимагаю від вас дотримання елементарних правил спільного проживання. Зрозуміли?

Не встиг він зачинити двері, як вони з силою відчинилися, і на кухню вискочила вся червона теща.

-Це що за командир тут порядки встановлює?! Зятьок пір’я розпушив? Я тобі влаштую! Ти в мене… Мама! Негайно йдіть чай пити!

-Пийте, пийте на здоров’я, а я в туалет поки піду. Щось живіт зранку розходився. Можете, поки сидітиму, моралі мені почитати. Радо вислухаю.

З кімнати вискочила заспана Вероніка.

-Ви дасте поспати, нарешті?! Мамо, бабусю! Припиніть чвари! Що за люди! Я спати хочу! І ти, Петро, теж хороший! Чоловік, а з жінками зв’язався! Теж мені, поборник справедливості! Вгамуйтесь. Я спати буду.

-Ну все! Фініш! – засмутився Петро.

“Тесть був правий. Бігти. От тільки куди? Поки нікуди. Будинок побудую не скоро, і чи побудую?» – міркував чоловік.

Відпрацювавши зміну, Петро довго розмірковував, куди їхати? До Олега Івановича, шукати дружню пораду? Не хотілося йому бути «третім”. Значить, «додому» на розбірки.

На кухні його чекала до звичайна і набридла вже картина. Бабуся з тещею «ганяли чаї», допиваючи третій чайник, біля плити метушилася Вероніка, готуючи йому вечерю. У відрі для сміття димилися пересмажені котлети.

-Ой! Петро прийшов! А я тобі картоплю смажу, котлетки підгоріли трохи. Може, будеш? Дістати парочку?

-Так, шановні пані, по-перше – смачного, по-друге – мені вкрай необхідно у туалет, як мінімум на пів години. Отже, вибачте.

І Петро демонстративно зник у туалеті. Кухня миттєво спорожніла. На столі парували похапцем залишені, остигаючі чашки з чаєм, а на плиті весело потріскували вуглинки того, що мало стати Петровою вечерею. Злий, і голодний, він «плюхнувся» на ліжко, і заснув тривожним сном.

Вранці, прихопивши «біленьку» Петро вирушив до Олега Івановича, щоб хоч трохи розвіятися і заспокоїти нерви.

Олег Іванович зустрів зятя райдужною усмішкою:

-О які люди! Та не з пустими руками! Зараз гарно полікуємось! А де Вероніка?

-Вдома, – Петро безнадійно махнув рукою. – Я ось з яким ділом до вас прийшов, Олег Іванович. Маєте ви рацію, як виявилося. Не під силу мені проти трьох перти. Здаватися треба.

-А я тобі про що говорив? Або будуй хату, або житло знімай. Третього шляху нема.

-Ні, Івановичу. Будуватися, поки що, непідйомно, житло знімати – накладно. Залишається одне. Їхати додому в село.

-Здався! Воно й зрозуміло. Молодий! Гаразд, коли такі справи, їдь додому. За доньку я не ображуся. Хоч і своя, але, злюка ще та. А загалом дівчина хороша. Ти там не крути любов дивись ні з ким. Вона приїде. Рано, чи пізно обов’язково приїде.

Всі Петрові старання, з заспокоєння нервів зійшли нанівець, коли він побачив те, що його чекало «вдома».

На дверях туалету була причеплена криво і косо засувка з витонченим, блискучим замочком. Вище, на приклеєному аркуші, було написано графік відвідування туалету, з припискою внизу: «Ключ у бабусі».

Теща сердито сопіла носом і дивилася на Петра. То був апофеоз!

У повній прострації Петро зібрав свої пожитки, і першим автобусом вирушив на свою історичну батьківщину.

-Ну, привіт, синку! – крізь пишні вуса, криво усміхнувся батько. – З приїздом, чи що? Чекали ми на тебе, чекали! Тут роботи і жінок хороших мало, чи що? Он, трактор без тебе заіржавів зовсім.

Старий трактор, піднімаючи хмари пилу, підскакував і трясся на сільській дорозі, тягнучи за собою причіп із силосом, що видавав на всю округу «прекрасний», нудотний аромат.

Петро намагався співати якусь пісню, але через трясіння нічого не виходило і він припинив ці непотрібні спроби, перейшовши на свист.

Свист несподівано припинився. На узбіччі, вся в сльозах, сиділа Вероніка, і люто стукала туфелькою зі зламаною «шпилькою» об камінь. Поруч валялися дві важезні дорожні сумки.

-Оце так! – Петро від несподіванки різко загальмував, виваливши трохи силосу Вероніці під ноги.

З суворим виглядом, хоча душа й співала, він підійшов до жінки. Вероніка підняла заплакані очі, і посміхнулася.

-Ну що, доленько моя, вставай, чи що. Додому поїхали. З моєю сім’єю будемо знайомитися.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.