Ольгу покинув її коханий чоловік. Покинув несподівано, перед самим весіллям. Були вони не такі молоді. Їй тридцять п’ять, Валерію за сорок. Познайомилися трохи більше року тому і з того часу не розлучалися.
Раніше Оля про заміжжя не мріяла. Була не надто красива, хоч і дуже розумна. І ось тепер вона вирішила, що доля нарешті зглянулася над нею і послала порядного чоловіка. Але… помилилася, він пішов від неї, залишивши її саму.
Виховувала Ольгу бабуся, а в неї була подруга Стефанія, яка вміла дуже добре на картах ворожити. Майже всі її прогнози збувалися, і багато хто йшов до неї, щоб дізнатися про свою долю.
Олю бабуся привела до своєї подруги Стефанії, коли дівчині виповнилося двадцять років. На той час вона навчалася в інституті, але ні наречених, ні шанувальників не мала. Була дуже худенькою, високою та нескладною.
Неслухняне кучеряве волосся, запалі щоки, великий ніс. І тільки очі були розумні та красиві. Але це навіть не приваблювало хлопців.
– Подивись, що там в моєї онучки, Стефанія, – сказала тоді бабуся. – Що на неї чекає? Хороша дівчина, та тільки одна все. Невже їй немає пари? Чи знайдеться така людина?
Бабуся Стефанія довго вдивлялася в обличчя Ольги з задумливим поглядом. Не вірила дівчина у всі ці штучки, але бабусю ображати не хотілося, от і пішла вона з нею.
– Молода ще вона для заміжжя, – сказала Стефанія, навіть не розкинувши карти. – Нічого на неї не чекає, поки не дозріє душею. А коли дозріє, тоді й приходьте.
– А як дізнатися, коли вона дозріє? – не вгамувалася бабуся, поки Оля одягала свій плащ у коридорі.
– Дізнається вона, сама дізнається, тоді й прийде. Без тебе вже…
Прозвучало це якось не дуже. І дівчина швидко спустилася вниз сходами на свіже повітря, чекаючи бабусю. Та вийшла слідом, і вони під ручку вирушили додому. Більше про Стефанію не говорили між собою, хоч Оля знала, що бабуся ходить до неї час від часу.
А потім бабусі не стало. Оля успішно закінчила інститут, знайшла роботу і все йшло добре. Але бабуся підвела. Занедужала та покинула її.
Молода жінка залишилася одна у віці 25 років. А незабаром познайомилася із приїжджим архітектором. Гарний чоловік, солідний. Її перший кавалер та коханий.
Оля знову подумала, що то її доля. Нарешті знайшлася людина, яка і любить, і оберігає. Правда заміж не кличе, і все їхнє кохання від приїзду до від’їзду.
І додумалася вона, у паспорт подивилася, поки він у душі був. Одружений виявився її коханий. Це було і горе, і потрясіння для молодої жінки, яка довірилася усією душею. Вигнала одразу ж. А він тоді так і сказав:
– Та не знайти тобі нікого, Ольго. Так і проживеш життя одна.
Але жінка була надто розумна, щоб образитись на його слова. Так, вона не красуня. Ну і що? Його вона знайшла. А точніше він її. Сам почав доглядати, компліменти говорити, мовляв, добре йому з нею, спокійно, душевно. Значить, і іншого знайде. Але зерно сумнівів не залишало.
І тут згадала вона про бабусину Стефанію. Так, зараз їй дуже захотілося дізнатися, що її далі чекає. Роки до тридцяти йдуть. Два роки витратила на цього архітектора. А далі що? І пішла вона за знайомою адресою, сподіваючись, що жінка ще досі живе тут.
Та впізнала її одразу.
– А-а-а, прийшла, голубонько. Ну, проходь, у дверях не стій.
Але прогнози Стефанії були не дуже радісними: раніше тридцяти п’яти Олі нічого не світить.
Так і сталося. Познайомилися вони із Валерієм за місяць до її тридцяти п’ятиріччя. Все йшло добре. І року не минуло, як він пропозицію їй зробив. І раптом: відмовився від усього. Зустрів, мовляв, жінку своєї мрії. Вибач, Оля. І пішов.
Нещасна жінка проплакала всю ніч. А під ранок заснула і наснилася їй бабуся. Мов сидять утрьох у Стефанії, а та щось хоче їй сказати, але не при бабці. Вранці вона ледве прокинулася, мало не запізнилася в офіс, проспала.
Там закрутилася і забула про все на світі. Вміла вона перемикатися на роботу, і не давала своєму настрою опанувати думки настільки, щоб відволікатися від важливих справ. А повертаючись додому, випадково зустріла Стефанію на вулиці.
– Давай зайдемо до мене, Олю. Поговорити треба.
Та не відмовила, знову ж таки не хотілося ображати стареньку через шану до пам’яті улюбленої бабусі. Та й сон згадався. Треба ж у руку. Спочатку чаю попили, поговорили про життя, здоров’я. А потім та за карти взялася.
– Ви мені не ворожіть, не треба. Не справдилося ваше останнє…
Та подивилася на Олю уважно, і карти все ж таки розкинула. Довго вникала у свій розклад, але їй нічого не казала. А коли зібрала колоду, помітила тільки, що все одно права вона. Тридцять п’ять – це її, Оліна, точка сили, її зоряний час.
