Ольга взяла валізу, написала Ігореві, що скоро приїде і всілася в таксі. Щасливий Ігор зустрічав її біля під’їзду. – Який же я радий, що ти приїхала, Олю! – метушився він. Ігор взяв валізу і зайшов у квартиру. – Оля, проходь! – сказав він, відкриваючи двері. – Зараз будете знайомитись! – Знайомитись? – Оля зайшла у кімнату й застигла від здивування. На дивані сиділа незнайома молода дівчина

У пʼятницю ввечері, як і завжди, Оля посварилася з чоловіком. Через якусь нісенітницю…

Такі сварки у них були часто. І от того дня сталося те, що мало статися рано, чи пізно.

Станіслав замість звичних вибачень раптом заявив, що якщо Оля не припинить свої витребеньки, то він подасть на розлучення…

-От тобі й маєш! – поставила Оля руки в боки. – Приїхали! Що це у вас, Станіславе, таке сталося?

-А те й сталося, що набридло мені все це, – сумно, але впевнено сказав чоловік. – Нерви у мене не залізні, я вже чоловік у віці, мені треба берегти себе. Так що вибирай – або мирно живемо, або розлучення!

І тут треба сказати, що Оля ніколи в їхніх суперечках не поступалася. Тому що, по-перше, вважала себе подарунком долі. Нехай, мовляв, радіє, що таку красуню відхопив.

А по-друге, вона мала запасний план на випадок, якщо чоловік раптом почне викаблучуватися.

В Олі був друг дитинства Ігор. Ось цей Ігор і був «запасним планом» на випадок розлучення з чоловіком.

Ігор у порівнянні з красенем Станіславом був не дуже вигідним варіантом. Він був не дуже гарним і працював всього лише викладачем в університеті. Але його наявність дозволяла Олі почуватися впевнено у суперечках із чоловіком.

-Я завжди можу піти від чоловіка до Ігоря, – міркувала вона. – Тож не пропаду! Це вже точно!

Ігор був сином подруги Оліної мами. З самого дитинства цей худенький непоказний хлопчик був закоханий у статну і яскраву Олю.

Він несміливо приносив їй букети ромашок і лагодив її велосипед. А коли їм було по 15 років, раптом заявив Олі, що любитиме її вічно…

У роки студентства вони хоч і рідко, але все ж таки продовжували спілкуватися. Ігор знав подробиці всіх любовних походеньок Олі.

Вона скаржилася йому на хлопців, а він втішав її і казав, що вона найкраща, а хлопці – нерозумні, якщо не розуміють цього.

І поступово Оля зрозуміла, що Ігор буде завжди поруч. Адже навіть коли вона з ним довго не бачилася, він завжди прибігав після першого ж її дзвінка.

Оля ніколи не помічала жодних ознак того, що Ігор має жінку. І оскільки вона мала дуже високу самооцінку, вона вирішила, що він просто чекає на неї. І чекатиме все життя.

Після слів Станіслава про розлучення, Оля у відповідь гордо зиркнула на чоловіка і пішла збирати свої речі.

У велику рожеву валізу вона склала все, що могло знадобитися їй на кілька тижнів.

-На довше й не треба буде. Прибіжить! Нікуди не дінеться! – вирішила вона, закриваючи валізу.

Чоловік увесь цей час спостерігав за нею і періодично запитував, куди це вона зібралася.

Оля гордо мовчала, і тільки заперечно хитала головою, коли чоловік припускав, що вона поїде до батьків.

Коли під’їхало таксі, і Оля була вже на порозі, чоловік раптом схаменувся.

-Оля, будь ласка, давай поговоримо! – почав благати він. – Ну, куди ти на ніч поїдеш?

-Туди, Стасику, де мене люблять і чекають! – сумним голосом заявила Оля і вийшла з квартири, гримнувши дверима.

Вийшовши з під’їзду, вона написала Ігореві повідомлення, що скоро приїде і всілася в машину.

Щасливий Ігор зустрічав її біля під’їзду.

-Як же я радий, що ти приїхала, Олю! – метушився він, витягаючи валізу з багажника. – А що це ти привезла?