– Тобі не треба зневірятися. Тобі потрібно зробити незвичайний вчинок. Зробити щось таке, чого б ти ніколи раніше не зробила, розумієш?
– Ні, не розумію. Піду я. Дякую за вашу доброту. Не проводжайте.
Оля йшла вечірньою вулицею, а на душі було так спокійно, ніби все в неї добре. Наче хтось невидимий оберігає її. Бабуся, мабуть, із небес.
Скільки вона сил вклала у Олю, виховувала її, навчала. Навіть на музику водила у дитинстві. До приватного викладача, який навчав її гри на фортепіано. Просто так для душі.
Бабуся говорила, що дівчина має бути всебічно розвиненою, книжки їй з мистецтва купувала, у музеї, театр, картинну галерею водила. Як давно це було…
Оля прийшла на зупинку і почала чекати на автобус. І раптом щось привернула її увагу. Стовп із оголошеннями, на якому білів зовсім свіжий листок. Світить ліхтар, і в його яскравому світлі вона прочитала:
«Продається фортепіано. Недорого. Потрібно налаштування». І номер телефону колихався на підрізаному клаптику паперу.
Оля відірвала цей клаптик і засунула до кишені. Фортепіано вони з бабусею ніколи не мали. Воно було не по кишені літній жінці.
А зараз Ольга задумалася: а може й справді купити фортепіано? Місце для нього є. Грати вона не те, щоб вміє дуже добре, але навички є. Буде в неї хобі, згадає ази і почне потихеньку самонавчатися. Все ж таки три роки відходила до вчителя.
Хоча б для себе, для душі, як бабуся колись говорила. І вона зателефонувала за вказаним номером. Відповів їй, судячи з голосу, дідусь років вісімдесяти. І запросив у найближчий вихідний прийти та подивитися інструмент.
– Тільки самовивізом, дамочко, майте це на увазі, – сказав він їй на прощання.
Фортепіано Олі сподобалося. Досить старе, але дуже гарна марка “Petrof”. Дідусь, якого син забирав жити до себе, розпродував майно, у тому числі й фортепіано.
Вона зіграла з пам’яті якусь дитячу п’єску, пальці не слухалися, але їй страшенно захотілося все згадати! І вони домовились про ціну.
– Пані, інструмент розлагоджений, я попереджав. Я дам вам телефон дуже гарного майстра. Зверніться до нього. Буде як нове.
І через тиждень фортепіано вже стояло в її вітальні, очищене, відполіроване до блиску, гарне. У суботу з ранку вона чекала на майстра. Звали його Андрій Іванович, і прийшов він без запізнень. Оля відчинила двері, пропускаючи чоловіка у квартиру.
Суворий погляд спідлоба, серйозне обличчя, густа шевелюра кольору «сіль із перцем». Він був небагатослівним і відразу ж приступив до справи, попросивши йому не заважати.
– Може чай чи каву для початку? – несміливо запитала Оля, але Андрій Іванович відмовився.
Він зайшов у вітальню, розстелив на килимі якесь простирадло і почав розкладати інструменти. Оля щільно зачинила двері, залишивши його одного. Вона сиділа в своїй спальні, читала книгу, час від часу чуючи звуки акордів.
Їй нестерпно захотілося сісти та зіграти хоч щось! Душа прагнула до музики. І чому вона раніше цього прагнення не відчувала? Навчання, потім робота, проекти.
Хоча завжди, за старою пам’яттю та з величезним задоволенням відвідувала оперні та балетні постановки, не рідкісні в їхньому місцевому театрі.
І раптом вона почула музику… Божественну, її улюблену «Місячну сонату» Бетховена! Чисте звучання, від якого її душа зраділа! Оля тихо увійшла до кімнати і побачила, як гарні пальці майстра торкалися чарівних клавіш.
– А тепер можна й каву, – сказав Андрій Іванович, коли закінчив гру.
Яким він виявився цікавим співрозмовником! Вони з Олею начебто знайшли один одного. Говорили і про музику, і про мистецтво, і про себе. Це був саме той випадок, про який кажуть: зустрілися дві самотності.
Андрій завжди мріяв зустріти «рідну душу». За красунями не бігав, йому потрібна була розумна, вихована, яка розуміється хоч трохи в мистецтві. Жінка, з якою було б цікаво.
І такою для нього несподівано виявилася Ольга, яка за щасливим збігом обставин закохалася в нього, як то кажуть, з перших акордів.
Так і здійснилося передбачення бабусиної подруги. Вона знайшла своє щастя наприкінці тридцяти п’яти років. І навіть привела Андрія до неї у гості на день народження. Подарувала чудову хустку і назвала її своєю «другою бабусею».
Стефанія дуже тихо, щоб чоловік не чув, похвалила її, назвавши Андрія Івановича єдиним правильним вибором.
– Що ж я зробила такого незвичайного, який вчинок зробила, щоб здобути це щастя? – Запитала її Ольга.
– А сама не здогадуєшся, онученько? Фортепіано купила… А з ним і своє щастя в хату закликала. Хіба ти думала про цю покупку раніше? Ні. Ось тобі й незвичайний вчинок.
***
І все склалося в душі Ольги, як пасьянс бабусі Стефанії. Вона знайшла свою другу половинку, суворого, серйозного, але такого інтелігентного і порядного Андрія, з яким вони незабаром зіграли весілля і зажили дуже цікавим, насиченим життям. Таким, про яке Ольга завжди мріяла.