-Речі, Ігоре, – урочисто промовила Оля. – Ну, давай зайдемо в квартиру. Я тобі все розповім.

-Звісно! – Ігор взяв чемодан і пішов до під’їзду.

Коли Оля зайшла в квартиру Ігоря, вона одразу насторожилася. Щось невловимо змінилося в атмосфері його холостяцького житла.

Спочатку вона відчула ледь вловимий запах ванілі. Потім відзначила незвичний блиск підлоги і порядок на поличці для взуття.

-Оля, проходь! Зараз будете знайомитись!

-Знайомитись? – Оля зайшла до кімнати й застигла.

На холостяцькому дивані Ігоря сиділа юна дівчина з великими блакитними очима і ніжними локонами волосся.

-Олю, знайомся! Це Марічка, – сказав Ігор.

-Здрастуйте, Оля. Ігор Іванович дуже багато про вас розповідав. Я рада познайомитись, – піднялася дівчина з дивана.

-Називай мене Ігор! Просто Ігор! Ми ж домовились! – Ігор розчулено глянув на дівчину. – Оля, Марічка моя колишня студентка, а тепер наречена!

Оля здивовано дивилася на дівчину і мовчала.

-Я піду чайник поставлю, мабуть, – заметушилася Марічка, мабуть, відчувши недобре.

Оля повільно обернулася до Ігоря і запитально підняла брови.

-І давно? – запитала вона, киваючи в бік кухні, куди пішла дівчина.

-Вже пів року, – прошепотів Ігор, дивлячись на Олю щасливими очима.

-Ясно… – кивнула Оля. – А чому мені не сказав?

-Так цей… Ти ж ніколи особливо моїм особистим життям не цікавилася, – знизав плечима Ігор. – Завжди тільки про твоє й говорили.

-А в тебе було особисте життя? – щиро здивувалася Оля.

-Звичайно, – не менш здивовано дивився на Олю Ігор. – Я ж жива людина, дорослий чоловік.

-Тобто Марічка у тебе не перша? – в Олі округлилися очі.

-Олю, ну що ти говориш? – весело розсміявся Ігор.

У цей час в кімнату зайшла Марічка.

-Ходімо чай пити! Я накрила стіл! – привітно запросила вона.

-Ні, ні, я не буду. Мені пора, – заметушилася Оля і почала збиратися. – Ігоре, виклич мені таксі. Я поїду.

-Добре, – спантеличено дивився на Олю Ігор. – Як скажеш.

Коли Оля поїхала, Марічка запитала Ігоря, навіщо вона приїжджала.

-Не знаю, – знизав плечима Ігор. – Вона завжди така була… дивна. Але що поробиш – подруга дитинства. Треба приймати її такою, якою вона є!

-Гарна така, – задумливо сказала Марічка. – А ти в неї ніколи не був закоханий?

-Був, звісно, – засміявся Ігор. – Давно. В дитинстві. Але вона не на мій смак. Занадто багато емоцій. Мені такі жінки не подобаються.

-А які тобі жінки подобаються? – лукаво запитала Марічка.

-А то ти не знаєш! – розсміявся він.

А Оля в цей час їхала в таксі додому. У її голові не було жодних думок. Вона просто дивилася на місто і чекала закінчення поїздки.

Її чоловік Станіслав сидів на лавці біля під’їзду, вперши лікті в коліна і спершись на руки обличчям.

-Станіслав, – покликала його Оля. – Я повернулася.

Він мовчки, ні слова не говорячи встав, і обійняв її. А потім вони пішли додому.

Звичайно, Оля нічого не почала розповідати чоловікові. Ні про те, куди вона їздила, ні про те, що взагалі збиралася піти від нього. Зрештою вона ж не назавжди йшла, а на кілька тижнів, просто щоб чоловік прибіг за нею.

Вони помирилися, і Станіслав урочисто заприсягся, що більше ніколи не ставитиме Олі умови і не говоритиме ні про яке розлучення.

Оля «вибачила» чоловіка, але подумала, що навряд чи тепер зможе дозволити собі поводитися так само, як раніше.

Адже запасного плану наразі в неї нема…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.